Я мріяла, щоб наша лікарня працювала з Гарвардом, Єлем, Стенфордом та Шаріте, і сьогодні це вже реальність: Мар’яна Свірчук про Національний реабілітаційний центр «Незламні», де вміють повертати людей до повноцінного життя

Національний реабілітаційний центр «Незламні» («Unbroken») працює на базі Першого медичного об’єднання Львова — найбільшої установи України у царині охорони здоров’я. До її складу входять дві дорослі лікарні та одна дитяча. У цьому унікальному закладі допомогу пацієнти  будь-якого віку отримують безоплатно. Навіть більше, тут проводять унікальні операції з трансплантації, кардіології, встановлюють протези, які самі й виготовляють. Окрім того, фахівці займаються фізичною, психологічною та психосоціальною реабілітацією. Заклад має навіть власних амбасадорів, серед яких поет та письменник Сергій Жадан та лідер гурту U2 Боно. А 6 липня Львівська міськрада вирішила передати центру частину приміщень, які раніше належали московському патріархату. Для створення найкращих умов для реабілітації в Україні, у Львові запустили збір на придбання найкращого у світі обладнання. Але історію успіху у будь-якій царині створюють фахівці. З такою назвою центру у керівництві закладу може перебувати тільки незламна жінка! Мар’яна Свірчук, виконавча директорка Першого територіального медичного об’єднання Львова, розповіла про щоденну роботу тих, хто повертає людей до повноцінного життя.

Війна увірвалась у мій будинок у 2014 році

Ваша кар’єра задовго до війни була пов’язана з розбудовою медичного бізнесу в Україні за світовими стандартами.

Я фахівець з операційного менеджменту, викладаю у Львівській бізнес-школі операційний менеджмент у галузі охорони здоров’я. Це мій перший досвід у розвитку державної медицини в Україні, тому що до 2020 року я розвивала приватні заклади.

Коли війна увірвалась у ваше життя?

У мене війна почалася у 2014 році, тому що мій чоловік військовий. Ми збиралися їхати на відпочинок. Чоловік повернувся, а я поїхала сама. Війна завжди є: або на полі бою, або з документами. І хоча він працював у штабі в Києві, через його регулярну відсутність я постійно хвилювалася. Звичайно, у 2014 році війна не була такою страшною, як з 24 лютого 2022-го, але вона увірвалась у наш дім.

Ми точно знали зранку 24 лютого, що прийматимемо поранених

 Де ви зустріли 24 лютого 2022 року?

Зранку було дуже багато переживань… Наше медичне об’єднання має три лікарні: дві дорослих та одну дитячу, два реабілітаційні центри. Ми надаємо невідкладну медичну допомогу, інтенсивні методи лікування  та спеціалізовану медичну допомогу населенню Львова та Львівської обласної. З одного боку, ми точно знали зранку 24 лютого, що прийматимемо поранених. Тому займались організацією роботи лікарні в умовах війни: як саме команди мають працювати; як потрібно змінити роботу лікарні, щоб бути ефективними у наданні допомоги. Перед нами постали нові виклики: як діяти і надавати допомогу, якщо відбуватимуться хімічні атаки або ворог використає радіоактивні ракети. А з іншого боку, поруч перебувала сім’я. Чоловік отримав одразу дзвінок прибути на місце служби, і його з нами не було. На мене, як і на всіх жінок України, лягла відповідальність за дитину. У мене є син 8 років. Я теж шукала відповідь на запитання, їхати за кордон чи залишатися.

Які екстремальні рішення ви ухвалювали на початку?

