Військова розповіла, як вижила в російському полоні: «День звільнення – мій другий день народження»

Одна з безстрашних мам, військова Ірина погодилася розповісти нам історію свого 8-місячного ув’язнення. Ми не публікуємо її фото та справжнє ім’я з міркувань безпеки.

Як потрапила в полон

– Почну з того, що я справді люблю свою роботу. В грудні 2021 року в складі маневреної групи поїхала на два місяці у відрядження до Донецької області. Все було чудово, група прекрасна, всі знаходилися на своїх місцях. Коли в лютому в новинах усі панікували, в мене всередині був спокій.

Потім нас евакуювали з першої лінії оборони в більш безпечне місце. Це був Маріуполь. Ми доєдналися до іншого підрозділу. Дуже потужного! Мене оточували справжні герої! Я не могла подумати, що зі мною щось трапиться…

Жара почалася з першого дня нашого перебування в Маріуполі.

Постійні хаотичні обстріли. Ми жодної секунди не знімали каски чи броніки. По кожній команді «повітря» спускалися під землю. Спочатку знаходилися за містом, але 26 чи 27 лютого нас перевезли на територію заводу Ілліча. Пам’ятаю дорогу, якою ми їхали. Всюди – обпалена техніка, трамваї, що зійшли з рейок, кинуті тролейбуси, обірвані дроти. На тротуарах лежали мертві люди. В місті паніка, хаос. Тоді прийшло усвідомлення, що це справді війна. Я багато років на службі, але до такого не була готова. Та чи можна до такого підготуватися?

На заводі ми постійно чули вибухи. Розуміли, це бомблять місто. Коли при можливості виходили на вулицю, страшно було дивитися, як горять будинки, горить Маріуполь.

На початку квітня в нас закінчилися продукти та вода. Два тижні ми практично нічого не їли – раз на добу трохи каші в стаканчику, і все. Пили технічну воду. Медикаментів також не було. Доставити продукти було неможливо. Російські війська збивали вертольоти з пораненими, не давали гуманітарні коридори, обрізали доступ до води, продуктів харчування. Знаєте, був такий день, коли я трохи запанікувала, а потім сказала собі: «Боже, ти тут з такою великою бригадою. Вони з голими руками підуть, щоб не дати противнику просунутися ані на сантиметр вглиб. Тобі нічого не загрожує».

Та, на жаль, мої надії не справдилися.

Нашим чоловікам потрібна була їжа! Тому в одну з ночей ми пішли на прорив, щоб вийти за місто й отримати доступ до постачання. А разом з цим – змогу вести бій і тримати оборону. Але росіян була сила-силенна. І ми потрапили в полон.

Бараки й Оленівка

Росіяни поділили нас на чоловіків і жінок. Вивозили всіх окремо. Вночі. Як худобу: ми стояли у відкритій машині. Не знали, що нас чекає далі, було страшно. Їхали через зруйновані міста. По руїнах, по трупах.

У якийсь момент вантажівки зупинилися, нам сказали підняти руки догори. Нас зустрічала колона з російських військових, ДНРівців з собаками, з прожекторами. Перше, що вони зробили, – перерили наші рюкзаки й відібрали телефони, техніку. Лишили тільки спальники й каремати.

Потім нас пересадили в другу машину. Відвезли до якогось селища і завели в сарай. Це було довге приміщення з заґратованими вікнами без скла. Перше, що кинулося у вічі, коли ми зайшли в барак, були наші поранені хлопці, які лежали попід стінами на бетоні. Їм ніхто не намагався допомогти. Хіба військовополонені не люди? Хіба їх не мають оглядати лікарі?

Наступні п’ять годин нас знову обшукували, не дозволяли піднімати голову й роздивлятися. Потім дозволили лягти на свої каремати та спальники. За вікном йшов дощ із мокрим снігом. Через вікна все це потрапляло в сарай.

Вбиральні в бараку, звісно, не було. Коли просили сходити на вулицю, нас не випускали. Замість туалету поставили відро. Ми закривали одна одну кофтами чи спальниками, щоб сходити в туалет на те відро.

Наступного ранку ми зрозуміли, що наш барак не єдиний. Через ґрати було видно ще один, другий, бачили там наших хлопців.

У сараї ми жили дві доби. За цей час нас годували один раз. Це була мерзла тушонка в банках, чай і шматочок хліба.

Потім посадили в автобуси й відвезли в Оленівку. В ту ніч вивезли не лише жінок, а й чоловіків. Чітко пам’ятаю той ранок, коли їх, бідних, приймали в Оленівці. Кожен наш хлопець проходив через живий коридор з російських співробітників. І кожен у цьому коридорі бив дубинкою нашого хлопця. Дивитися без сліз було неможливо.

