Юлія Лапутіна — генерал-майор СБУ, контррозвідниця, друга жінка-генерал в історії незалежної України. Її професійний шлях проходив через середовище, де жінок довго сприймали як виняток. Та в її історії є ще один важливий шар: як людина з дитинства вчиться триматися за власні цінності навіть тоді, коли це здається незручним або недоречним для інших.

У розмові з WoMo Юлія Лапутіна говорить про сором’язливість, яка не завадила їй в дитячому садку відстоювати своє. Про спорт, контррозвідку, покоління на перехресті й книгу «Перехресники». А також про те, чому маленькі вибори з часом формують особистість і чому відстоювати власні цінності — це частина нашої ідентичності.

Ваша книга називається «Перехресники. Покоління на перехресті». Про кого вона?

У книзі я говорю про наших перехресників, тобто покоління на перехресті. Це люди, чиє формування припало на кінець радянської епохи, а зрілість — на час боротьби за незалежність. Покоління, яке перейшло крізь тисячоліття, крізь кліматичні зміни, бо це також впливає на різні компоненти людської діяльності. Ну і, звісно, світоглядне перехрестя, яке насправді проходили минулі покоління. Але такої кількості, мені здається, як ми, ще не доводилось проходити. 

Ви описуєте себе у дитинстві як дуже сором’язливу дівчинку. Як людина з таким характером знаходить у собі силу відстоювати своє?

Так, я була дуже сором’язливою в дитинстві. У мене був якийсь свій камерний світ, який був для мене комфортним. Пригадую, як у дитячому садочку я з упевненістю відстоювала право вдягти на Новий рік наш український народний костюм. А мені пропонували традиційного зайчика чи сніжинку. Тоді це викликало шалене здивування у вихователів.

Я була дівчинкою, яка нещодавно прийшла до садка і соромилася спілкуватися з іншими дітьми. До того ж не любила ігор, де потрібно було когось перемагати. Але у цьому питанні для мене не існувало бар’єрів. Я чітко знала, що захищаю своє, і вся моя сильна сором’язливість кудись зникала. Розуміння того, що я маю відстояти власні цінності, дуже допомогло мені у майбутньому. Так само як і в спорті. 

Звідки береться ця внутрішня чіткість — знати, де твоє?

У дитинстві я перебувала під сильною опікою батьків, тому не завжди розуміла, де проявляюся я сама, а де — їхній вплив. Я їх дуже любила і продовжую любити зараз, коли їх уже немає поруч. Тоді зробити щось не так, як сказали мама чи тато, було для мене чимось немислимим. Але з часом я зрозуміла, що можу виходити за ці межі. Окрім усього, що мені дали батьки, на цьому міцному фундаменті у мене сформувалося щось власне, унікальне.

Ви багато років займалися професійним спортом. Що він дав вам як особистості, а не лише як спортсменці?

Це для мене стало великою школою життя. Але я не любила змагатися з кимось. Мені не хотілося когось перемагати. Мені хотілося досягти чогось для самої себе й довести, що я це можу. Або зробити так, щоб, у тебе на спортивному одязі було написано «Україна», і ти цим пишалася. У мене це було завжди, так формувалося ще з дитинства. 

Як настанова «для себе, не проти когось» спрацювала, коли ви потрапили в абсолютно чоловіче пострадянське середовище?

Дійсно, коли я потрапила у контррозвідувальний підрозділ, там було багато всього. Колеги не знали, як сприймати молоду дівчину. Я прийшла фактично з цивільного життя, у колектив, де працювали дуже фахові, але колишні КДБ-шники — з усіма їхніми як вадами, так і професійними перевагами. Мені здавалося, що цей досвід дає мені можливість свого часу достукатися до цих людей, звернути їхню увагу на ті процеси, яких вони, можливо, не помічали. Звісно, не перевищуючи повноважень і не ламаючи військової ієрархії. Адже у таких колективах усе має бути чітко, відповідно до наказів та статутів, без порушення закону.

“У мене ніколи не було бажання когось перевершити чи перемогти. Проте захищати своє, відстоювати власні цінності — це те, у чому полягає сенс мого життя”

Чи можна сказати, що ваше життя і кар’єра були логічним продовженням того дитячого вибору — вдягти вишиванку замість костюма зайчика?

Я вважаю, що так. Пригадую, одна людина мене запитала: “Судячи з того, що ти розповідаєш, ти багато років робила те, що вважалося нікому не потрібним. Тим паче ти працюєш у держструктурах, а на глобальному рівні це нібито нікого не цікавило”. На що я відповіла: “Я ж не для них працюю. Насправді я працюю не для влади, а для України. Україна для мене набагато більша, ніж просто влада”. 

У книзі ви описуєте все, від дитсадка до контррозвідки. Чому вирішили писати саме зараз?

Щоб перемогти, нам потрібно зберегти своє ядро сенсів. Саме вони надихають нас на життя, на якісь дії, на боротьбу, на створення чогось нового й конструктивного. І книга, література, у цьому має велике значення. Чесно сказати, саме для цього я й написала книгу, щоб показати великі сенси на маленьких прикладах. Скажімо, на історії п’ятирічної дівчинки, яка про щось мріяла й намалювала іграшкового персонажа, який хотів творити добро для людей.

Це шлях від дитячого малюнка до всього того світоглядного хаосу, який довелося пережити дорослою. І я скажу так: нам усім сьогодні потрібні особистісні трансформації. Необхідно сприймати нове, мислити критично й оцінювати реальність не лише за нашим сьогоднішнім інформаційним полем.

“Варто шукати справжні тенденції та слухати реальних експертів, а не лідерів думок, які раптом стали розбиратися у всьому підряд — від кулінарії до геополітики”

Що є головним інструментом збереження себе?

Я вважаю, що ми можемо говорити про постійний саморозвиток. І це — інструмент збереження себе як особистості попри всі буремні події. Постійне вдосконалення, здобуття нових знань — обов’язкові. На це потрібні сили, на це потрібна воля. І ще те, що допомагає зберегти себе, — це відчуття власної відповідальності за те, що я роблю.