Інна, Надія та Інеса поєднують роботу у компанії Київстар з волонтерською діяльністю, яка охоплює багато важливих напрямків. Кожна з наших героїнь — цінний спеціаліст у компанії, але не тільки через професіоналізм. Велике серце — найдорожчий скілл у наші часи.
У проекті «Незламні» знайомимо вас з трьома українками, які кожна у своїй сфері волонтерства наближають нашу перемогу.
Навичка робити добро
Інна стала волонтеркою у лютому 2022 року, коли її чоловік став до лав тероборони. Спочатку були теплі речі та гарячі обіди для захисників, а зараз Інна та інші активісти намагаються допомогти усім постраждалим від війни, які до них звертаються. У Київстарі Інна — провідний фахівець у розвитку роздрібної мережі.
Надія ще до війни опікувалась безпритульними та покинутими тваринами, яких із початком повномасштабного вторгнення побільшало. Але на початку березня допомоги потребувало дуже багато людей у Бучі, Ірпені та інших містах Київщини: там не було навіть хліба. Тому Надія з командою однодумців почали випікати хліб. Професія Надії — фахівець з адміністрування систем продажів, вона запускає, підтримує та аналізує ефективність промоактивностей.
Багато років тому Інеса почала допомагати дитячому будинку в Київській області. З 2014 року додалися ініціативи на підтримку наших захисників на Сході країни. У 2015 році Інеса та її група зосередилася на заохоченні громадян до донорства крові для поранених бійців, Інеса й сама стала донором. Зараз вона підтримує бійців ЗСУ, а також приєдналася до волонтерського будівельного Добробату, який займається відбудовою у різних регіонах країни. Фах Інеси — зовнішні комунікації.
Роботодавець вітає ініціативи співробітниць і сам при цьому допомагає країні всіма можливими доступними методами: від забезпечення зв’язку та надання безоплатних послуг абонентам та відновлення мережі в найгарячіших точках до корпоративних волонтерських ініціатив, програм соціальної відповідальності та благодійної підтримки. З початку повномасштабної війни компанія перерахувала понад 33 млн грн на гуманітарну допомогу військовим, лікарням, самотнім літнім людям та постраждалим від війни.
Надія. Турбота про людей та тварин
Надія соромиться розповідати про себе, вважає, що допомагати – природньо. Під час повномасштабної війни вона почала опікуватись тваринами родичів, сусідів та тими, яких просто покинули на вулиці: всього 15 собак та 3 коти.
Хліб з друзями-волонтерами почали випікати в місцевій піцерії на 7-й день війни, адже його не було зовсім де купити. Робили до 200 буханців у день. “Коли звільнили північ України, нам запропонували зробити хліб на для населених пунктів, що сильно постраждали. Ми спекли 400 буханців для Бучі та 100 штук для ТРО, – згадує Надія. – Пізніше нас розподілили на два хаби, де ми залишали гуманітарну допомогу. Згодом стало зрозумілим, що є люди, які продукти з хабів отримати не можуть. Тому ми почали фасувати та розвозити допомогу: їжу, засоби гігієни, корм для тварин. З кожною поїздкою ми були все продуктивнішими.
Колись в дитинстві я чуда вислів «душа болить», тепер я добре зрозуміла як це. Проте я переконана, що в ДНК українок закладена незламність та козацький дух, а тому вони можуть все. Мій ресурс в моєму корінні. Тут були мої дідусі та бабусі. Я розумію, що не можу допомогти всім, але локально все, що у моїх силах, потрібно робити. Потрібно берегти та цінувати природу і все, що вона нам дає”.
Нині, як і до війни, серед турбот Надії лікування, вакцинування, стерилізація безпритульних чотирилапих.
Інеса. Добро без кордонів
Інеса переїхала до України з Латвії кільканадцять років тому. Вона вільно спілкується українською мовою та є справжньою патріоткою нашої держави.
Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Інеса та її друзі майже на 100% зосередилися на допомозі воїнам. Наразі Інеса та її команда також евакуюють людей з окупації та місць активних бойових дій, передають необхідну допомогу тим, хто на окупованих чи на звільнених територіях.
Питання волонтерства – це питання життя близьких людей та виживання країни, — говорить Інеса.