Ми думали, що нас будуть бити так само. Але в автобус зайшов співробітник і сказав, мовляв, якщо не хочемо, щоб і нас так приймали, треба опустити голови й не визирати у вікна.

Я вийшла з автобуса в першій п’ятірці. Сил зробити той крок не було, але розуміла, що вибору немає. З нас зрізали всі шнурки, ремені. Оглянули від спідньої білизни до устілок берців. Саме в Оленівці з мене зняли все золото, всі прикраси. Сказали, що повернуть. Звісно, не повернули.

Потім запхали до кімнати площею десь 10 квадратних метрів, розрахованої на шістьох людей. Нас там було 40. Ми по черзі спали, по черзі сиділи, по черзі їли. Терпли руки, ноги, хотілося спати…

Їсти давали з немитої посуди. Ти поїв, передав тарілку й ложку сусідці, їй у ту ж тарілку налили, вона тією ж ложкою поїла. І передала далі. Хліба давали четвертинку круглої буханки. Води – 5-літрову баклажку технічної жовто-коричневого кольору. Ми питали: «Можна нам чистої води?» Нам сказали: «У нас дома воды нет, еще вам сюда носить».

На вулицю за 5 діб нас випускали двічі. Туалет був у камері. Але води, щоб злити, не було. Самі розумієте, який сморід там стояв. Про душ чи гігієну взагалі не йшлося.

Таганрозьке СІЗО

В квітні нас вивезли на територію російської федерації, до таганрозького СІЗО. Там приймали дуже жорстко, як зеків. Уявіть: чоловік бере тебе міцною рукою і з ненавистю стискає шию і гне до самої землі. А ти маєш стояти біля стіни, широко розставивши руки та ноги, і голова в цей момент має бути дуже низько. В такій позі треба було відповідати на запитання.

Найпринизливіше було, коли нас роздягли догола в присутності чоловіків. Очі ніхто з них не відвертав. Весь одяг у нас відібрали. Потім загнали на 2 хвилини в душ із крижаною водою. Дали мокру брудну ганчірку, щоб обтертися. Видали зеківську форму. І в такій самій позі, з головою, опущеною до колін, оформляли: брали відбитки, слину, відрізали волосся, нігті. Говорили, що на ДНК.

Нам сказали взяти матраци, які стояли скручені в коридорі, білизну та зайти в камеру. Ми не очікували чистої постілі, але це була дуже брудна, смердюча білизна після когось. В ній замотані кружка, ложка, маленький тюбик із зубною пастою і трохи туалетного паперу.

Вдень у камері не можна було сідати, лягати, весь час треба було стояти біля стіни з опущеною головою. Освітлення майже не було, лише віконце з ґратами, з якого сифонило. Дивитися у вікно – заборонено. Сідати без команди також. Якщо говорили: «Стать лицом к стебе», то так і треба було робити. Ми могли стояти по 5-6 годин. Розмовляти голосно не можна, спілкуватися українською не дозволяли. Сказали вчити російську.

У СІЗО нам вперше дали вірш «Простите нас, родные россияне» і вимагали, щоб ми його вивчили напам’ять. Наглядачі отримували насолоду, коли питали, а ми мали розповідати. Змушували співати російський гімн, «День победы». На кожній перевірці жінки-наглядачки нас тягали за волосся, били по ногах, якщо, на їхню думку, ми недостатньо широко розставляли їх біля стіни. Майже щодня на перевірці нас били. Принижувати й обзивати було нормою.

Найстаршій полоненій жінці було 56 років. До неї ставилися так само жахливо.

Спецназівці, які нас охороняли, носили балаклави. Нам не можна було підіймати перед ними голови й дивитися в очі. Якщо підняла голову – тебе по ній вдарять.

Якщо ми хворіли, то не зверталися по допомогу. Я маю проблеми зі спиною, якось попросила знеболювальне. Прийшов медик, дав мені дві таблетки, сказав, що вони не допоможуть, але звертатися до лікаря він мені не радить. Бо буде гірше.

Стіл, за яким ми їли, – непокриті дошки, а лавка вузенька. Коли дозволяли на ній сидіти, терпло все, що можливо. Було дуже-дуже холодно. Ми спали вдягнуті.

Замість взуття нам видали резинові шльопанці 46 розміру. В мене – 36. Я намагалася тримати їх пальцями ніг, коли треба було нахиленим, із головою вниз бігти на перевірку двічі на день. В такому положенні втриматися на плитці дуже складно.

На прогулянку нас виводили раз на тиждень на 5 хвилин. У цих шльопанцях.

