«Я не раджу розпитувати людину одразу після втрати, що ти плануєш робити далі, бо в такому стані ти плануєш тільки вмерти»: фотографка та багатодітна мама Валентина Ткаченко про перші місяці життя після загибелі чоловіка

Якби ми встигли поспілкуватись із фотографкою Валентиною Ткаченко до 9 листопада минулого року, то вона була б учасницею спецпроєкту «Чекаю на тебе». Від неї ми б дізнались історію кохання щасливої жінки та багатодітної мами, яка у 2014 році виїхала з Криму, покинувши все. Адже тоді для неї було важливо жити в Україні та підтримати свого чоловіка — морського піхотинця Олександра Ткаченка. Але… Ми спілкувались вже 2024 року — після загибелі «Севаса». Саме за таким позивним усі знають чоловіка Валентини. І розповідь цієї надзвичайно красивої жінки тепер про інше — про війну, втрату та побудову життя для себе та для трьох доньок без тата. Ця сповідь вражає емоційністю, відвертістю та прагненням підтримати інших жінок, які шукають себе після важкої втрати.

У 2014 році я стала у соцмережах на захист українського Криму та зазнала хейту з боку людей, яких знала все життя

Коли війна увійшла до вашої оселі?

У 2014 році мій чоловік вже був військовослужбовцем-контрактником та служив у Феодосії. Він став морським піхотинцем у 2013 році. А я тоді жила у Севастополі та очікувала на дитину. Саша їздив між цими двома містами, тому що він не був офіцером і житла для родини на території частини йому не надавали.  Кошти, які він отримував, були недостатніми для того, щоб я орендувала квартиру чи будинок та оселилась поруч з ним у Феодосії. До того ж у Севастополі у нас були чудові умови – і оселя, і дача, і автівка, і підтримка батьків.

Старшій доньці, яку Саша виховував з 6-річного віку, як власну дитину, тоді виповнилось 8 років, — вона була школяркою, і тому ми вирішили, що я залишусь поруч зі своєю родиною, поки вагітна.

Коли восени 2013 року почався Євромайдан, я слідкувала за подіями на ньому, займаючи проукраїнську позицію. Я писала дописи в пабліках Севастополя на підтримку нашого права бути частиною Європи, спростовувала плітки про бандерівців, які нібито прийдуть та будуть розстрілювати російськомовних кримчан. Я наводила приклади, що у Севастополі тоді була лише одна школа з українською мовою навчання. Про яке утискання російської ви говорите? Навпаки варто ставити питання, чому ми живемо в умовах утискання української в Криму. Я, наприклад, закінчила школу у 2000 році. І у мене не було української мови взагалі у навчальному закладі. Цього предмета у мене навіть немає в атестаті! Під час вступу до вишу я писала диктант російською мовою. З такою освітою я українською не володіла та не вміла писати. І під час дописів на захист українського Криму у соцмережах я зазнала такого хейту з боку однокласників, друзів, родичів, що виявилась неготовою до того, що така купа людей, яких я знала все своє життя, хотіли жити на території Росії.

Мій чоловік у березні 2014 року перебував  у відпустці, яку ми спланували заздалегідь, бо я мала народжувати. Коли почався захват Криму російськими військами, Саша  виїхав до Феодосії в свою частину. Почалось блокування наших частин. Сашкова бригада  до останнього вчиняла спротив. А потім з 600 військовослужбовців батальйону на материкову Україну вирішили виходити приблизно 120 осіб.  Тобто більша частина особового складу ЗСУ залишилися  в Криму. Пізніше стало відомо, що хтось перейшов до лав російської армії, хтось звільнився та просто повернувся додому.

Я прийняла рішення дочекатися, поки у старшої доньки Ніколь закінчиться навчальний рік. І коли 14 травня я почула, що в школі директриса збирає пул та знімає український прапор, то я пішла, аби на власні очі побачити ту ганьбу. Після цього я вирішила, що більше не можу залишатись в Севастополі і наступного дня виїхала з півторамісячною Златою та 9-річною Ніколь до Сашка у Миколаїв, куди після виходу з Криму передислокувалась морська піхота.