Я вважаю своїм найкращим рішенням, яке ухвалила за весь цей час, — це залишитись в Україні та робити все можливе, що ти можеш, з тим, що ти маєш, там, де ти є. У мене класна сім’я, яка мене підтримала. У мене чудова мама, і я знала, що моя дитина з нею у безпеці. На роботі ми робили все можливе для всіх, хто потребував допомоги, зокрема для моїх родичів у Києві. Мій чоловік виконував свою роботу із захисту держави. І я відчувала свою потребу в тому, щоб допомагати людям тут у лікарні. І я точно знаю, що саме моя робота допомогла мені утримати цей баланс, тому що у нас була чітка мета та розуміння, чому ми залишаємося, що ми робимо. Ми почали створення національного реабілітаційного центру «Незламні» — унікального місця для лікування пацієнтів. І можу сказати, що ми допомогли дуже великій кількості людей. За минулий рік ми мали пів мільйона стаціонарних пацієнтів, три з половиною мільйони амбулаторних. Ми прийняли 13 тисяч поранених, дві тисячі з яких діти.

Під час війни ми взяли на себе таке додаткове навантаження, як медична евакуація пацієнтів та лікування поранених

Скільки часу пішло на формування команди, про яку вже пишуть закордонні ЗМІ?

Вона формувалася ще за два роки до війни. Наш генеральний директор зібрав дуже потужну команду лідерів. Ми відкривали  нові напрями, впроваджували інновації, покращували систему якості. Ми є відомою лікарнею з трансплантації. А вже під час війни ми взяли на себе таке додаткове навантаження, як медична евакуація пацієнтів та лікування поранених.

Хто допоміг вам реалізувати цю ідею?

«Лікарі без кордонів» прийшли до нас з ідеєю створення евакуаційного потягу, і вже у квітні 2022 року ми почали приймати поранених. Для цього активно постійно шукаємо партнерів. І нам щастить! У купі всіх листів ми натрапили на генерала медичних сил Британської армії, який влаштував для нас спеціальну конференцію спільно з американцями, німцями і канадцями. З нами ділилися тим, як вони працювали з пораненими військовими. І одразу ми побачили велику різницю між нашим та закордонним досвідом, тому що ми починали приймати поранених не лише військових, але й цивільних, що постраждали від обстрілів. Серед наших пацієнтів є дуже багато тих, хто отримав повістку, пройшов двотижневе навчання і пішов воювати. І в тому є велика різниця. Вже наприкінці травня 2022 року ми приїхали з ідеєю створення Національного реабілітаційного центру, який назвали «Незламні».

Як ви організували роботу під час обстрілів?

Протягом перших двох місяців війни ми повністю реставрували старе бомбосховище, яке будувалося ще за радянських часів. Воно розташоване на глибині 7 метрів під землею, там маємо місця для важких пацієнтів. У бомбосховищі ми зробили операційну і дві палати інтенсивної терапії, тому що для нас дуже було важливо мати можливість допомагати за будь-яких умов. Навіть під час бомбардування ми будемо у безпечних умовах допомагати та приймати поранених. Але під час спілкування із закордонними фахівцями підкреслювалось, що жодна з країн не мала такого досвіду, як Україна, ця війна зовсім не схожа на жодну з інших війн — ані в Сирії, ані в Іраку.

 

Ви створили дуже потужний пул амбасадорів — Боно, Стаховський, Жадан. Як ви їх зацікавили?

Коли створювався проєкт реабілітаційного центру «Незламні», ми почали активно шукати ресурси для ефективної роботи з пораненими, одразу розробляли кілька напрямів: лікування  опіків, реконструктивна хірургія, загальна хірургія, ортопедія, фізична реабілітація, психологічна реабілітація. Ми відкрили протезування. Все це потребувало ресурсів, яких держава не має. Але партнери та благодійні організації мають. А їх друзі — відомі музиканти, спортсмени — стали нашими друзями та амбасадорами.

Для того щоб реалізувати головний меседж (це лікувати, реабілітувати та протезувати українців в Україні), торік ми створювали саму послугу, а цього року вже стали таким центром навчання. Ми маємо угоду з Американською асоціацією невідкладної медицини критичних станів і провели вже перші навчання лікарів з України з певних хірургічних методик, реабілітологів, протезистів.

 

Коли ви вирішили запровадити у закладі протезування?

