Все життя українців — суцільна боротьба: інтерв’ю із режисеркою Аліною Горловою

Аліна Горлова — українська кінорежисерка і сценаристка, заслужена діячка мистецтв України. Її останній фільм “Цей дощ ніколи не скінчиться”, був профінансований Державним агентством України з питань кіно, IDFA Bertha Fund, Doha Film Institute та латвійський кіноцентом. Фільм мав прем’єру на відомому фестивалі IDFA, де здобув головну нагороду у своїй секції. Стрічка також отримала гран-прі фестивалів Go East (Німеччина), Las Palmas (Іспанія), Festival dei Popoli (Італія), One World Jeden svět (Чехія), Beldocs FF (Сербія), Ice Docs FF (Ісландія), IDA award at Ethnocineca FF (Австрія), спеціальний приз від

Current Time TV під час Docudays UA, накращий міжнародний документальний фільм на Social World FF (Італія), Cork FF (Ірландія). Фільм також отримав визнання в Україні, а саме був нагороджений премією Фелікса Соболєва за вклад в українське документальне кіно та премією українських кінокритиків Кіноколо за кращий документальний фільм 2021 року.  Потрапила у список Forbs 30 до 30, здобула премію «Women in Arts. The Resistance» від ООН Жінки та Українського інституту.

Я тисячу планів віднесу на завтра, 

нічого не пізно, 

моя труна ще шумить у лісі, 

вона дерево

  і няньчить гнізда.

Франтішек Грубін

Від війни неможливо втекти

Коли я знімала фільм про втечу від війни (“Цей дощ ніколи не скінчиться”), я зовсім не розуміла ідею про те, що від війни неможливо втекти. У березні,  залишившись у Києві, перше, про що я подумала, що втекти дійсно неможливо. Другою думкою було: якщо ти втечеш, то з чим ти втечеш? А якщо тут щось станеться? Як говорила моя подружка: куди бігти? На якийсь пляж якогось океану прекрасного? Навіщо туди бігти, якщо у тебе відтяли серце? Тебе ніщо більше не тішитиме, ти будеш порожнечею. Хоча порожнечу і тепер більшість відчуває, хоча вона іншого класу. Вона більше про сум за відсутністю майбутнього. На жаль, зараз не можна сказати, що у нас воно є. Особливо для тих, хто залишився в Україні. Так, це виглядає трохи песимістично, але я не можу про це не думати. Сьогодні ти нічого не можеш спланувати. Ані те, що буде через місяць, ані те, чи взагалі буде цей місяць. І це велика проблема. 

Тут не варто забувати і про посттравматичний розлад. Мабуть, зараз більшість людей в Україні не бачить свого майбутнього, якщо не буде перемоги. І  часом це мене трохи заспокоює, я розумію, що це нормально, що я не бачу майбутнього, тому що ми маємо перемогти, і тоді з’являться нові можливості відбудовувати себе та країну. 

Взимку я їздила на три місяці до мистецької резиденції у Берліні, мені там було дуже погано, відчувала себе рибою, яку викинули на берег.

Ненависть та любов завжди ходять поруч

Людина — це завжди поєднання протилежностей. З одного боку, я помітила, що відчуваю більше любові до людей, я багато чого пробачаю і загалом стала більш лояльною до інших, навіть до незнайомців. Це почалося від перших днів війни, коли я побачила, як люди реагують на стрес. Часто бувають ситуації, коли у транспорті чи магазині хтось починає кричати, злитися. А ти на це не реагуєш, і не тому, що байдуже, а тому, що розумієш обставини та людей. Ми не знаємо, що сталося, не знаємо, звідки людина приїхала, через що пройшла. Більшість це розуміє і поважає такі емоційні прояви. 

Також я пробачаю, коли бачу, що людина не впоралася з роботою чи зі своїми завданнями. Зрозуміло, що ми всі маємо гарно робити свою справу, але також я розумію, що деякі речі зумовлені сильним стресом. Адже і за собою помічаю, що більше не можу працювати, як раніше. 