Чому ваш чоловік пішов у ЗСУ за контрактом?

Коли ми познайомилися, то він був інструктором з пішого туризму. Водив групи, активно займався боксом та ножовим боєм. Коли ми одружились,  я йому сказала, що туризм не приносить стабільний заробіток і що треба визначитись з професією. І, шукаючи нове місце роботи, він прагнув знайти такий варіант, щоб і спорт, і драйв від фізичного навантаження був, і море, тому він вирішив, що контрактна служба у складі морської піхоти відповідає усім його вподобанням.

15 травня 2014 року я сіла в авто разом із дітьми і виїхала з Криму у нікуди

Що відбувалось у Криму від весни 2014 року?

Це було щоденне пекло. Вороги вдерлись на нашу територію та вважали нас кримчан росіянами. Далі були відімкнені банки та інші сервіси, якими ми звикли щодня користуватись. Я навіть гроші по народженню дитини не могла отримати  вчасно через це. Окупанти дивувались прагненню купи кримчан залишитися у складі українського війська та взагалі мати українське громадянство.

Я хвилювалась, що кордон між материковою Україною та Кримом раптом закриють — і я не зможу виїхати. Паралельно окупанти розпочали добровільно-примусову зміну громадянства на російське. Тобто можеш не брати російський паспорт, але дитсадки, школи, лікарні та робота тоді ставали майже недоступними.

Сашко не міг повернутись до Криму, бо вийшов разом із ЗСУ, та і я не хотіла залишатись в окупованому Севастополі, тож вирішила далі не зволікати та виїжджати «у нікуди», бо боялась остаточної блокади. Раніше ми розраховували на те, що у нас у Севастополі є житло, автівка,  дача та батьки поряд, але за лічений місяць ситуація змінилась. Я усвідомлювала, що коштів на оренду у нашої родини не було. Військова частина Сашка лише перші місяці облаштовувалась у Миколаєві. І я певний час казала, що «скоро приїду», але 15 травня я сіла у своє авто разом з дітьми і виїхала до Миколаєва. Чоловік не мав, куди нас забрати. І я тоді йому сказала, що, якщо твоє  керівництво не може тебе та твою сім’ю забезпечити житлом, якщо і ти з фінансових причин не можеш забезпечити нас дахом над головою, то тобі доведеться звільнитись з лав ЗСУ та шукати нову роботу. Тоді керівництво частини знайшло нам  волонтера, який оплачував квартиру два роки.

Тоді ми познайомились з більшістю волонтерів, які згодом стали нашими друзями. Вони допомогли тоді мені харчами, ліками, речами. Один з таких — львів’янин Руслан. Колись він  проходив «строчку» у морській піхоті ще в Севастополі. Тож ця тема була йому близька, і в 2014 році він приїхав до морпіхів у Миколаїв, щоб дізнатися про їх потреби та чим можна допомогти. Руслан займався бізнесом і потім протягом багатьох років допомагав військовим та їх родинам, таким як ми.

Він мені потім розповідав, що Саша його дуже вразив при першому знайомстві: поки всі спокійно займались якимись справами, мій чоловік шукав спосіб передати мені гроші в Крим і дуже хвилювався, що родина поки що не поряд. І коли у 2023 році народилась наша третя донечка, на честь цього друга ми назвали її Русланкою.

Руслан надалі створив виробництво, яке відшивало розгрузки, рюкзаки. Спочатку вони працювали з дружиною, родичами, друзями, а потім вже згодом розширилися та прийняли на роботу працівників.  Після 24 лютого Руслан теж пішов воювати як доброволець, хоча мав малюків і не підпадав під мобілізацію.

Чоловік ще за рік до війни казав про високу ймовірність  повномасштабного наступу на наші території

Ви були готовими до 24 лютого 2022 року?

Так, мій чоловік ще за рік до війни казав про високу ймовірність  повномасштабного наступу на наші подальші території. Сашко з цього приводу не мав жодних ілюзій. І він мене до цього морально готував досить тривалий час. Ми мали алгоритм дій на такий випадок. Я готувалась до виїзду на Львівщину, до нашого друга-волонтера Руслана та його родини. Речі були складені, паливо підготовлене.