Коли почали прибувати поранені, нашою метою стало створення місця,  де пацієнт може отримувати будь-яку допомогу. І, звичайно, що серед пацієнтів з мультитравмою, були ті, які мали ампутовані кінцівки. А це означає, що нам потрібно було забезпечувати послугу з протезування. Насправді в Україні є багато компаній, які протезували до нас. Але наша мета, щоб протезисти  стали складовою роботи мультидисциплінарної команди, де є і реабілітологи, і психологи, і медичні сестри, і профільні лікарі, які залучені для того, щоб спільно рухатися для найкращого результату з пацієнтом. Ми стали першою в Україні державною лікарнею, яка має у штаті протезистів та протезну майстерню. Унікальність задуму полягає в тому, що ми маємо у програмі протезування повний комплекс: програму реабілітаційну, програму протезування, менторську програму. Наші фахівці працюють і з дорослими, і з дітьми.

 

У нас працюють хлопці і дівчата, які вже на протезах. Вони краще розказують пацієнтам, як працюють девайси, які є плюси, мінуси, тому що протез — це девайс, який одягають відповідно до функції. Якщо потрібно займатися спортом, то це спортивний протез, плавати — спеціальні для плавання, є для відпочинку чи роботи. У нас передбачений і психологічний супровід, тому що людина мусить спільно пропрацювати з психологом всі страхи та переживання.

Ми відкрили  Центр ментального здоров’я

Що спонукало до відкриття Центру ментального здоров’я?

Ми унікальні тим, що у нас є психіатричне відділення у складі мультифункціональної лікарні. І під час війни на його базі ми відкрили  Центр ментального здоров’я. Пацієнти, які приїжджають евакуйованими потягами, потребують  психологічного супроводу. 60 % потребують медикаментозного супроводу та психологічної допомоги.

Звичайно, що переживання та травми у цивільних і військових є різними. Ми маємо хорошу психологічну службу, бо працюємо не тільки з пораненими пацієнтами та їхніми сім’ями. У нас є окрема програма для наших військових і цивільних, які зазнали тортур і катувань під час перебування у полоні.

Який досвід для вас особисто є найбільш травматичним?

Найскладніше – це працювати з дітьми, які приїжджають без батьків. Вони  залишаються сиротами,  бо їх батьки загинули, захищаючи ціною власного життя своїх дітей. А ми настільки прив’язуємося до своїх маленьких пацієнтів під час щоденного спілкування, бо влаштовуємо їм дні народження, піклуємося. У нас є дівчинка Вероніка, яка  дивом вижила одна в будинку, бо мама прикрила її собою. І ми не могли її ніяк віддати соціальній службі, тому що ми настільки хвилювалися за її майбутнє. Хто буде про неї дбати, як це буде виглядати після того, як її у такій любові плекали наші фахівці? У Львові дуже активно працюють організації, благодійні фонди, які займаються підтримкою дитячих будинків сімейного типу, патронажних родин. Ми вважаємо, що кожна дитина має мати сім’ю.

 

Багато наших пацієнтів залишається працювати разом з нами

Хто фінансує лікування у вашому центрі?

Ми  маємо підписану угоду з Національною  службою здоров’я України, відповідно там отримуємо основне фінансування. А додаткове — ми шукаємо за допомогою інвесторів, фандрейзингу та різноманітних колаборацій. Співпраці ми шукаємо цікаві. Ми хочемо створити місце, де людям буде тут добре. І багато наших пацієнтів залишається працювати разом з нами. Ми не просто маємо реабілітаційний центр, де надаються хороші послуги з реабілітації та ментального супроводу. Ми маємо менторські програми — їздимо з пацієнтами на риболовлю, ходимо в кіно, організовуємо свята та концерти. Дбаємо про соціалізацію наших пацієнтів.

 Як розвиватиметься проєкт надалі?

