Нещодавно у видавництві “Ранок” вийшла чудова книга “Підвальні хроніки” із текстами та малюнками Ірини Потапенко.
Щодня ми працюємо на інфофронті, виствілюючи подвиги українських жінок та впливаючи на світову спільноту інформаційно.
Ми просимо нас підтримати, аби ми й надалі могли виконувати нашу місію на шляху до української перемоги
Підтримати womo.ua
Анастасія Ніколаєнко, редакторка рубрики Книги
Коли я вперше взяла у руки книгу Ірини Потапенко “Підвальні хроніки”, подумала що вона більше підійде моєму синові-підлітку. Але я дуже помилялась, адже ця книга була саме для мене і для таких, як я — дорослих, які щодня від початку повномасштабного вторгнення залишалися сильними та рішучими, а зараз трохи загубились у бентезі днів.
Випадковості не випадкові
Це перше, що спало мені на думку після прочитання перших трьох розділів. Адже і книга потрапила до мене випадково — через подругу з видавництва “Ранок”. Я швиденько прочитала книгу один раз, знайшла авторку — відому одеську художницю та ілюстраторку книг у соцмережах (на жаль, раніше зовсім не була знайома з її творчістю) та із захопленням прочитала вдруге. І мені стало так тепло всередині, бо коротенькі історії із життя однієї родини в Одесі з яскравими малюнками нагадали, який усі ми пройшли шлях, що зрозуміли та як внутрішньо змінилися.
У самісеньке серденько
Окрім авторки та її чоловіка, героями книги також виступають коти й собаки Ірини. Вона їх називає «амортизатори душі моєї». Я крутила це слово “амортизатори” на кінчику язика, притискала його до піднебіння і врешті вирішила для себе, що за першим складом ховається італійський переклад слова “любов”. Хоча і функціональне навантаження якнайкраще змальовує тварин у нашому житті у цей період. Любов червоною вервечкою проступає через кожну оповідь, через кожний малюнок. Любов дає сили для спротиву страху, для життя навіть у найважчі часи.
Підвал, серце та нерви
Вся родина ховається у підвалі, який самотужки побудував чоловік Ірини. За п’ять років до повномасштабного вторгнення, після важкої операції на серці, Олексій почав копати укриття. Так і сказав своїй Ірці: буде війна. Ця деталь мене дуже вразила чи то передбаченням, чи то жагою до життя.
Авторка щиро розповідає про сльози, нерви та страхи, мені як читачу це дозволяє поглянути й на своє життя упродовж всієї війни та визнати, що і я маю право на сльози, нерви та страхи. Зараз дуже популярне словосполучення “терапевтичний текст”, і саме таким виявилися для мене оповіді із життя незнайомої-знайомої авторки.
Великдень тоді і зараз
“Підвальні хроніки” можна розглядати як щоденникові записи. Незабаром у нас вже новий Великдень, а у книзі йдеться про перший воєнний Великдень у підвалі, про паску від мами чоловіка, про сум від втрати мами авторки. Там є така фраза: лежачи у спальнику, я думала, а чи бачить мене мама, гуляючи небом? І чи бачить мене Бог?
Річ у тім, що за останні роки майже кожна родина стикнулася із втратою, майже кожна людина несе в собі цеберко суму. Але весна приходить, Великдень наступає, цеберко кришталево-чистого суму нікуди не дівається, проте вмиває душу зсередини й розпочинається новий день, і новий ти.
Життя сповнене щоденних відкриттів. Попри війну, комендантську годину та тривоги, дерева так само розквітають, птахи співають, люди сміються, життя триває. Дуже легко втратити хитке вміння радіти та втрапити у темну яму смутку. На кожній сторінці “Підвальних хронік” я знаходжу зачіпку, яка падає у мою внутрішню темряву зернятком світла. Зернятка ці дають паростки і світла в мені стає більше. Адже, як казав інший автор, світло складається з темряви і залежить лише від нас.
До речі, ви можете завантажити собі тематичний стікерпак від авторки: для ТГ та для Вайберу.