Я хочу уточнити, що чоловік з 2018 року вже не перебував на службі в ЗСУ. За два роки до війни ми жили у Херсонській області, де займалися фермерством. Цей період був  певною реабілітацією, бо Саша до тварин ставився ні як до бізнесу, а як до домашніх улюбленців. За пів року до повномасштабки ми розпродали господарство, бо очікували на ворожий наступ. Але будинок продати не встигли, тому у справах саме там перебували 23 лютого 2022 року. Раптом нам зателефонував Сашковий знайомий і сказав: «Якщо ти на Херсонщині, то треба негайно виїжджати, бо буде наступ». «Почалось», — почула я слова мого чоловіка, але я не хотіла в це вірити до останнього. 24 лютого, о 4 ранку, коли ми проїжджали повз Умань, то вже почули вибухи. О 9 ранку 24 лютого ми повернулися в Ірпінь, де на нас чекали діти та моя мама.

А оскільки Саша мав бойовий досвід, бо захищав Україну ще під час АТО на першій лінії оборони, то він в складі Ірпінської ТРО залишився захищати місто як командир першого штурмового взводу. Я разом з дітьми 25 лютого 2022 року виїхала до Львова.

Жорстокі масові розстріли цивільних та дітей в Бучі його вразили. І коли звільнили Київщину, чоловік дуже не хотів, щоб ми повертались, бо тут було небезпечно, і літали ракети.

Коли ви вперше побачилися після цього?

Але 27 березня 2022 року я приїхала вперше до нього у Київ, де він вже був на ротації. І хоча він дуже хвилювався за мене, але чекав на зустріч і просив мене знайти можливість приїхати на пару днів. Я приїхала разом з волонтером, який привіз тоді хлопцям дрони  і ще багато всього. Потім я ще приїздила 17 квітня, а 27 — вже з дітьми остаточно повернулись на  Київщину.

З чотирьох днів, які я ще тримала надію, що чоловік живий, у мене вкрали дві доби

Чи важко було облаштуватись у чужому місті?

Спочатку ми жили в Києві у друзів, бо в нашій Ірпінській квартирі не було води, світла та газу. Холод панував усюди, бо у будинках були вибиті шибки. За місяць, як тільки більш-менш налагодили елементарні побутові умови, ми повернулись в Ірпінь вже всією родиною.

Стан у всіх був вкрай важкий. Ми пережили багато втрат, загинули друзі та побратими. Хотілось чогось життєдайного. Чоловік вмовив мене народити 3-ю дитину — і вже в осені 2022 ми чекали на донечку.

Ви маєте сили розповісти, як вам стало відомо про загибель чоловіка?

Після подій в  Ірпені Саша служив, як спецпризначенець і виконував завдання на всій території України. Під час одного із них  9  листопада 2023 року він загинув. Вранці того дня чоловік мені надіслав повідомлення, що любить і пішов працювати. А як повернеться, то мені зателефонує. Я чекала весь десь і вже під вечір подумала, що довгенько він мені не телефонує. А коли зателефонували з його служби та сказали, що стоять вже під дверима, я одразу зрозуміла, що трапилось щось не дуже добре. Бо ще з 2014 року я знаю, як у військових відбувається повідомлення про загибель. Але я ще сподівалася, що може він важкопоранений, але живий.

І, якби мене спитали про рекомендації щодо повідомлення про загибель на загал, то я б порадила, аби таким повідомлювачем була б дружина чи батьки, а не хтось, навіть знайома людина. Поясню свою думку. Я відмовлялась чоловіка ховати, поки не побачу. І у мене сталась така історія, що, коли я сказала, що хочу побачити тіло чоловіка, то з п’ятниці мені довелось чекати аж до вівторка. Для мене ці чотири дні тривав той час, що чоловік був нібито живий. Але за два дні у соцмережі побратим повідомив про Сашину загибель. І з цих чотирьох днів, які я ще тримала свою надію, у мене вкрали дві доби. І я в цю мить відчула таку величезну образу на цю людину за те, що у мене вкрали такий скарб, як ще два дні життя мого чоловіка у моєму серці.