У мене така історія: коли я повертаюся з поїздок в Україну, то намагаюся усім усміхатися, залишати на чай більше, ніж зазвичай. Намагаюся підтримувати гарним ставленням. Мене надихає, що у відповідь я також отримую усмішки, добру реакцію. Загалом обмін — важливий чинник у житті людей, і також важливо, чим ми ділимось одне з одним, як підтримуємо.  

З іншого боку, кажуть, що ненависть дуже схожа на любов. Любов також виснажує. Але ненависть робить з людиною так, що вона нічого не може робити, поки не помститься, поки не досягне своєї мети. Я це дуже добре розумію, бо у мене є родинна історія про внутрішню війну. І я знаю, як важко приборкати відчуття ненависті та люті. Часом мені здається, що та війна, яка почалася у лютому 2022-го — це ніби продовження моєї сімейної війни. Вони багато у чому схожі — і в ненависті, і в тактиці сторін. 

Я думаю, що ненависть, яку ми відчуваємо вже рік, є абсолютно справедливою. Це гарне відчуття, завдяки йому українці зробили багато важливого. Ненависть дає силу рухатися, хоча і відчуваєш внутрішнє спустошення.

Інколи мені здається, що зараз ненависть – це єдине, що мене рухає по життю.

Інколи думаю: а чому я продовжую знімати кіно? Адже я дуже розчарувалася в ідеї, що кіно має вплив. Якщо і має, то дуже мінімальний. Проте я продовжую працювати у кіновиробництві. Я не хочу, щоб росіяни заполонили увесь культурний простір. І тут мене спонукає не бажання робити кіно, а ненависть, бажання помститися і не дати їм зайняти наше місце. Місце, яке може звільнитися, якщо нас не буде. Бо як режисерка, що займає нішу в українському документальному кіно, я хочу, аби про нас розповідали ми самі. Сама лише думка про те, що якісь росіяни зніматимуть документальне кіно про Україну  – розлючує мене. Саме тому я залишаюсь і продовжую працювати.

Бойкот російської культури — це теж політика  

Від самого початку війни ставилося питання бойкотування російської культури. Але нічого не завадило запросити на Каннський кінофестиваль Серебреникова. Режисер розповідав на пресконференції, що треба зняти санкції та дозволити їм брати участь у світових заходах, а потім він зі своєю командою фотографувався на червоній доріжці.

Постійно тривають дискусії, чи запрошувати на заходи представників країни-агресора. Нещодавно на один кінофестиваль узяли фільм, який створили за підтримки міністерства культури росії. У мене просте питання: хіба ці люди, які ухвалюють рішення, не розуміють, що таке культура і як вона впливає? Що за допомогою культури ви знайомите людей з країною-агресором ближче, що культура дорівнює політика? Чи вони це розуміють, але роблять таке навмисно?

І де те мірило абсолютного зла, яке ми побачили цього року? 

Масові поховання в Ізюмі, розтрощені будинки Чернігова, Запоріжжя, катівні, підвали у Ягідному, Херсон. Уже стільки всього сказали, стільки відео жахів війни показали… Якби ті представники побачили все на власні очі, відчули це на своїй шкурі, вони б зрозуміли, чому для нас важливий бойкот. Бо за допомогою кіно не відчути бомбардування, просто неможливо передати ці відчуття. А так, ну подивляться вони фільми, ну збентежаться та й підуть собі. А жах, справжній тваринний жах, вони не відчують, бо якби відчули, то легше було б з ними будувати діалог. 

Я не думаю, що створення фільмів наближає нас до перемоги. Але я знаю, як це важливо буде після перемоги. Хоча, мені здається, зараз українські митці стали набагато ближчими до своєї аудиторії. Це завжди було проблемою, адже митці стояли осторонь. Ми робимо своє мистецтво, але воно до людей або не доходить, або його не до кінця розуміють. Зараз теж є проблема з тим, як залучити глядача, але коли його залучаєш, ти вже розумієш, що ось це і є мистецтво. Що діалог відбувся і ми стали набагато ближчими завдяки спільному досвіду. У нас формується аудиторія, у нас з’являється живе спілкування, а отже, емоційна віддача.

