Вироки по справі зґвалтування у Кагарлику можуть системно вплинути на принципи роботи поліції — адвокатка Олена Сотник

01.03.2021

Пізно ввечері 23 травня 2020 року 26-річну Нелю Погребіцьку, жительку села Стави Кагарлицького району, викликали у районний відділок поліції як свідка у справі про крадіжку з місцевого магазину. Жінку почали бити і ґвалтувати. Катування і побої тривали цілу ніч. Брали в них участь двоє поліцейських: Микола Кузів, начальник карного розшуку у Кагарлицькому райвідділку, і Сергій Сулима — його підлеглий. Наступного дня Неля звернулася до лікарні, де повідомила про зґвалтування і побиття. 25 травня про “Кагарлицьку справу” заговорила вся країна. Поліцейських затримали. Відділок обіцяли розформувати. 

9 місяців по тому справу вже почали розглядати у суді по суті. На лаві підсудних — п’ятеро людей. Окрім Миколи Кузіва і Сергія Сулими, також колишній начальник відділку Сергій Панасенко і ще двоє колишніх оперуповноважених Ярослав Леваднюк, Євген Трохименко. Потерпілих у справі п’ятеро за трьома епізодами (окрім Нелі Погребіцької, ще чотири людини).

Ми говорили з юристкою, правозахисницею, народною депутаткою 8-го скликання і однією з адвокатів Нелі — Оленою Сотник — про перебіг слухань, аби дізнатися, що відбувається нині зі справою, яка може стати прецедентом у відповідальності за поліцейське насилля.

Зараз відбувається розгляд справи по суті. Справу розглядають у закритому режимі. Чи могли б ви пояснити, чому?

Судді не зобов’язані якось вмотивовувати таке рішення. Таке право їм дає закон у зв’язку із можливістю розголошення даних чи інформації про особу, яка може нашкодити їй у майбутньому. Як я розумію, логіка суду полягає у тому, що оскільки є епізоди, пов’язані зі згвалтуванням, зокрема Нелін епізод, то всі засідання можна і треба закрити. Як мінімум, це з двох причин не логічно. 

По-перше, всі потерпілі і Неля теж просили, щоб слухання були відкритими, оскільки вони вважають, що є загроза об’єктивності і неупередженості судового процесу. І по-друге, ми пропонували суду закривати окремі засідання, де, наприклад, є допит потерпілих і чутлива інформація. Але в усьому іншому немає таємниці. Навпаки, ця справа містить суспільно важливу інформацію, вона стосується поліцейських, свавілля у закритій системі, до якої немає доступу у громадян. Тому ми як адвокати наполягали на тому, що слухання мають бути відкритими.

Я думаю, що це продиктовано двома моментами: по-перше, комфортом суддів — коли нема ЗМІ, вони себе почувають вільніше; і по-друге, у справи є суспільний резонанс, який в такий спосіб намагаються знизити.

Це працює? Резонанс знижується?

Так, звичайно. Тому що закриті засідання обмежують нас як представників потерпілої, ми не все можемо говорити, оскільки є певна відповідальність за нерозголошення даних. Також коли ЗМІ не можуть потрапити на засідання, падає об’єктивність картинки, це важко показати людям, посилаючись на інформацію від нас чи від сторони захисту.

Як далеко до вироку?

Суд призначив вже 5 засідань у березні. Це доволі інтенсивний режим. Я думаю, що за березень ми зможемо допитати всіх потерпілих і перейдемо до допиту свідків. Я не бачу намірів суду затягувати справу, навпаки, думаю, що вона буде максимально швидко розглянута. Але є нюанси із відпустками суддів у квітні і травні. Я думаю, що до осені має бути вирок, можливо й раніше.

Як почувається ваша підзахисна Неля? В якому вона моральному і фізичному стані? Ви писали, що обвинувачені намагаються її очорнити і розпускають плітки.

Не просто ж так у Нелі є особиста цілодобова охорона. Охорону надали за клопотанням прокуратури, бо вони теж вбачали певні ризики. Якщо говорити про психологічний стан, то він нестабільний. Вона проживає в селі. Ми шукали можливості переїзду в Київ на період реабілітації. Кілька фондів хотіли надати підтримку і можливість пожити у спеціальному шелтері, де перебувають жінки, що постраждали від насильства. Вона могла взяти з собою дитину. Але відмовилася їхати з села з різних причин. Дефакто вона перебуває в тому ж середовищі в стані посттравматичного синдрому. Ми намагаємося, щоб з нею працював психолог, коли вона приїздить в Київ. Але це не системна робота. Неля в поганому психологічному стані, досить складно перенесла перше засідання. Можу сказати, що деякі обвинувачені здійснюють на неї моральний тиск. Це важко — сидіти в одному приміщені зі своїми гвалтівниками. Тому ми вирішили, що вона приходитиме тільки на ті засідання, де є необхідною її участь. 