Хто дітям повідомив про загибель батька?

Я сама – і одразу, як про це дізналась. Можливо, це і неправильно, але я вважаю, що краще гірка правда, ніж солодка брехня. До того ж до нас приїхали з цим страшним повідомленням після десятої вечора, і доньки були вдома. Фактично у мене і не було можливості щось від них приховати.

Наскільки коректною була процедура впізнання?

Вона проводилась стандартно та досить цивілізовано — підігнали «швидку», був присутній лікар. Я  побачила тіло, схоже на мого чоловіка.

Чому «схоже»?

Бо я відчула, що його там більше немає. Це тільки тіло, а де його душа — я не знаю…ДНК не доводилось робити, бо він мав упізнаваний вигляд.

Чи дослухалися до ваших побажань під час процедури прощання?

Так, я попросила, щоб не було штучних вінків на похованні, бо Саша не любив цього. На прощанні перед кремацією всі були з червоними трояндами, бо він їх любив та дарував мені великими букетами. І мене почули і його колеги, і наші знайомі та виконали це прохання.

Червоних троянд було дуже багато. Таке було враження, що це було якесь червоне море. До церемонії я написала текст своєї промови. Але 4-місячна Русланка влаштувала таку істерику, що я вийшла та сорок хвилин не могла її заспокоїти. І мою промову оголошувала ведуча церемонії. А ще я заборонила фотографувати під час поховання. І журналістам заборонила вести зйомку, бо це було жорстоко, як на мене, знімати тоді, коли життя розбилось на «до» та «після». Але я потім дала  інтерв’ю про Сашу декільком журналістам та попросила побратимів розповісти, яким він був на службі, і додала для публікацій світлини  чоловіка – живого та усміхненого.

Мої друзі та Сашини побратими були весь час поряд і зробили все від них можливе, щоб зробити все максимально добре і нетравмуючим для мене. Я дуже їм за це вдячна і ніколи не забуду їх внесок!

Прощання на Байковому кладовищі відбулося 16 грудня, у День морської піхоти за старим стилем, а через тиждень, 22 грудня, ми провели окрему церемонію прощання на Ірпінському кладовищі: поховали прах, посадили дерево, спалили дракар, запросили SUROV заспівати пісню «Внебодим», яка подобалась нам обом.

Діти тримали прапори України. І ця церемонія була дуже щемливою.  Прах, на жаль, віддають родині за дуже виснажливою процедурою. І я в той час не мала сил навіть дихати, а не те, що писати заяви та заповнювати папірці. І я вдячна друзям, які цей тягар також взяли на себе.

Крок за поріг квартири вже є подвигом

Чи змінилося ваше коло спілкування після втрати чоловіка?

Так, я його звузила через некоректні питання та недоречні поради. Я не раджу людину розпитувати одразу після втрати, що ти плануєш робити далі. Бо в такому стані ти плануєш тільки вмерти. Мене дратували пропозиціями виїхати з дітьми за кордон. А ти не хочеш не те, що виїхати, крок за поріг квартири вже є подвигом. Ти не будеш розповідати кожному знайомому чи  родичу про свій стан душі, тому що, по-перше, це важко, а, по-друге, ти хочеш побути наодинці зі своїми думками та спогадами про своє життя. Я перебувала у такому важкому стані, що не мала сил нагодувати дітей та опікуватися хоч кимось на той час.

На прощання приїхали друзі і побратими зі всіх кутків України — від Львова до Херсонщини. Вони підтримували мене не тільки морально, а ще і опікувались моїми дітьми, гуляли, розважали та годували їх. Без них я би не впоралась. Вони не ставили питань, а просто були поряд і допомагали хто чим міг. Обіймаю їх усіх міцно, бо вони — мій скарб!

Чи звертались ви по допомогу до психолога?