Близька робота з пацієнтами відкриває перед нами нові завдання, і ми завжди думаємо про  нестандартні проєкти. Наша найближча мета – створити Unbroken Art. Це буде місце для того, щоб пацієнти могли працювати з глиною та камінням, могли малювати під час реабілітації та в такий спосіб пропрацьовувати глибокі травми та переживання.

У Британії ми отримали дорожню карту, якою маємо рухатися

Які топ 5 головних подій життя після 24 лютого 2022 року ви для себе виділили б?

Найголовніша подія — командна робота. Настільки згуртованими ми не були ще ніколи! Всі люди в нашій команді працювали 24 на 7, і такий шалений графік був дуже тривалий час. І за весь цей час ніхто не жалівся на втому, ніхто не думав, щоб відмовити у допомозі, настільки  всі – і лікарі, і медичний персонал — були занурені у процес порятунку людських життів. І напевно для мене це найкращий спогад. Бо знаєте, моя свідомість зараз працює на те, що мені не хочеться згадувати війну в очах кожного пацієнта, їх травматичні історії, страшні, бо вони були щоразу, недоспаних ночей, переживання в бомбосховищі. Мені не хочеться цього згадувати. Але мені хочеться згадувати приємні моменти спільної праці, видужання пацієнтів, інновації, які ми провели.

Друга подія — впровадження нового методу протезування. Наприклад, ми першими запровадили остеоінтегративне протезування. Унікальність методу полягає у тому, що в кістку спочатку вживлюється імплант — і вже до нього, як і у випадку з зубами, прикручується  протез.

Третє – це  підтримка партнерів. Легко бути сильними, якщо є люди, які підставляють своє плече. Я мріяла, щоб наша лікарня працювала з Гарвардом, Єльським університетом, Стенфордом та Шаріте — і сьогодні це вже реальність. Ми з ними співпрацюємо! Наші лікарі навчаються разом із найкращими фахівцями світу. І  для мене це є доказом того, що українці не просто відважні, але й фахові, спроможні робити багато унікальних речей.

Коли нас запросили до Британії на медичну конференцію. Думали, що тихенько посидимо, чужі виступи послухаємо, щось запишемо, про цікавий  досвід дізнаємось. А, коли ми приїхали, то зрозуміли, що цей захід медичні сили Британії організували лише для нашої команди. А ми ж не готувались до виступів. Вважали, що цей захід для сотень фахівців з різних країн – і тут таке! Усю серйозність зрозуміли, коли згадали, що і прилетіли спецрейсом, і навіть не маємо печаток у закордонних паспортах про перетин кордону. Тобто це була абсолютно секретна місія, за яку я дуже вдячна партнерам.

Ми цілу ніч не спали, готували презентації. Дякувати Богові за таку можливість, тому що ми фактично тоді отримали дорожню карту, якою маємо рухатися. До цієї поїздки ми лише уявляли собі, як імплементувати в одному місці всю допомогу. У Британії всі пазли склалися, — і ми повернулися з тим конкретним знанням, яке впровадили. І це класно, бо зараз ми можемо свій досвід поширювати на інші лікарні.

Четверте – неусипне прагнення навчатись. Війна стала викликом для організації роботи міської лікарні. Тому що, коли за короткий час маєш цілу лікарню саме поранених пацієнтів, то розумієш, що не всі лікарі фахово готові робити якісь вау-операції у випадках мультитравм. Замалою була і кількість медичних сестер. Відповідно ти розумієш, що через недостатність знань потрібно робити з кожною службою квантовий стрибок. Інфекційний контроль, коли пацієнти вже перебували у кількох лікарнях, і вони приїжджають з мультирезистентністю тощо. І я дуже вдячна людям, з якими я працюю, бо з ними точно можна воювати.

Ви багато втратили своїх фахівців, які покидали Львів і виїжджали з дітьми за кордон?

Ми щасливі в цьому питанні. Наш колектив до 24 лютого 2022 року складав 4 тисячі працівників. Ми мали до 10 людей, які виїхали через дітей, і багато з них вже повернулися. В нашому колективі багато хто пішов на війну, але точно не виїхали за кордон.