Насправді ми набагато сильніші, ніж про себе думаємо

Аби розрадити себе, я знімаю. Мене це заряджає. Хоча це і важко психологічно. Так, нещодавно я надихнулася нашою поїздкою в Ізюм, а потім на схід України. Це була перша поїздка на позицію, щоб знімати військових. І там я побачила людей в дії. Людей, які реально щось роблять, які нормально почуваються. Я знаю, що вони втомлені, але вони живуть, сміються і роблять свою справу. Мене це підбадьорило. Також я познайомилася з людьми, які пережили окупацію і розповіли нам свої історії. І вони також були абсолютно нормальними, тобто психологічно сталими. Я познайомилася з 20-річними хлопцями, які там виросли і теж пережили окупацію, і мене вразив їхній психоемоційний ресурс, який виявився набагато більшим за мій.

Ось таке у нас нове покоління — сильне та яскраве.

Я порівнювала: зараз мені 31, а коли почалась перша фаза війни, мені було 23. А цим хлопцям було всього 12 років. Ще я дивилася на хлопців від 7 до 15 років і на те, як вони живуть серед військових. Я уявила, а як це виглядає в очах самих дітей. Діти бачать супергероїв і, мабуть, мріють бути військовими. Думаю, що увага до армії від самого малечку — це дуже класно для країни. 

Також мене вразив той факт, що люди пережили окупацію, але вони не втратили психоемоційний ресурс рухатися далі. Часом варто виходити із власної бульбашки, спілкуватися, адже тільки так можна зрозуміти, що насправді ми набагато сильніші, ніж про себе думаємо. 

Усвідомлення, що усі мої дії є моїм власним вибором, допомагає взяти певний контроль над ситуацією. Адже моїм вибором було залишитися у Києві, волонтерити та продовжувати працювати. 

Про книжки та кіновиробництво

Раніше я любила читати художню літературу, але тепер із цим проблема. Я починаю читати, та не можу завершити. Це, певно, дефіцит уваги, який дуже посилився від початку війни. Зараз дуже сильне навантаження, тож це нормально, що ми так реагуємо. Останнє, що я намагаюся дочитати, це книга Тімоті Снайдера “Перетворення націй”. Саме читаю про конфлікт між армією Крайовою та УПА під час Другої світової. Мені цікаво розібратись, як дві країни змогли перетравити такий неприємний досвід і побудувати нормальні відносини. Мабуть, найбільш дружні в Європі, окрім країн Балтії.

Від початку повномасштабного вторгнення у нас злетіло декілька проєктів, на які ми витратили дуже багато зусиль. Вони стали неактуальними, тож і завершити їх неможливо. Натомість з’явилися нові цікаві проєкти. Тобто нічого не зупиняється, адже, як говорив, Франтішек Грубін: «Я тисячу планів віднесу на завтра, нічого не пізно, моя труна ще шумить у лісі, вона дерево і  няньчить гнізда».

З ігрового кіно я пішла, тому що там дуже багато людей. Майданчик ігрового кіно можна порівняти зі школою, навіть з інтернатом для складних підлітків. Здебільшого там всі намагаються одне одного задавити психологічно. Це командна робота, і якщо ти десь дав слабину, то на тебе одразу починають тиснути. Якщо ти піддаєшся тиску, починаєш робити помилки, а людям тільки цього й треба. Єдине, що лишається, — піти з цього майданчика геть. Тобто режисер має постійно відстоювати свої кордони, має робити так, щоб усі тебе поважали, і не дай боже, ти не знаєш, що робити в якійсь ситуації. Якщо ти там губишся, це одразу всі відчувають, тож ніякого дружнього ставлення не буде. 

Улюблені режисери: Карлос Рейгадас (“Після темряви світло”), Гаспар Ное, Апичатпонг  Вирасетакул (“Меморія”).

На останньому фільмі “Бачення метелика”, де я була режисером монтажу, ми як продакшн-студія інакше вибудували всю систему. Всіх, хто починав грубо поводитися, ми просто видаляли і не давали можливості створювати нездорову атмосферу. Ми досягли успіху, але, я ж кажу, що для мене це завжди важко.  

