Перш ніж стати одним із найкращих польських репортерів, Вітольд Шабловський пів року працював кухарем у Копенгагені. Саме там він зрозумів, що кухарі, навіть якщо вони увесь час мовчать, мають що сказати. Автор розповідає історії Радянського Союзу з точки зору шеф-кухарів, наприклад, тих, які готували для Горбачова чи путіна. До речі в інтерв’ю виданню kultura.sme.sk Шабловський згадує, що навіть речниця міністра оборони росії заявила, що «українці хотіли привласнити цю їжу як свою національну, а росіяни нібито лише намагалися цьому перешкодити, через що почалася війна». Публікуємо уривок нової книги Вітольда Шабловського: «Кухня терору, Або як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою».
Уривок
Одного дня наш підрозділ влаштував свято, куди всіх нас запросили. Комендант помітив, що кілька цивільних, зокрема мій чоловік, приїхали з дружинами. Він підійшов, відрекомендувався, сказав, що його звати Андрєй Іосіфовіч, і запитав, чим ми займаємося.
— Ну, хто чим може, товаришу коменданте, — відповіла я. — Одна шиє, друга щось в’яже, а я мию вікна по п’ять разів на день і дурію від нудьги.
— А хто ви за професією? — запитав він.
— Швачка.
— Тоді, будь ласка, приходьте до мене. Я маю для вас роботу.
— Але ким я працюватиму? — запитала я, дуже здивована. — Швачкою? Та будь ласка! Ви щотижня матимете дві пари нових черевиків.
Але комендант розсміявся і сказав:
— Черевики мені видають, ними займається мій ад’ютант. А ви би придалися на кухні.
Я остовпіла. Такого я не очікувала. І кажу йому, мовляв, на кухні військова технологія. Чимало речей, що про них я як особа цивільна не маю знати. Я боюся. Ви мене наймете, кажу, і виявиться, що я щось роблю не так, як треба, то мене виженуть, а вас розстріляють.
На це комендант, уже цілком серйозно, відповів мені, що на цей момент справді готують солдати. Але як чоловіки вони не вміють вкласти душу в готування. То пересолять, то пересмажать.
— Нам потрібна їжа, як у мами, — мовив він. — Щоби суп був, після супу — друга страва, наприкінці — компот і, можливо, ще кисіль або желе з фруктами, а не якийсь непотріб із банки. Бо коли солдатам не до шмиги їжа в їдальні, вони не приходять, не об’єднуються. Падає бойовий дух. Їжа в армії дуже важлива. Я ще щось помудрувала, а ті інші жінки зовсім замовкли. Але комендант відвів мене вбік і каже так:
— Ніно Карповно, я тут щодня відправляю людей на смерть. Багато з них не повертаються. Мені хотілося б, аби вони в цьому важкому становищі мали бодай смачну їжу.
Ну, і що я, Вітольде, мала на таке відповісти? Наступного дня я одягла фартух і пішла до їдальні.
Мабуть, лише під час цієї розмови з комендантом до мене дійшло, що це, можливо, й не зовсім братня інтервенція. Досі, хоч мені й доводилося ховатися, я почувалася досить безпечно. Баґрам був на територіях, які контролювала наша армія. Чоловік також не розповідав мені про пілотів, які не повертаються з бою. Може, він і сам не знав? А може, не хотів мене засмучувати? Не знаю. Але з нашої бази стартували літаки, які обстрілювали позиції душманів — ми афганців називали «душманами» — це їхньою мовою означає «ворог». Вони нас називали «мушаверами» — це їхньою мовою означає «радник». Від нас літали гелікоптери, які в них стріляли, і бойові літаки. Душмани кілька разів намагалися захопити нашу столицю. Якби їм це вдалося, вони відрізали би всю російську армію від постачання зброї та продуктів.
Але всього цього я ще не знала. Через день після розмови з комендантом я пішла на роботу й одразу ж, застосовуючи військову термінологію, опинилася на фронті. Зізнаюся, у мене трохи душа у п’яти сховалася: по-перше, як вони мене там приймуть, бо ж я не працювала в кухні, а по-друге, все-таки існує різниця, коли людина готує вдома, для родини, і коли в польовій кухні, на п’ятсот осіб.
Я ніколи не готувала триста літрів супу і великий казан картоплі й поняття не мала, скільки чого покласти, скільки приправити — взагалі. Звичайно, ми мали окреслені норми і спеціальну книгу з рецептами для солдатських кухонь. Але ж комендант саме для того мене й узяв, щоби не готувати за тією книгою!
Можна було з’їхати з глузду.
Але нічого. Я прийшла, потисла руку начальникові кухні Андрєю Євґєньєвічу. Поручкалася з тими солдатами, які там досі працювали. Всього нас було п’ятеро, плюс за кілька днів доєдналися дві дружини інших цивільних радників — загалом восьмеро осіб. Мені показали, де який ніж, де яка каструля, де молоко, де борошно, де сіль, а де помідори і паприка. І до роботи. Ми приготували сніданок. А коли зібралися солдати, то я подумала, що люди повинні знати, хто для них готує. Я вийшла на середину і кажу:
«Хлопці, я нова кухарка, мене звати Ніна. Коли щось не вдасться, то не бийте і не стріляйте — просто кажіть. Усі помиляються, я старатимусь, аби такого було якнайменше».
Я роззирнулася по залі. Від більшості я була вдвічі старшою. Мого віку — нагадую, що мені було неповні сорок років — не було нікого.
Я повернулася до кухні, роззирнулася, а у всіх солдатів очі, наче блюдця. Вони працювали там уже кілька місяців, але жодному й на думку не спало вийти до хлопців, для яких вони готують. А тут приїздить якась баба з Кубінки і заправляє. Це не сподобалося, ой, як не сподобалося.