В нас були періоди, коли лікарі оперували майже в темряві

Як ви проходили період блекаутів?

Це був дуже стресовий період, хоча ми мали генератори, які були готові і потім активно отримували ще додаткові прилади. Але в нас були періоди, коли лікарі оперували майже в темряві. Коли система запрацювала на повну силу, то, коли енергетики вимикали місто, лікарня завжди мала світло. Ну, а вдома мені блекаути викликали ностальгію. Я пам’ятаю, коли в нас не було електрики у 90-і, то вдома ми спілкувалися з батьками під свічки. І я перенесла цей досвід на свою сім’ю, і ми легко цей період пережили.

Синдром вигорання взагалі вам знайомий?

По своїй натурі я є рятувальником, дуже люблю брати участь в проєктах, які спрямовані на допомогу та порятунок. Саме тому в мене немає відчуття вигорання, в мене немає відчуття страждання, жалю до самої себе. Немає – і все! Так, я є втомленою, але один день полежала, відпочила — і можна вже далі працювати. За цей весь час мене робота дуже врятувала, тому що я дуже люблю багато працювати. Але я в житті так не працювала, як протягом 16 місяців війни. Крім того, ми швидко отримували результати, тому що були зрозумілими цілі, для чого робиться кожний крок.

Я з тих людей, які дуже тішаться не процесом, а результатом. Створені послуги, врятовані пацієнти, які задоволені нашими послугами – це найголовніше. Які б квести ми не долали, але кожна перемога додає сил.

Я відповідаю і за міжнародну співпрацю. Це означає, що багато країн світу прокидається тоді, коли ми тільки лягаємо. Відповідно, я можу працювати до другої ночі, до третьої ночі під час різних перемовин.

Мені хотілося, щоб в Україні у всіх школах було інклюзивне навчання для дітей з ментальними порушеннями

Крім роботи над розбудовою центру «Незламні», якими проєктами ви ще опікуєтесь?

Я є засновником громадської організації, яка опікується дітьми, які мають аутизм та інші ментальні порушення. Ми впроваджуємо інклюзивну освіту та сучасні методи адаптації дітей з такими розладами у суспільство.

Що вас підштовхнуло створити таку громадську організацію?

Мій син, бо, коли йому було півтора року, я дізналася, що в нього аутизм. Тоді ми мали співпрацю з Ізраїлем, і я дізналася діагноз аж в Ізраїлі. Коли я повернулася в Україну, то зрозуміла, що в нашій країні немає шкіл і дошкільних закладів для дітей з ментальними порушеннями. І вже тоді, ще 7 років тому, я зрозуміла, що не всі батьки такі, як я, що можуть поїхати до Ізраїлю чи до іншої країни. І мені хотілося, щоб в Україні у всіх школах було інклюзивне навчання в садках та школах, — і це завдяки батькам, тому що вони боролися за права своїх дітей. Єдину помилку, якої ми припустились, не подумали про майбутнє. На жаль, немає в Україні інституцій поки що, які навчають тьюторів. Тобто, в школах є можливість мати тьюторів, але немає жодної інституції, де таких фахівців навчають. І відповідно сьогодні, коли ми говоримо про багато напрямків, ми вже не наступаємо на ті граблі, адже працюємо зараз спільно з вищими навчальними закладами, щоб мати фахівців і в майбутньому.

Під час війни Львів перетворився на хаб для внутрішньо переміщених осіб. До вашої ГО звертались по допомогу жінки, які вивозили дітей з ментальними розладами?

Люди, які приїхали до Львова, жили у великих містах. І ми не стикались з випадками запущених дітей з ментальними розладами. Ми познайомились з батьками, які дуже відповідально ставилися до навчання своїх дітей і до їх розвитку. Єдине, що ми зробили для родин ВПО, виграли грант, щоб надавати послуги безкоштовно. У Львові та Львівській області є багато центрів, які надають допомогу родинам переселенців безкоштовно та працюватимуть над розвитком дітей, скільки буде потрібно.

