«Вони лишилися свого житла, ми маємо допомогти»: Віталія Панкул про фонд «Прихисток» 

Віталія Панкул — вихователька у дитсадку та мама двох малолітніх дітей, а ще — жінка, яка довела разом з подругою, що навіть без сторонньої допомоги можна облаштувати притулок для переселенців.

Вона разом з Тетяною Босько вже відремонтували близько 50 будинків у селі Панчеве на Кіровоградщині, де тепер живуть переселенці. Нещодавно голова обласної ради Сергій Шульга відзначив волонтерок почесними грамотами «за вагомий особистий внесок в організацію надання благодійної допомоги, активну громадську й волонтерську діяльність, та з нагоди Дня Української Державності нагородити Почесною грамотою Кіровоградської обласної ради».

У спецпроєкті «Незламні» Віталія розповіла, чому не виїхала з рідного села та як створювався фонд “Прихисток”.

«Було страшно, але я стала патріоткою»

До війни займалися звичними справами – господарством, дітьми. Планували поїхати подорожувати Україною у цьому році. Але не склалося, тож післяпереможні плани також поки не будуємо. 

24 лютого нас розбудив телефонний дзвінок — знайомі з Києва подзвонили і сказали, що почалася війна. У всіх паніка. Над нами почали літати літаки. Я весь день проплакала, бо у мене двоє дітей – 8 і 3 роки – і я не знала, що робити. Чоловік мене заспокоїв і ми пішли купляти продукти про запас. 

Думок виїжджати не було, хоча чоловік казав, щоб я сіла у машину з дітьми та їхала. Я сказала, що без нього не поїду і ми залишилися. 

Було страшно, але із війною я стала патріоткою своєї країни і знала, що потрібна тут. Мені здавалося, що за кордоном буде ще складніше. Де гарантія, що ми там комусь потрібні? Були б біженцями кілька місяців, а далі треба там якось облаштовуватися, працювати. Багато зі знайомих, які поїхали, зараз повертаються, бо некомфортно у Румунії та Польщі. 

У моєї подруги, директорки «Прихистку» Тетяни Босько, є двоповерховий будинок та підвальне приміщення. Ми тиждень жили там разом зі своїми двома дітьми та її чотирма. Наші чоловіки ходили служити у територіальної оборони — майже цілодобово там були, лише на кілька годин приходили додому поїсти та поспати. А на нас було господарство. 

Потім прийшла весна, посівні. І чоловік пішов вирощувати хліб — він працює агрономом. Дітей залишили із моїм татом, бо мої батьки теж не поїхали, живуть у цьому ж селі. У нас у селі більшість людей залишалася. 

«Хата під ключ»

Спочатку була у складі волонтерів району. Робили харчі для наших військових на передовій, бо у наших кумів були свині і ми робили з них тушонку. Ні дня не було відпочинку. 

Десь у березні почали приїжджати знайомі переселенці і ми не знали, де їх поселити. Тоді домовилися з сільським головою та поїхали з ними до власників хатин за ключами. Це будинки, де раніше жили літні люди, і їх або забрали до себе їхні діти, або ці люди повмирали, а хати пустували. Або були ситуації, коли власники цих хат купували їх лише через город, що був поруч, і сама хата їм була особливо непотрібна. 

Усі власники цих хат віддавали їх безкоштовно – плату за оренду з переселенців не брали, лише треба було оплачувати комунальні – світло, газ. Люди заїжджають, фотографують лічильник та далі контактують із власником житла — контакти ми надавали. 

Ці будинки були «вбиті», тож ми почали їх ремонтувати. У нас були дівчата, які нам допомагали ремонтувати хати. У нас є група у Вайбері, де усі мешканці села, і ми писали туди, коли потрібна була допомога у ремонті. Писали, наприклад, що потрібна чоловіча сила, аби щось перенести. Якщо у людей була змога, то вони відкликалися. Але були ситуації, коли опускалися руки, бо з Танею ми працювали здебільшого вдвох і ніхто не міг допомогти. Часто допомагав чоловік.

У свої автівки вантажили каструлі, віники, постіль. Заходили в будинки, де роками ніхто не жив, де обвалювалася штукатурка й бігали миші. Прибирали, білили, фарбували, клеїли шпалери, вішали штори, навіть ліжка носили. Обов’язково стелили килими на підлозі та вішали на стіни, бо було холодно. За допомогою клейонки й степлера, прикрашали стіни там, де не було іншого швидкого варіанту. Проводили їм інтернет, щоправда, вже за кошт людей, які там оселилися. 