Зате солдати дуже швидко знайшли до мене підхід. А я почала про них дбати. Планується салат? То нехай кожен отримає помідорку з усміхненим личком із редиски. Нехай відчує, що хтось про нього подбав, хтось потурбувався, що хтось заради нього старається. Саме це закладено в готуванні, правда? Людина відчуває, що хтось про неї дбає.
Коли я вперше сказала про ті помідорки, то колеги по кухні мало зі стільців не попадали. Але Андрєй Євґєньєвіч наказав їм мене слухати. Він знав, що я маю підтримку коменданта, і не хотів із ним сваритися. Тож вони сиділи, ті великі хлопці, й вирізали ці усмішки.
А сьогодні, як я собі про те подумаю, то мені, Вітольде, й вірити не хочеться. Навколо війна, щомиті хтось гине. Афганці планують, як вдертися на нашу базу. А ми сидимо і вирізаємо личка з редисок.
Коли солдати побачили, що на кухні з’явилася жінка у віці їхніх матерів, то почали до мене липнути. Вони приходили нібито по добавку або по хліб, але відчувалося, що насправді хочуть побалакати. Хто мав, показував мені фото дівчат, але там кожен другий навіть дівчини не мав. Мабуть, це було найсумнішим: хлопці, які не мали за ким тужити.
Раптом одного дня прийшов він, Льоша — хлопець, через якого я пролила потім багато сліз. Йому було вісімнадцять, і він прилетів на війну з якогось села неподалік Байкалу, одразу ж після школи. Він ще нічого не знав про життя, але якраз перед вильотом цілувався на сільській забаві з якоюсь дівчиною і сподівався, що вона до нього напише. Росіянин, як із букваря: біла чуприна, блакитні очі. Він трохи шепелявив, але це йому тільки додавало шарму. Одного дня він прийшов на кухню — теж під якимось дурним приводом — і дуже швидко почав мені в усьому цьому звірятися.
Я поглянула на нього. Він нагадав мені молодшого сина, який був тоді в його віці. Аж моє серце сильніше закалатало, коли я подумала, що мій синочок міг би опинитися в цьому лайні, під вибухами, у смерті, яка могла спіткати людину з-за кожного рогу.
І цей Льоша мені звірявся і звірявся. Він розповідав про себе, а переважно про ту дівчину. Але принагідно і картоплю допомагав почистити, й офіціанткам зі столів прибрати, видно було, що його батьки для світу виховували, а не для себе. Його було важко не любити.
Солдати в нас мали такий забобон, що якщо комусь у суп потрапить лавровий лист, це означає, що він отримає листа. Це було для них дуже важливо, бо часто це були листи саме від їхніх симпатій. Тож я домовилася з дівчатами, що одного дня кину в суп два лаврові листки, а вони подбають, щоби вони дісталися Льоші. Якби ти, Вітольде, міг побачити його радість! Він аж підскочив. Він радів так, немовби й справді отримав того листа — та ще й не одного, а цілу скриньку листів.
Але потім, після обіду, він відчув щось неладне, бо прийшов до мене на кухню й запитав:
— Ніно Карповно, а ті листки в суп, бува, не ви мені підкинули?
Я висварила його з ніг до голови. Сказала, що він, мабуть, не уявляє, скільки в нас у кухні роботи, якщо думає, що я маю час комусь підкидати лаврові листки в суп.
— Льошо, ким ти себе уявляєш, якщо думаєш, що пів кухні перейматиметься тим, щоби тобі попався лавровий листок?
Це подіяло чудово. Льоша ходив пів метра над землею і всім розповідав, що Ніна Карповна точно йому ті листки навмисне не підкидала, що висварила його, коли він спитав, і що він незабаром отримає листа від дівчини, з якою цілувався на забаві. А коли я побачила, наскільки йому це важливо, то почала випитувати про інших вояків з поганим настроєм. Я робила це таємно. А як тільки дізнавалася, що комусь кепсько, що він не хоче виходити з кімнати або що має якісь проблеми вдома — бах! — і він отримував лаврового листка. Це було дуже важливо для них, бо ж усі дуже тужили за тими, кого позалишали вдома: за дружинами, дівчатами, деякі за дітьми, а інші — хоч би й за батьками.
Я говорила офіціанткам: «Коли щось не так і хтось сумний, скажіть мені. Я хоч спробую розвеселити». Й іноді я підкидала два листки, але це коли я знала, що хтось цього насправді потребує. Провидінням теж не можна забагато жонглювати. А під час обіду я обходила всю їдальню й випитувала: «Попався листок? От бачиш?! Але ти щасливець! А від кого би ти найбільше хотів отримати листа?». І вони мені починали розповідати про тих своїх перших дівчат, про тих шкільних пасій або про подружок, в яких були закохані.
В їдальні стало весело. Люди почали спілкуватися. І раптом усі солдати, які раніше не з’являлися, почали приходити їсти. Несподівано одного дня я почула, що солдати називають мене «мамою». Мамою Ніною. Льоша мені це підтвердив: «Ніно Карповно, ніхто в підрозділі не називає вас інакше. Усі називають вас мамою».
Зізнаюся, це мене зворушило. Я тобі вже казала, що мала синів у віці цих хлопців. Якщо вони гинули тут, далеко від батьківщини, я бодай спробую замінити їм їхніх матерів. Отже, я рушила розмовляти з дітьми. Як тільки дозволяв час, я виходила під час обіду й питала: «То як, діти, вам смакує обід? Усе добре?».
І вони завжди відгукувалися басом: «Усе добре, Мамо Ніно!».
А я, як мама, давала їм добавки. І примушувала своїх військових кухарів далі вирізати личка з редисок.
