Леся СайкоОсінь принесла у Прагу не лише холод і паморозь, а й ретельно спланований задум, що пов’язував жахливі вбивства, розкидані по старовинних костелах міста, із долею невдахи, на ім’я К. — тіні, вигнанця без роботи й майбутнього, але з пристрасною любов’ю до міста, яке повільно руйнувалося на його очах. Він жив у сутінках великої історії, що день за днем стирала стару Прагу і замінювала її порожніми й холодними будівлями. Страждання від безсилого споглядання цього занепаду точили його душу, доки на світло не вийшов загадковий лицар, який побачив у К. щось більше, ніж просто жалюгідного спостерігача. Нарешті настав час, коли таємниці, змінюючи свою подобу, повідають правду, яку століттями приховували величні костели, адже пробудився відкривач прихованих істин…
Хто вбивця, а хто жертва? Чи винний той, хто заплющив очі на злочини? І чи зможе К., головний герой роману «Сім костелів. Готичний роман з Праги», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», знайти істину за завісами минулого, перш ніж його власне життя буде знищене? Відповіді заховані у стінах костелів, серед вузьких вулиць і місць, де зупинився час і ніхто сторонній не наважується зайти.
Вулиця Винична простягається на триста метрів і є рівною, неначе стріла, ви легко можете її роздивитися з одного кінця до іншого. Я дійшов десь до половини, коли зауважив жінку, яка крокувала трохи переді мною. Як так сталось, що я її не помітив раніше? Це мене здивувало, вулиця видавалась мені цілковито порожньою. Пані була низенькою, вона важко торувала собі шлях. Згорблена, але не те щоб геть одряхліла, з коротко постриженим сивим волоссям, у коричневому плащі з коричневою сумкою — цим обов’язковим атрибутом старших жінок. Аби не налякати її, я сповільнив свій крок. Це не було обов’язковим. Попри те, що листя сягало їй до колін, вона йшла з неочікуваною рішучістю.
Брела крізь рудо-золоту повінь і щомиті поглядала ліворуч, ніби шукаючи на пожовклій штукатурці стіни червону табличку з назвою вулиці або ж інший розпізнавальний знак. Вона була немісцева. Я звернув увагу, що в неї на носі окуляри, які приховують усю верхню частину обличчя. Жінка повернула голову праворуч і на якусь мить зупинилась, заглядаючи через відчинені ворота на подвір’я одного з будинків. У цю мить над стовпчиком воріт прямо над її головою з’явилась струнка вежа костелу Святого Аполлінарія зі шпилястою покрівлею. Вона була схожа на капюшон зловісного монаха, який очікує на паломників з-за полів. Я вже хотів вигукнути, але тоді усвідомив, що мої очі ввело в оману тремтливе повітря.
Жінка завагалась і рушила далі, а мою галюцинацію змінила інша. Здавалось, що її черевики шелестять листям дуже близько, одразу за моєю спиною, а не далі переді мною.
Я знав, що позаду мене ніхто не йде, і все ж це було дивно, тож я обернувся. На вулиці було порожньо. На засипаній дорозі чорніли сліди від коліс, простором ширилась тиша, ще глибша після відлуння сирен швидкої. Вітер подув — і колії серед листя геть зникли.
Я усміхнувся власній знервованості і хотів іти далі. Але низенької жінки ніде не було видно. Вона, мабуть, повернула на Аполлінарську вулицю, ліворуч у напрямку до костелу або праворуч у напрямку до магістралі. Або ж ця пані продовжувала йти прямо і спустилася старими сходами на Альбертов? Чи вона відважилася б?
Вєтров — це недоброзичлива гора, зла красуня для відчайдухів, які нею захоплюються. Вихор, який прогулюється Виничною та Аполлінарською вулицями, створює на перехресті вир, схожий на невеличкий торнадо. Не одного разу він зривав мені службову кепку з голови і закидав її через паркан чи під машину, і дощ мене тут щоразу заставав у мить, коли не було де сховатись. Цього ранку обидва бешкетники блукали деінде, можливо, на іншому боці долини, і тому гора вигадала для мене дещо інше: неподалік від перехрестя я спіткнувся на засипаному хіднику, обдер черевик і боляче вдарився пальцем. Я розгорнув ногою листя, під ним з’явилася бруківка, і я побачив, що вона побита. Відшліфоване, кубиками поскладане каміння мало зеленуватий відтінок, і місцями його бракувало. Із сіруватої землі проростала біла трава — вицвілий спогад про літо.
На роздоріжжі, біля якого стояла Єдова хижа, пивна поганої слави і міфічна янтарна гора празького студентства і злодійства, я звернув праворуч і вкотре здивувався світлим кольорам квітів у садочку Аполлінарської парафії. Мабуть, вони тут цвітуть на пам’ять про закритий трактир, крізь дерев’яний паркан їх незмінно поливали покоління завсідників, що блукали ночами. Я трохи розбираюся у квітах, однак ніколи не міг з цілковитою впевненістю відрізнити жоржини від айстр. Я захоплююсь й одними, і другими. «Високі айстри, ці останні сузір’я зникаючого літа, там горіли яскравим світлом». Це речення я згадав того ранку і сприйняв його як підказку. Не знаю, хто написав ці слова і де я їх читав, але те, що вони мені пригадались, мене переконало. Коли проходитимете повз храм Святого Аполлінарія, згадайте, що ці яскраві квіти за парканом — це айстри. Імена тут важливі.