Зараз я не зверталася до психолога, тому що розмовами з ним я чоловіка не поверну. Я обізнана про етапи горювання та симптоми, які супроводжують кожен з них. І тому я поки самостійно контролюю свій стан. Але я маю, до кого звернутись. Ще у 2014 році, коли чоловік вперше брав участь у бойових діях, а я приїхала з комфортного Севастополя до нього з двома дітьми, то пережила тоді такий сильний стрес, що почала шукати психолога, щоб опанувати себе. Бо тоді вже навіть молоко зникло, а Златі було лише кілька місяців. Я перебрала тоді п’ять психологів, поки знайшла фахівчиню, яка за грантовою програмою пройшла підготовку саме для роботи з родинами військовослужбовців, які беруть участь у бойових діях. І я сама, і разом з чоловіком та старшою донькою ходили до неї на терапію. І з того моменту час від часу, коли виникали важкі ситуації, я продовжую отримувати консультації у неї. Минулого року, наприклад, ми з нею працювали після того, як і я, і чоловік побачили дуже багато втрат серед близького кола в Ірпені.

9-річна Злата не знайшла у собі сили зайти до зали, де відбувалась церемонія прощання з її татом

Які зміни ви зараз спостерігаєте у стані доньок?

Старша донька дуже важко переживає цю втрату, тому що з 6 років мій чоловік виховував Ніколь:  дуже любив, бавив, підтримував, як рідну. Зараз їй вже виповнилось 19 років. Вона є студенткою, навчається на  графічного дизайнера.  Аби полегшити її стан, я спрямувала Ніколь на такий вид терапії, як допомога іншим.  Коли ти опікуєшся кимось слабшим, то легше переносити і свій власний біль. Вона чудово малює, і її роботи брали участь в аукціоні на підтримку військових. Вона дуже класно пече та напередодні різдвяно-новорічних свят простояла дві доби біля духовки над смаколиками для хлопців, які ми їм згодом відправили.

Середня  9-річна Злата зараз дуже мовчазна. Вона не знайшла  у собі сили зайти до залу, де відбувалась церемонія прощання з її татом, та залишилась зовні. Я бачу, що діти при зовнішньому спокої  просто по-іншому переживають втрату, ніж дорослі, тому я буду консультуватись з дитячим психологом щодо дитячого горювання. І є ще наше безмежне щастя Русланка, якій лише пів рочка, і вона є зараз промінчиком світла для нас усіх.

Що переживають мої діти є суцільним пеклом. Оскільки Злата не зайшла до зали, а я вийшла, аби заспокоїти Руслану та не могла повернутись протягом 40 хвилин, моя зовсім юна 19-річна старша донька сама перебувала поруч з домовиною батька. Хіба це не жах?

Поки я з дітьми живу на кошти, які зібрали друзі, влаштувавши збір

У вас виникли проблеми з оформленням документів та отриманням соціальних пільг?

Я ще нічого не оформлювала, бо ще триває розслідування. І поки я з дітьми живу на кошти, які зібрали друзі, влаштувавши збір. Я є у Фейсбуці в групі вдів, де жінки вже пройшли всі ці процедури, і я покладаюсь на їх підтримку в цих питаннях, коли настане мій час. Сподіваюсь, що слідство тривати роками не буде, бо загибель мого чоловіка не потребує проведення складних експертиз для встановлення його особи.

Чи є якась справа, яка стала для вас певною віддушиною?

Я раніше завжди називала себе «волонтер власного чоловіка». Ми ніколи не економили на спорядженні або лікуванні чоловіка, майже половину купляли власним коштом. Я також влаштовувала збори  для нього та його побратимів. Хоча б в такий спосіб, я намагалась збільшити його шанси на виживання. Він був досвідченим воїном, але це – війна, і на ній гинуть навіть найкращі.

Сама я ще не ініціюю ніяких акцій, бо ще не маю на це сил. Але я дуже сприяю будь-яким ініціативам, які пропонують мої друзі-волонтери. Хоч йдеться про збір коштів чи про акцію творчого характеру, бо ми повинні берегти пам’ять про тих, хто загинув, але опікуватися тими, хто залишився в живих.

Тетяна Марінова