Ставили польові рукомийники, бо ж водопровід не всюди є, а мити руки десь треба. Згодом закупили й нові електроплити та бачки для душу. Тож у нас кожен переселенець має власний літній душ.

Матеріали зносили люди, також допомагає один волонтер, в якого є будівельний магазин. Купляли все своїм коштом. 

Коли в березні був великий наплив людей, за день могли облаштувати два-три будинки.

Так від початку війни відремонтували самотужки понад 50 будинків. Зараз тут проживає близько 70 родин, але це постійний конвеєр — хтось приїжджає на кілька днів, хтось виїжджає. За час повномасштабного вторгнення в село приїхало близько 250 переселенців. Деякі з переселенців планують залишитися у нашому селі, бо їм немає куди повертатися, вони вже навіть роботу собі знайшли.

Поруч є продуктові, побутові магазини. Ми надаємо все, що можемо, наприклад фонд Маші Єфросиніної надіслали нам кошти і ми купили продуктові набори для 50 сімей-переселенців та деяким людям з будинку літніх людей, який також розташований у нашому селі.

У село приїжджають жити з Сєвєродонецька, Лисичанська, в основному із Донецької та Луганської областей. Звісно люди у більшості з міст, ми попереджували, що життя в селі не таке, як вони звикли. Але вони наскільки були вдячні, що є дах над головою, і не літають кулі та снаряди, що навчились і розтоплювати піч, і носити воду з криниці. За свій рахунок ми купували великі бочки по 300 літрів, аби було їм зручніше користуватись водою. 

Благодійний фонд «Прихисток»

У квітні ми офіційно зареєстрували «Панчевський благодійний фонд Прихисток». Нам це порадили зробити, аби було простіше офіційно отримувати допомогу. Так отримали допомогу від благодійної організації «Сильні разом» з Хмельницького, компанії Nestle, техніку й одяг для військових із села від компанії «Велта».

Організація з Одеси раз на тиждень привозить продуктові набори для переселенців, а сільський голова за власний кошт їде та забирає їх. 

Хотілося б, щоб було більше допомоги, бо не вистачає, адже переселенців багато. Дуже просять солодощі для дітей. Господині у їдальні щодня печуть печиво та кілька разів на тиждень ящики смачненького відвозять у Новомиргород – центр громади, звідки все йде «на передок», це ж печиво віддаємо і переселенцям. Яйця та борошно на печиво або закуповуємо, або просимо у людей, також у Вайбер-групі, адже у всіх своє господарство. 

Відгукуються й родини переселенців: допомагають щось розвантажити, поскладати чи прибрати. Наприклад, нам нещодавно надіслали волонтери дитячі речі та харчування. Речі надсилають купою, тож їх треба розкладати за віком – до цього залучаємо небайдужих. Потім з цього пакуємо посилки для дітей переселенців та надсилаємо в усі регіони, де працює «Нова пошта» чи «Укрпошта». 

«Ми не можемо це покинути, хоча буває важко»

Ми втягнулися, хоча було дуже важко. Увечері просто падали з ніг, зранку думали, що треба відпочити, але нам дзвонять і кажуть, що їдуть переселенці. Як ми можемо покинути людей, які втратили своє житло? Йдемо працювати, бо ми ж спимо у своїх ліжках, своїх домівках. Покинути це ми не можемо. 

Мені хочеться ремонтувати, волонтерити. Навіть коли випадає вихідний, то я вже не знаю, чим зайнятися – так втягнулася у цей режим. 

Віталія Панкул та Тетяна Босько (зліва)

Зранку прокидаюся, треба швидко погодувати котів, собак, качок, курей. Приготувати сніданок для чоловіка та дітей, приготувати обід. Залишаю доньку із старшим сином та їду на склад – його ми облаштували у будівлі старого ресторану. Розкладаю речі, пакую посилки. Потім їду додому до 3-річної доньки, яка прокидається, знову годую дітей та тварин. Вечеряємо та вкладаємося спати — це вже десь 11-та ночі.

Насправді у такому шаленому русі ми жили і до війни – займалися цілими днями то господарством, то городом, то дітьми, то роботою, то готували їжу.

Іноді виїжджаємо вчотирьох на природу, аби відпочити та половити рибу. Трохи відпочили емоційно в останні дні, бо було багато день народжень у близьких. Ніби повернулися у минуле життя.

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано  погляди авторів, які можуть не збігатися з  позицією Фонду.