У вас є якийсь такий горизонт планування, який ви для себе визначили?

Ми маємо ще два реабілітаційні центри, які ми хочемо відкрити. Один з них – на базі дитячої лікарні. Як правило, всі інновації та обладнання ми купуємо за грантові кошти, донорські вливання, благодійні внески та фандрейзингу. Але все це буде власністю міста, тому що я працюю в державній лікарні. Наприклад, ми активно співпрацюємо з Червоним Хрестом, ПРО ООН, іншими організаціями. Також ми маємо плани відкрити окрему будівлю психологічної допомоги, яку ми називаємо Unbroken Art, де люди будуть мати можливість реабілітуватися, особливо ті, які зазнали тортур та катувань. Ми прагнемо стати, Excellence Center, або центром для навчання. Ми маємо ще плани з розвитку служб в себе всередині. Планів багато.

А для себе які ви плани поставили?

Я в цьому році точно хочу поїхати відпочити. Моєму синові 8 років, і він мріє, аби мама частіше була вдома та проводила час з ним, тож обіцяю надолужити.

За успішним чоловіком стає успішна жінка. А хто стоїть за успішними жінками?

Підтримка родини є дуже вагомою складовою того, що я ефективна у своїй справі. Моя мама взяла на себе турботу про всіх, поки я працюю 24 на 7. Мені страшенно пощастило у тому, що мій чоловік дуже активно підтримує всі мої лідерські починання — в навчаннях, в поїздках. Не всі чоловіки готові відпускати у відрядження за кордон і готові до того, щоб жінки могли зануритись з головою у свої ідеї чи проєкти. І я дуже дякую своєму чоловікові, що він мене завжди підтримує — навіть під час війни, коли в мене виникали сумніви, що, можливо, мені треба їхати додому, можливо ще щось. Він при цьому завжди знаходив такі влучні слова, що в мене немає відчуття провини за те, що я віддаю більше сил іншим людям, наприклад, шукаючи протези, а не своїй сім’ї.

Стать мені ніколи не заважала досягати того, чого я прагнула

Ви спостерігаєте певний відкат назад у питаннях жіночого лідерства через 16 місяців війни?

Як жінка, я ніколи не відчувала якоїсь особливо різниці між чоловіками, і те, що я жінка. Стать мені ніколи не заважала досягати того, чого я прагнула. Можливо, мені пощастило. Але я вважаю, що це хороша, на мою думку, можливість зараз жінкам зрозуміти, чи підходить їм їх професія, чи подобається їм бути в ролі лідера та брати всю відповідальність на себе? Можливо, багато жінок скажуть, що їм досвід лідерок не дуже сподобався, бо вони виконували свої обов’язки під тиском обставин, а багато хто скаже, що вони хочуть продовжити будувати лідерські проєкти і надалі. На мою думку, це — хороший досвід для жінок, спробувати, чи по душі їм обрана справа. І, коли повернуться чоловіки, жінки зможуть зробити усвідомлений вибір.

Як ви гадаєте, українські жінки, які виїхали за кордон, повернуться?

Це дуже неоднозначне запитання, тому що їх рішення залежить від того, чи має вона для чого та куди повернутися в Україну. Багато сімей точно не повернуться, тому що війна вже триває другий рік. Чимало населених пунктів знищені вщент, а наші люди за кордоном не сидять, склавши руки. Вони знаходять роботу, соціалізуються, вивчають іншу мову. Я думаю, що якщо ми говоримо не за жінок, то багато хто не повернуться, виходячи ще з інтересів дітей.

Ви вже придумали собі, як виглядатиме ваша сукня перемоги?

Я вже остаточно вирішила, що у мене буде купальник перемоги. І це буде найкращий одяг для святкування.

Тетяна Марінова 

 Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.