«Я не чекаю пропозицій, я обираю». Валерія Ходос про внутрішню війну, свободу казати «ні» і роль, яка змінила все

Вона грає жінок із надломом. І робить це так, що глядачки впізнають себе. Але в житті Валерія Ходос зовсім інша: зібрана, незалежна, з чіткими межами й ще чіткішими цінностями. У новому фільмі «Втомлені» вона зіграла ветеранку, яка не шукала кохання, але знайшла. А в реальності — створила власну школу, щоб більше ніколи не залежати від чужого «так».

Чому організованість важливіша за талант, як війна змінила її як людину і чому хвалити себе складніше, ніж критикувати — про все це ми говоримо з Валерією Ходос напередодні виходу нового фільму за її участі.

– У вас дуже відчутна внутрішня вимогливість — і до себе, і до світу. Це риса, з якою вам легше йти вперед, чи тягар, який іноді заважає просто жити спокійно?

Думаю, мова йде, в першу чергу, про внутрішню організованість, яка і народжує вимогливість. Я була організованою з самого дитинства, тому що в моєму житті завжди було багато цікавого: різні гуртки, заняття. І внутрішній тайм-менеджмент був необхідністю, без цього я б просто не справилася.

Коли ти організований, це природно формує вимогливість і до себе, і до оточуючих. Мені складно працювати і дружити з людьми неорганізованими та безвідповідальними. На жаль, в акторській сфері таких людей більше, і це певною мірою обмежує моє коло спілкування.

Мені цікаво створювати щось разом з тими, хто точно знає, чого хоче , хто вміє працювати в чітких строках, не підводить і несе відповідальність — за свою роботу, за комунікацію і навіть за дружбу.

Чи можна це назвати вимогливістю? Думаю, так. Але чи це тягар? Навпаки, таке ставлення до життя робить його більш структурним і органічно відсіює людей, які не збігаються зі мною за цінностями.

– Вам часто дістаються героїні з непростим характером, внутрішньою напругою, суперечностями. Що вас притягує в таких образах?

Насамперед свобода вираження цих героїнь. Технічно складних персонажів можна грати, залучаючи необмежену кількість засобів виразності. Чим складніший персонаж — тим ширше він себе проявляє.

Це можливість створювати героїню яскравою, темпераментною, багатовимірною. І, звичайно, така багатошарова робота як для акторки набагато цікавіша.

– У фільмі «Втомлені», що скоро виходить на екрани, ви зіграли ветеранку, яка на війні вже багато років. Чи складно вам було вжитися в образ військової?

Для мене важливо було розкрити внутрішній світ людини, яка пережила травму посттравматичного синдрому. Під час підготовки я відповідала собі на питання: чому вона закривається, через що їй складно відкритися, що могло б полегшити цей стан.

У сценарії переломним моментом стає зустріч Люби з Андрієм. Вона дає можливість відчути себе інакше, почати жити і дихати на повні груди. І головним завданням було знайти достовірність існування — жити в кадрі обережно, роблячи героїню  живою людиною.

У нас був дуже хороший сценарій, написаний Соломією Томащук. Мені залишалося правильно його відчути і наділити життям. Наша історія не стільки про війну, скільки про любов двох людей, які зустрічаються в момент внутрішньої боротьби. Їхня війна відбувається всередині, але ця зустріч змінює все.

– Люба — замкнута в собі, розгублена, але прагне любові та щастя. Чи багато жінок можуть впізнати в ній себе?

Люба замкнута, але точно не розгублена. Коли вона потрапляє в реабілітаційний центр, вона найменше шукає любові. Це почуття приходить неочікувано, і саме тому вона довго йому пручається, не впускає його в себе, відсторонюється від Андрія. Тому коли між героями виникає кохання, це стає великою подією для обох.

Ми вже мали передпокази в реабілітаційних центрах, і багато військових впізнають себе в наших героях. Це кіно справді про них, і ми знімали його для них.

Дуже хочеться вірити, що фільм допоможе цивільному суспільству краще зрозуміти стан військових, навчить бути більш уважними і гуманними. І що це допоможе нам краще підтримувати людей, які повертаються з фронту.

– Після ролі в «Будинку Слово» вас почали інакше сприймати як акторку. Ви самі відчули цей перехід?