Розповідаючи про свій досвід, зазначає: «Чи не найбільше вражає взаємодія з випадковими людьми, незнайомцями. Одного разу я приїхала на зустріч з юристкою-волонтеркою до Риги. У центрі міста я звернула увагу на молоду родину з маленькою дитиною. Вони виявилися біженцями з Маріуполя, які потрапили в Латвію через фільтраційні табори ДНР. Вони дісталися країни у вихідний, а Центр для біженців в цей день не працював. Через кілька хвилин після початку розмови до нас підійшла латвійка, Ілзе. Вдвох нам вдалося організувати їм все необхідне, а Ілзе навіть запропонувала роботу. Важко сказати, чим я була вражена більше: не властивою ще кілька років тому поведінкою співвітчизниці чи історією української родини».
Інеса живе та працює в Україні близько 30-ти років, 14 разів стала донором для наших захисників.
Сили шукати не доводиться, якщо в небезпеці близькі люди. Сили знаходяться самі, — каже Інеса.
Інна. Гордість за українців
Інна волонтерить в команді людей, які об’єдналися з початком війни: «Приходять нові люди, і від цього я щаслива, що ми, українці, такі. Горда за те, що я українка і можу допомогти й об’єднати людей».
В їхній команді є і медики, і психологи, і юристів знаходили, коли це було потрібно. Допомогу намагаються надавати усім, хто її потребує. Тварин у тому числі. Так, у Великій Димерці, яку майже повністю зруйнували рашисти, Інна врятувала кота: «Там були лише руїни. І раптом – рудий кіт. Виснажений, в кіптяві, з травмованою лапою, але такий лагідний», — згадує вона. Рудому пощастило: лапу врятували від ампутації і зараз він шукає господарів. Частину коштів на лікування героїні довелося шукати самотужки, адже витрачати з волонтерського бюджету було незручно.
Інна розповідає, що основна частина допомоги — це гуманітарні надходження з Європи: продукти, гігієна, одяг тощо. Проте час від часу проводиться збір коштів на ті чи інші потреби, які виникають у процесі підготовки до чергового виїзду або запиту від постраждалих. Команда волонтерів, до якої входить Інна, допомогла уже більше, ніж двом тисячам людей.
Також вона підтримує жінок, дітей, літніх людей, які постраждали у цій війні та потребують допомоги «Очі цих людей закарбувались у пам’яті назавжди, — говорить волонтерка. – Був випадок, коли почалась деокупація навколишніх сіл Київщини, це були перші наші виїзди. Я довго не могла заспокоїтися від побаченого. Було холодно, а люди залишились без нічого, без будинків… Ми допомагали як могли: речі, їжа, все, що було. Люди більше місяця не бачили не те що гарячої їжі, а навіть хліба. І от привезли ми гуманітарну допомогу, дивлюсь, а в черзі стоїть дідусь, років вісімдесят. В руках у нього мішок, куди мав покласти продукти. Ми його запитали, де його хата, чи далеко живе. Хати його вже не було та попри все чоловік жартував, пісні нам співав, а я просто дивилась на нього і плакала».
Згадує волонтерка і військових, чию частину зруйнувала ворожа ракета. У них не було нічого – ні кухні, де готувати, ні умивальника, щоб хоча б умитися. «Вони раділи нам, мов діти. Дякували», — згадує жінка.
Проте, чим далі, тим стає складніше допомагати. Наприклад, зараз великою проблемою стала логістика через дефіцит пального. Та й надходження стають менш активними. Попри це Інна не втрачає оптимізму, продовжує працювати та волонтерити: «Роблю все, що від мене залежить, щоб наблизити нашу загальну перемогу. А інакше, як потім буду дивитися в очі дітям? Я просто відчуваю, що саме я повинна нести цю місію і без сумніву пішла на це свідомо. Після роботи біжу на склад і весь час є що робити там, у вихідні так само. Але ж я не одна, ми один одного замінюємо. Так що встигаємо все. Людина — унікальне створіння, ми навіть самі не розуміємо свого потенціалу».
А про українських жінок Інна говорить так: «Українки надзвичайні у всьому світі. Це неможливо пояснити, це йде зсередини та веде тебе у правильному напрямку, якщо намір твій на збереження та добро».
Українці – неймовірні люди, нація, яка в такі короткі терміни згуртувалась аби захистити свою землю та майбутнє. Кожен на своєму фронті, такі люди як Інна, Надія, Інеса щодня наближають нашу перемогу.