Від червоних і фіолетових квітів я звично підвів свій погляд на могутні стіни й темні вікна хорів костелу. Якщо ви підходитимете з цієї сторони, Аполлінарій вас розчавить своєю могутністю і змусить пришвидшити ходу, оскільки ви його бачите надто зблизька, наче неприступну фортецю, яка схиляється над вами і загрожує вас знищити котримсь зі своїх численних, однак точно порахованих кам’яних блоків. Вигляд з півдня є кращим, ніж зі сходу, лише звідти ви зможете побачити храм цілісно. Звідти він здається світлішим і доброзичливішим, і лише коли ви подивитесь з південного сходу так, аби мати перед очима цілу вежу, неф і пресвітерій, ви побачите костел настільки прекрасний, що важко буде знайти йому рівню, попри те що ще донедавна він був геть занедбаним.
Я підіймався поглядом несучими стовпами, перестрибував з вікна на вікно, від таблиць, вилитих оловом, до заламаних арок і назад. Стіни під пресвітерієм були понищені часом: жовтувата штукатурка переходила в зелену і біля землі була покрита мохом, місцями вона надувалась від вогкості й утворювала крихкі кишені, у яких поселилися комахи. На опірних стовпах, обкладених голим камінням, виблискувала вологість і звивалися шрами. У щілинах між брусами роками збиралися лишай, гниль і чорний осад. Я бачив павуків, які вилазили зі шпарин, спокушені сонцем. Високо на підвіконні сидів коричневий тарган. Очевидно, він щойно прокинувся і щось його неприємно вразило.
Колись тут були інші мешканці. Стовпи, що підтримували кладку, слугували балками навісів, побудованих зі зв’язаних палиць, і з-під їхньої тіні простягали свої коростяві руки жебраки, просячи милостиню в ремісників, прикажчиків і рознощиків, які поспішали на месу. І вони мали власний цех і боронили свої мізерні прибутки від чужинців, які приходили із сіл і не мали нічого. Від жебрацьких пристінків сьогодні не залишилось ані сліду, але самаритянський дух місця зберігся. Неподалік костелу колись був центр для наркозалежних — цих прокажених XX століття.
Цього ранку тут ніхто не блукав: усі сховалися від світла, яке било в очі; Аполлінарська вулиця була порожня і тиха. Жодних парафіян: костел був закритий через ремонт. Загалом все як завжди, лише в просторі перед бетонним дитячим садочком через дорогу до скульптури дівчини, яка стоїть навколішки, додалась ще одна.
Це була жінка, за якою я тоді йшов. У руці вона все ще тримала коричневу сумку, а погляд спрямовувала на стилізоване зображення невинного дитинства. Найімовірніше, статуя щось їй нагадала, я бачив, як вона ворушить губами. Я підійшов ближче, цей незвичний вигляд людини, яка говорить до скульптури, мене занепокоїв, однак я зовсім забув, що вже не ношу форму. Повільно я підійшов до жінки і тихо запитав, чи можу я їй якось допомогти.
Вона вказала на статую і промовила:
— Це неможливо…
Що саме? Ця невдала будівля, яка сюди не підходить? Або ж заклад, який у ній розташований? Спершу Єдова хижа і сумнозвісні вбивства в цьому районі, а після знесення, глянь, яке просвітлення — дитячий садочок. Дух місця так просто не знищити. Однак здивований вираз у широко розплющених очах жінки в окулярах і з сумкою не свідчив про розчарування, радше про паніку. Мені спало на думку, що вона божевільна. Можливо, ця пані йшла до лікаря, можливо, у психіатрію, яка тут геть близько, і забула, куди йшла. Заблукала серед незнайомих вулиць, загубилася в знайомих спогадах. Я знову заговорив до неї якомога ласкавіше.
— Це лише скульптура. Якщо ви йдете до лікаря і заблукали, я проведу вас.
— Чи ви не бачите? — звернулася вона до мене з гіркотою в голосі. — Чи ви не впізнаєте ці квіти?
Жінка справді збожеволіла, тепер я був у цьому переконаний. Однак я перевів погляд на статую: облуплений сірий бетон, замість лівої руки, яка відвалилась, іржавий дріт. Голова понівеченої дівчини була темнішою, ніж її тіло, на ній збиралася роса. На маківку покладено віночок із квітів, живих і ясно-жовтих, їх тут вочевидь забуло якесь інше дівча, живе, з м’яса і кісток
— Вони свіжі, — сказала низенька пані в окулярах. — Хтось зібрав їх зранку і заплів у віночок. У віночок для камінної панни. Але ж як? Скільки цей світ існує, ці квіти цвітуть лише навесні.
— У цьому немає нічого особливого, — заспокоював я її, — під пагорбом є якийсь інститут, — Брожків, чи як він там називається, — це генетичний садок, який належить природничому факультету, це тут, близенько. Можливо, їм вдалось вивести якийсь вид, який квітне восени.
Вона глянула на мене так, ніби це я був божевільним, а не вона.
— Ось це? Хотіла б я таке бачити; до того, кому таке вдалося, я б молилася на колінах. Цей цвіт — це ліки, пане, і то дуже рідкісні, якщо ви вмієте їх шанувати. І цвіте він лише рано навесні.
У моїй голові майнула згадка про дитинство. З бабцею я ходив збирати жовті квіти… Мед, сироп від кашлю. Так, бабусині рецепти.
Я придивився ближче. Низька пані відступила, зробивши для мене більше простору. Я підняв руки й обережно зняв вінок з кам’яної голови. Декілька разів я прокрутив його в долонях і зрештою понюхав квіти. Я одразу ж згадав їх назву. Підбіл.