Те, чим нас годували, їжею назвати неможливо. Ми їли смердючу кислу капусту зі шматками сала. Кашу, розведену сирою холодною водою. Прокислу картоплю. Розведений чай кольору води з крану. Цукру чи солі, звісно, не було. В Україні таким тварин не годують. Спочатку було відчуття, що це помили каструлю від приготованої їжі й налили тобі в тарілку.

В таганрогу я стала свідком допиту нашого хлопця. Ми все чули, бо це відбувалося поряд із нашою камерою. Мені досі сняться ці крики. Пам’ятаю спецназівця, який після допиту відкрив «годівницю» в металевій двері в камеру й змусив нас дивитися йому в очі. Він хотів бачити наш страх, адже розумів, що ми все чули.

Там ми прожили півтора місяця.

Бєлгородська колонія

А потім нас перевезли. Спочатку був переліт. Нам заклеїли очі скотчем, затягнули руки стяжками і в такому стані ми 4 години летіли, а потім 1,5 години їхали. Коли привезли до місця призначення, також роздягли. Перевіряли нас жінки, але чоловіки не відверталися. Вони ображали, говорили нам бридкі речі, але уваги ми вже не звертали. Настільки були сконцентровані на виживанні.

Там нас помістили не в камери з металевими дверима і «годівницями» в дверях, а в кімнати, що зачинялися на замок. спецназівці водили нас на прийом їжі. Пам’ятаю, як ми вперше прийшли на сніданок і побачили перед собою тарілку з молочною кашею. Вже не думали про спецназівців, повсідалися, схопили ложки… А нам кричать: «Куда без команды???» Ми підхопилися. А я встигла схопити ложку в руку й не знала, куди її подіти. Дівчинка одна розповідала, що встигла навіть запхати в себе кашу, і так із тією кашею в роті і стояла. Та каша була така солодка, така смачна… Мозок не розумів, як це можливо. Ми їли дуже швидко.

Це було одне з місць, де до нас ставилися більш-менш лояльно. Начальник колонії дозволив не опускати голови, дивитися йому в очі. Розмовляв із нами. Також дозволив скручувати матраци і сидіти вдень на ліжку. Але тільки тоді, коли не заперечували спецназівці. Десь за тиждень можна було сидіти вже й на матрацах.

Ми перебували у невеличких кімнатках – 12-14 квадратних метрів. Там нас жило по 14 дівчат. Спали на 2-ярусних ліжках. Місця ходити не було. Ти сидів або стояв. Спати вдень, звісно, заборонялося. До туалету нас водили по команді. Не коли ти захочеш, а коли вони вирішать. Там ми знаходилися 3,5 місяці, до вересня.

Виправна колонія у курській області

У вересні нас знову перевезли. Цього разу – в колонію десь у курській області. Там знову тримали в камерах. Я жила ще з 11-ма дівчатами. Тут нас не просто змушували щоранку слухати гімн росії, а й дуже голосно його співати. Якось довелося співати гімн 17 разів поспіль. Бо їм так хотілося. Вони так розважалися. Та щоразу після гімну росії ми пошепки, з рукою на серці промовляли гімн України. Ми не здавалися. І підбадьорювали одна одну, як могли.

Щодня нам давали для вивчення нові вірші, пісні. От дають вірш на листку А4, і до вечері треба його вивчити. Добре, що серед нас були дівчата з хорошою пам’яттю. Наприклад, одна дівчинка могла пару разів прочитати вірш – і вивчити. Розповідали ми їх гуртом, що й рятувало. Хоча наглядач міг в будь-який момент підійти до однієї з нас і сказати: «Продолжай».

Пам’ятаю день, коли до нас прийшов якийсь представник прокуратури. Одна з полонених цивільних дівчат поскаржилася, що в камері дуже задушливо. Він каже: «Так я сейчас включу кондиционер». Вона: «Та нет тут кондиционера». Він: «Сейчас будет». І нас почали ганяти робити різні вправи, поки дихати взагалі не стало чим. Там взагалі полюбляли фізичні вправи. Присідання по 400 разів, біг на місці, марширування по дві години поспіль, марширування з піснею – три години. Коли комусь ставало зле, давали нашатир.

Моє ліжко стояло біля вікна. Було дуже холодно, заснути неможливо. Нам не дозволяли вкриватися поверх ковдр. Але я все одно кидала зверху легку курточку. Якось на підйомі зрозуміла, що забула її сховати. Хотіла зробити це нишком, але помітив наглядач. Вже пізніше, на ранковій перевірці, він приложив мене за це головою об залізні двері.

Якось мене били шокером. Наглядач хотів перевірити заряд. Після цього мені стало зле, піднявся тиск, але його це не зупинило. І він вдарив струмом знов. Шокер там використовували для залякування: клацали ним біля вуха, голого тіла.