Думаю, це ще буде непросто і травматично, коли їй доведеться давати свідчення у суді при людях. Можливо, це прозвучить непрофесійно, але коли я дивлюся, через що доводиться проходити людині, яка заявила про згвалтування і катування з боку правоохоронців, то думаю, що тут однозначно необхідна значна суспільна підтримка. Деякі односельчани кажуть їй: “Нащо ти це зробила? Зараз вони під арештом, але за кілька років вийдуть.” Звісно, вона перебуває в стані страху, тривоги, невпевненості щодо майбутнього.

Чи могли б ви більше розповісти про тиск з боку обвинувачених?

З мого боку буде неправильно зараз говорити як адвокату. Тому я скажу від себе. У соцмережах з’являються сторінки, де ллють бруд на Нелю і її родину. Їй і нам пишуть образливі пости і коменти. Один з адвокатів обвинувачених постійно говорить у судових засіданнях, не маючи жодних доказів, що вона нібито зловживає алкоголем і наркотиками. Ми просимо його довести, але він ігнорує це. Я вважаю, що це умисна дискредитація потерпілої з метою відбілити свого підзахисного. Це подвійна травматизація. Бо, по-перше, тебе згвалтували, а потім ще й змусили виправдовуватися. Але ми ніяк не можемо довести, хто це робить, хоча й чудово розуміємо, що є зацікавлені особи. Як людина я абсолютно впевнена, хто за цим стоїть. А як адвокат, я маю замало доказів, щоб піти з цим в суд чи в поліцію. Але ця ситуація триває постійно і час від часу загострюється, особливо перед судовими засіданнями. А от те, що сторона захисту не цурається брехати на слуханнях — це ми зафіксували, зробили записи і в якийсь момент, я сподіваюся, це стане елементом дисциплінарного провадження.

На засіданнях захист обвинувачених часто виступає не по суті справи, а б’ють по кількох ключових моментах — наприклад, дискредитують потерпілих, в тому числі Нелю, але особливо тих, хто є обвинуваченими в інших злочинах (крадіжки). Але ж ми розуміємо, що це не підстава бити і катувати людину. Ви знаходите цапа-відбувайла, катуваннями примушуєте визнати вину — так поліція працювала в радянські часи, а ми зараз живемо у демократичній державі. Адвокати в такий спосіб намагаються показати, що потерпілі ненадійні і їм вірити не можна. Про Нелю вони так сказати не можуть, бо вона законослухняна громадянка. Але вони знайшли інший спосіб — розказують без жодних доказів про зловживання алкоголем і наркотиками. Дійшло до того, що ми поприносили довідки, про те, що Неля ніколи не стояла на обліку. Це дуже низько, особливо зважаючи на суспільний резонанс справи, що в такий спосіб захист намагається пом’якшити образ своїх підопічних.

Мені здається, на таке суд має реагувати?

Має. Я з вами згодна. І мене турбує, що суд пропускає це повз вуха. Це не нормально. При цьому нас, адвокатів, теж намагаються дискредитувати. Останнього разу адвокати і один з обвинувачених почали говорити, що ця справа політизована, бо окремі адвокати (мають на увазі мене) використовують її як майданчик для передвиборної кампанії. Ми одразу спитали, про кого йдеться і коли це було, оскільки ніхто з нас участі у виборах не брав. А моя попередня політична діяльність (ред. депутатка Верховної ради 8-го скликання) і нинішня правозахисна не може бути причиною пом’якшення вини обвинувачених. Це не є причиною, чому хтось вирішив кілька годин гвалтувати дівчину у поліцейському відділку. Це перекидання з хворої голови на здорову. На жаль, суд і в цьому випадку не робить зауважень.

Скажіть, чи справи про поліцейське насилля і гендерно вмотивоване насилля мають основні подібні риси?

Так, є. Перше і ключове — закритість правоохоронної системи, абсолютна відсутність доступу і громадського контролю. Поліцейський відділок — це бермудський трикутник, куди заходиш і можеш зникнути з радарів. Всі ці журнали, куди записують відвідувачів і затриманих — все це не працює. Всюди один і той самий сценарій: тебе проводять у відділок без жодних записів, не фіксуючи хто ти. А якщо тобі пощастить і тебе відпустять, то примусять записати у журналі, що ти не маєш претензій до поліції. Звісно, що більшість людей, і ми з вами теж, напишуть що завгодно аби їх відпустили. Після цього скаржитися до внутрішніх служб поліції або до ДБР важко. 

