Нещодавно у видавництві “Ранок” вийшла чудова книга “Підвальні хроніки” із текстами та малюнками Ірини Потапенко.
Анастасія Ніколаєнко, редакторка рубрики Книги
Коли я вперше взяла у руки книгу Ірини Потапенко “Підвальні хроніки”, подумала що вона більше підійде моєму синові-підлітку. Але я дуже помилялась, адже ця книга була саме для мене і для таких, як я — дорослих, які щодня від початку повномасштабного вторгнення залишалися сильними та рішучими, а зараз трохи загубились у бентезі днів.
Випадковості не випадкові
Це перше, що спало мені на думку після прочитання перших трьох розділів. Адже і книга потрапила до мене випадково — через подругу з видавництва “Ранок”. Я швиденько прочитала книгу один раз, знайшла авторку — відому одеську художницю та ілюстраторку книг у соцмережах (на жаль, раніше зовсім не була знайома з її творчістю) та із захопленням прочитала вдруге. І мені стало так тепло всередині, бо коротенькі історії із життя однієї родини в Одесі з яскравими малюнками нагадали, який усі ми пройшли шлях, що зрозуміли та як внутрішньо змінилися.
У самісеньке серденько
Окрім авторки та її чоловіка, героями книги також виступають коти й собаки Ірини. Вона їх називає «амортизатори душі моєї». Я крутила це слово “амортизатори” на кінчику язика, притискала його до піднебіння і врешті вирішила для себе, що за першим складом ховається італійський переклад слова “любов”. Хоча і функціональне навантаження якнайкраще змальовує тварин у нашому житті у цей період. Любов червоною вервечкою проступає через кожну оповідь, через кожний малюнок. Любов дає сили для спротиву страху, для життя навіть у найважчі часи.
Підвал, серце та нерви
Вся родина ховається у підвалі, який самотужки побудував чоловік Ірини. За п’ять років до повномасштабного вторгнення, після важкої операції на серці, Олексій почав копати укриття. Так і сказав своїй Ірці: буде війна. Ця деталь мене дуже вразила чи то передбаченням, чи то жагою до життя.
Авторка щиро розповідає про сльози, нерви та страхи, мені як читачу це дозволяє поглянути й на своє життя упродовж всієї війни та визнати, що і я маю право на сльози, нерви та страхи. Зараз дуже популярне словосполучення “терапевтичний текст”, і саме таким виявилися для мене оповіді із життя незнайомої-знайомої авторки.
Великдень тоді і зараз
“Підвальні хроніки” можна розглядати як щоденникові записи. Незабаром у нас вже новий Великдень, а у книзі йдеться про перший воєнний Великдень у підвалі, про паску від мами чоловіка, про сум від втрати мами авторки. Там є така фраза: лежачи у спальнику, я думала, а чи бачить мене мама, гуляючи небом? І чи бачить мене Бог?
Річ у тім, що за останні роки майже кожна родина стикнулася із втратою, майже кожна людина несе в собі цеберко суму. Але весна приходить, Великдень наступає, цеберко кришталево-чистого суму нікуди не дівається, проте вмиває душу зсередини й розпочинається новий день, і новий ти.
Життя сповнене щоденних відкриттів. Попри війну, комендантську годину та тривоги, дерева так само розквітають, птахи співають, люди сміються, життя триває. Дуже легко втратити хитке вміння радіти та втрапити у темну яму смутку. На кожній сторінці “Підвальних хронік” я знаходжу зачіпку, яка падає у мою внутрішню темряву зернятком світла. Зернятка ці дають паростки і світла в мені стає більше. Адже, як казав інший автор, світло складається з темряви і залежить лише від нас.
До речі, ви можете завантажити собі тематичний стікерпак від авторки: для ТГ та для Вайберу.