Хоча з цією командою ми разом працювали над багатьма стрічками, і не лише документальними, а й ігровими. Наприклад, перший режисер та оператор надихалися документальними фільмами, зокрема моїми. До участі у фільмі запросили чимало цікавих людей — лікарів,  військових. Це перший ігровий повний метр нашого продакшену і нашої команди, в який ми вклали чимало знань, досвіду та сил.  

Мені подобається, що документальне кіно — це можливість бути наодинці з невеликою групою людей, яких я знаю і які знають мене, з якими є історія плідної співпраці. Мені для творчості не потрібен стрес, мені потрібні спокій і простір для дій. Адже мені найбільше цікаво досліджувати простір та візуальні метафори, тобто створювати поезію в кіно. А для цього потрібні простір та повітря.

Близькість — це спільне переживання досвіду

Я постійно кажу, і це правильно, що у документалістиці ти маєш відкриватися і налагоджувати контакт із героями. Ти маєш більше концентруватися на людині, бути більш емпатичним. Для мене, як для інтроверта, це досить складно, адже постійній фокус на героя. Ти стежиш за ним, вивчаєш. І саме така увага та цікавість допомагають герою відкритися. Ви обидва у цих стосунках ділитеся своїми переживаннями та сподіваннями. 

З героєм стрічки “Цей дощ ніколи не скінчиться” Андрієм наші стосунки будувалися чотири роки поспіль. Друзями ми стали тільки під кінець знімання.  Коли ми з ним поїхали на похорон його батька, я відчула, що дистанція між нами зникла і ми стали дійсно близькими. Робота з героями — це реальна праця і це треба усвідомлювати. Це нелегко і не кожна людина зможе так, тому що інколи ти порушуєш кордони, тобто ти їх постійно порушуєш, але якщо реакція неприємна, її треба загасити, проговорити конфлікт, пояснити, чому це важливо.   

Якось ми знімали справи судових процесів над росіянами у таборі для військовополонених та у СІЗО. Це був кардинально протилежний досвід. Ніякого занурення, ніякої відкритості. Я одразу сказала, що ми з ними ніяк не контактуємо, ми з ними не спілкуємося, не обмінюємося і навіть діалогу у нас не може бути. Ми їх просто знімаємо і все. Я не хочу з ними контактувати, нема про що, тому діалогу не може бути. Це був новий досвід, коли ти не заводиш розмов, а просто вивчаєш їх. Натомість вони відкриті до контакту, тому що звикли, що приїжджає преса і спілкується. Я навмисно обрала знімати лише спостереження, такий діалог зі знаком мінус. Тобто вони не мають права не погодитися чи погодитись, вони просто мають це витримувати, а я маю право знімати, і я знімаю.  

Випробування успіхом — одне з найважчих для людини

У мене дуже специфічна робота, де аудиторія не надто велика. Те, що мене відзначили у «Women in Arts. The Resistance» саме за те, що я роблю у галузі документального кіно, дуже тішить. Мені подобається, що цей жанр стає більш масовим, його починають помічати. За правилами Women in Arts, номінанти мають вести волонтерську діяльність. Тож мені  було приємно, що мою волонтерську діяльність тут помітили. Бо важливо, що відзначають свідомих людей, а це означає, що наше суспільство змінюється. Тобто це не та історія, коли хтось там зібрався сам із собою і роздав нагороди, а дійсно класні люди не отримали нічого. Тут все справедливо.

Але насправді я дуже спокійно ставлюся до цих перемог. Важливо те, що ти робиш далі. Відзнаки — це звісно, круто, проте на цьому можна й закінчити. Я бачила багато людей, які ламалися після отримання нагород. Випробування успіхом вважаю одним із найважчих для людини. І багато людей після дуже успішних фільмів не могли більше знімати нічого. А я хочу продовжувати знімати класне кіно і продовжувати будувати діалог з української аудиторією. 

Анастасія Ніколаєнко