Друге — покривання системою самої себе. Не всі поліцейські покидьки і злочинці. Але якщо щось стається, то нормальні поліцейські практично ніколи не погоджуються свідчити проти своїх колег. Це закрита ієрархічна система, де всі пов’язані з усіма. Це така корпоративна “етика” мовчання.

Про Кагарлицьку справу пишуть, що це чи не перша справа, в якій до керівника правоохоронного органу застосована стаття про відповідальність за дії підлеглих.

Дійсно, це так. Перший раз, коли вдалося застосувати таку статтю до начальника, оскільки знайшлися факти, що начальник знав про те, що відбувалося, і нічого не робив. Це окрема стаття, і він теж на лаві підсудних. Але як правило, коли фіксують злочини чи катування серед поліцейських, начальник типу нічого не знає. Тобто його підлеглі чинять протиправні дії, люди кричать, але ніхто не є свідком, ніхто нічого не бачив.

І третя риса: багато поліцейських вважають, що нанесення легких тілесних ушкоджень чи тиск на людину з метою розкриття справи — це ок, це нормально. Ми ж щось добре хочемо зробити, розкрити справу. Ми ж його не вбиваємо. Ну і що, що руки викрутили і притисли до стіни? Він же злочинець.

Тобто є набір проблем, пов’язаних з тим, що в системі такі цінності, а керівництво це толерує і закриває очі. І ніхто не привчає їх до думки про те, що не є виправданим застосування катувань задля розкриття злочинів. А я нагадаю, що усні погрози і психологічний тис — це теж різновид катувань.

І остання риса — неможливість довести. І це найголовніше. Як я вже сказала, коли ти зайшов у поліцейський відділок, ніхто тобі не дасть знімати чи користуватися телефоном. Як ти будеш доводити, що тебе били, катували чи погрожували? Та ніяк. Тому це так проблематично — доводити поліцейське насилля у суді і щоб по таких справах були вироки. Їх одиниці.

Цю справу часто порівнюють зі згвалтуванням у Врадіївці. Але, як на мене, є суттєва деталь. Врадіївку і Кагарлик розділяють 7 років і одна революція. Хоча порівняння по суті вказує на те, що ситуація мало змінилася.

Так, дійсно так. Навіть нещодавні події з протестами на Банковій мають ті самі проблемні моменти, що й події на Майдані: поліцейські не мають жодної ідентифікації, неможливо визначити, хто тебе штурхав, бив чи незаконно затримував. На жаль, ми тут нікуди позитивно не просунулися. Принципи роботи поліції особливо не змінилися. Є патрульна поліція, яка працює із дрібними адміністративними правопорушеннями. А там, де йдеться про загрозу життю і здоров’ю людини, то там кримінальна поліція працює так само, як і раніше. За стільки років ніхто не розірвав монополію правоохоронних органів на насилля. Це завжди було проблемою і завжди поліція виправдовувала цю монополію на насилля захистом інтересів громадян. А по суті поліцейські часто самі стають бандитами в погонах і порушують закон. Це ж бджоли проти меду, самі проти себе вони не будуть розслідувати.

Чи відчуваєте ви зараз тиск на суд з боку правоохоронної системи й обвинувачених і загрозу для неупередженості процесу?

Розгляд тільки почався, тому поки рано говорити. Але я вважаю, що суд зробив помилку, коли закрив слухання, оскільки публічність означала певною мірою захист і для суду від недовіри і претензій з боку суспільства. Але вже вирішили як вирішили. Коли почнеться основний розгляд справи і будуть якісь рішення, наприклад по доказах, тоді можна буде робити висновки, наскільки суд боїться чи не боїться і чи впливає це на його рішення. Тоді будемо комунікувати з громадськістю публічно.

Чи боюся я, що може бути тиск? Так, звичайно. Це чи не перша така показова масштабна справа. І винесення вироків по ній може системно вплинути на принципи роботи поліції і обмежити ганебну практику застосування катувань. Інше питання, що я також боюся, що є велика система, вона силова, і я не знаю, наскільки ця система збирається захищатися від репутаційних втрат. Я не можу це спрогнозувати. Може бути так, а може бути інакше. Але зі свого боку я обіцяю, що якщо я побачу або в діях суду, або в діях когось з учасників якусь загрозу для об’єктивності, то я про це повідомлятиму журналістам. Зі свого боку я намагаюсь також утриматися від зайвих коментарів, щоб це не виглядало як тиск.

Інтервю спеціально для WoMo підготувала Анастасія Багаліка 

Фото надано Оленою Сотник

Новини партнерів