Можливо, мене і почали сприймати інакше, але я цього сильно не відчула. Ті, хто давно мене знають у професії, і так знають мене як професіонала.

Прем’єра відбулася під час повномасштабної війни, коли взагалі не було впевненості, що кіно буде зніматися і розвиватися. Тому сам факт роботи в професії надалі тоді був скоріше неочікуваним, ніж закономірним.

Я не чекала якогось «вау»-ефекту.Внутрішнє відчуття себе як сильної акторки у мене було завжди, тому і всередині нічого кардинально не змінилося. Але є важливий факт: саме після перегляду «Будинку Слово» мене помітили режисери Юрій Дунай та Соломія Томащук і запросили на проби у фільм «Втомлені». І це, мабуть, найбільший подарунок долі.

– У вас є не лише акторська практика, а й власна школа. Що викладання відкрило вам про саму себе?

По-перше, це велике задоволення — ділитися досвідом і бачити, як люди ростуть на твоїх очах, стають акторами, починають зніматися.

По-друге, саме через викладання я зацікавилася режисурою. Коли почала знімати студентів і робити свої перші короткометражні роботи, я відчула зовсім інший масштаб.

Коли ти створюєш свій проєкт, керуєш процесом, бачиш, як твоя історія оживає — ці відчуття набагато сильніші, задачі масштабніші, це не можна порівняти з акторською професією! Зараз я бачу свій подальший розвиток саме в режисурі.

– Як змінилася ваша позиція щодо культурних і мовних меж?

Я змінилася в першу чергу через повномасштабну війну. Відмежування від культури агресора і збереження своєї ідентичності — це природний процес усвідомлення, який відбувається зараз у всіх нас. Я стала більш безкомпромісною. Мені важливо працювати з людьми, які поділяють мої цінності. А мої цінності — це цінності країни, яка виборює свою свободу.

Мова — це перше, що намагаються відібрати і чим маніпулюють. Відстоюючи свою ідентичність, ми маємо відстоювати українську мову впершу чергу.

– Ви багато говорите про дисципліну. До себе ви суворіші, ніж до інших?

Я до себе така ж сувора, як і до інших. Для акторської професії це великий плюс. Через самокритику я можу об’єктивно аналізувати свою роботу: бачити, що вдалося, а що ні. Але останніми роками для мене дуже важливо навчитися не тільки критикувати себе, а й хвалити. Бачити свої сильні сторони, відмічати успіхи і вчитися радіти за себе. Це виявилося не менш важливим, ніж критичне мислення.

Хоча, якщо чесно, до інших я часто м’якша, ніж до себе. Бо для мене найважливіше — мій розвиток і моє внутрішнє відчуття себе.

– Наскільки вам сьогодні легко сказати «ні» режисеру, якщо ви відчуваєте неповагу або дискомфорт?

Легко. Найкраще, що я зробила для себе за останні п’ять років — це досягла моральної і матеріальної незалежності від акторської професії. Я не чекаю пропозицій — я обираю. І цю свободу мені дає моя акторська школа. Вона дає стабільність, практику і підтримує мене в акторській формі.

Матеріальна незалежність дає сміливість казати «ні» і обирати те, що мені дійсно підходить.

– Чи був у вас досвід, коли вашу прямоту сприймали як проблему через те, що ви жінка?

Ні, такого досвіду у мене не було. У нашій індустрії, якщо ти вже затверджений у проєкт, робота продовжується незалежно від особистих нюансів. Якщо комусь некомфортно, то наступного разу ви просто не працюєте разом. Тому всі зацікавлені в тому, щоб одразу будувати робочі, поважні стосунки. Бо це великий відрізок життя, який ти проводиш разом з командою.

– Що сьогодні лякає вас більше — професійні невдачі, втрата внутрішньої чесності чи втрата інтересу до себе?

Чесно кажучи, зараз ці питання для мене не на першому місці. Мене більше лякає інше: що війна може тривати довго, що гинуть люди, що військові досі в полоні, що сім’ї втрачають своїх близьких. На цьому фоні професійна реалізація, мої особисті внутрішні рефлексії відходить далеко не на перший план.

Найбільше я шукаю баланс між тим, щоб проживати всі процеси, які проходить моя країна, і водночас жити своє життя усвідомлено та з користю для інших.

Читайте також: Чи зможуть вони врятувати одне одного? Вийшов трейлер фільму «Втомлені»