Весь цей час ми не знали, що відбувається в Україні. На всіх локаціях, де ми перебували, нам казали, що країна вже захоплена, а наша влада про нас забула. Всюди схиляли отримати російське громадянство. Жодна не погодилася. Нас називали дурепами.

Росіян завжди вражало, як ми не здавалися в пекельних умовах. А ми навчилися робити епіляцію ниткою, робити брови, розчісувати волосся зубною щіткою. Коли дівчата плели косички, вони сердилися й казали, що обстрижуть волосся. Але українську жінку неможливо зламати.

Звільнення

В грудні нас зі ще однією дівчинкою вивели з камери і сказали бігом бігти до іншої кімнати. Там на підлозі була купа цивільного одягу. Наглядач рахував до десяти, за цей час я мала обрати собі щось. На вулиці був мороз. Я вхопила лосини й курточку.

Нас посадили в автозак. Руки та очі вже не заклеювали. По приїзду в курськ завели в якесь СІЗО, відвели там до лікаря. Йому було дуже важливо, чи немає на нас слідів побоїв. Також до мене застосували поліграф, хотіли повісити на мене якусь справу. Але я пройшла допит.

Потім нас замкнули в камері та сказали стати обличчям до стіни. В якийсь момент відчинилися двері, нам надягнули на голову пакети, замкнули руки наручниками. Тоді в голові не виникало думок про звільнення, я думала, що повезуть далі по етапу.

Знову автозак. Ми були дуже розбиті, бо не розуміли, що відбувається.

Привезли на аеродром, я це зрозуміла, коли почула гудіння літаків. Була глибока ніч. Завели в літак. Мене все ще з мішком на голові посадили між двома хлопцями. Було дуже холодно, і вони мене з боків притиснули плечима, ніби дали знати: тримайся! Так я розуміла, що це наші хлопці.

Коли літак приземлився, і я не почула ані гудіння моторів автозаків, ані гавкоту собак, то трохи заспокоїлася.

Пакети з нас зняли лише в якомусь приміщенні, де був великий басейн. По периметру стояли розкладачки з матрацами.

Наступного дня нас за списками завантажили в автобус і повезли. Сказали не підіймати голови. Коли автобус зупинився, навколо було поле. Промайнула думка, що нас привезли на розстріл. Про обмін боялася думати до останнього. Це здавалося неможливим. Допоки не почула «Слава Україні!» в автобусі. Чітко пам’ятаю обличчя чоловіка, який називав прізвища. Він назвав моє, побачив мої сльози і почав плакати. А я стала, за звичкою опустила голову і склала руки за спиною. Він сказав: «Ніколи в житті цього більше не робіть». Я запам’ятаю ці слова на все життя.

Коли я вийшла з автобуса, не бачила нічого навкруги, просто йшла вперед. До останнього не могла повірити, що це все. Для мене це пекло скінчилося. Коли водій вже нашого автобуса запропонував телефон, щоб зателефонувати рідним, я набрала номер чоловіка. Але його телефон був вимкнений. Я не знала, чи моє рідне місто не захопили, не знала, чи жива моя родина. Не знала нічого! Водій побачив мій стан і запитав, звідки я. Я сказала. Він: «Заспокойтеся, твоє місто – це Україна». Так в один грудневий день я повернулася додому. Це мій другий день народження.

З деякими жінками, яких також звільнили з полону, ми досі підтримуємо стосунки, телефонуємо, списуємося. Я дуже вдячна «Незламній мамі», що побачила на програмі декого з наших дівчат! Вдячна психологам, завдяки яким я можу спокійно розповідати свою історію. Вдячна Карпатам за спокійну могутність. Бо навіть місце, де ми живемо в таборі, лікує.

За час полону я втратила 19 кілограмів. Але полон не зламав мене, я стала сильнішою. Попри все, що пережила, попри наслідки для здоров’я, полон не вбив у мені бажання продовжувати службу і бути вірною своїй державі. Моя родина мене в цьому підтримала.

Довідка

Програма «Незламна мама» впроваджується за технічної підтримки ООН Жінки, за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого й оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи, надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
WPHF надає термінове фінансування місцевим жіночим організаціям громадянського суспільства (ОГС) в Україні. За технічної підтримки структури ООН Жінки WPHF фінансує жіночі організації та очолювані жінками ОГС для підтримки їх важливої діяльності на передовій, надання термінової гуманітарної допомоги жінкам-біженкам та внутрішньо переміщеним особам (ВПО), а також для захисту жінок та дівчат від сексуального та гендерно зумовленого насильства.