Оксана ХромоваVLADA K — одна з наймолодших артисток на українській сцені, яка вже встигла виступити у Палаці спорту, записати пісні, що резонують із тисячами підлітків, та ініціювати культурно-соціальний проєкт разом із «Охматдитом». У відвертій розмові VLADA К розповідає про свій шлях, страхи, перші перемоги й силу дитячого голосу. А її мама — про баланс між любов’ю і свободою, складні рішення та головне правило виховання публічної дитини.
VLADA K:
Ти пам’ятаєш момент, коли вперше захотіла співати?
Так, я пам’ятаю дуже чітко. Це був не один момент, а радше відчуття, яке з’явилося ще в дитинстві, коли мені було 4-5 років. Я співала весь час: у машині, вдома, у ванній, на дитячих святах. Але момент, коли я по-справжньому зрозуміла, що хочу бути артисткою, стався під час одного з виступів у школі. Я стояла на сцені, тримала мікрофон і відчула, що це моє місце. У мене навіть з’явилося відчуття, що я не просто співаю, а щось передаю людям. Відтоді я вже не уявляю себе без музики.
Який найяскравіший момент з твого творчого життя ти пам’ятаєш?
Найяскравіший — це мій виступ на сцені Палацу спорту разом із KOLA. Це було вперше, коли я вийшла на велику сцену перед такою кількістю людей. Коли ми вийшли з KOLA на сцену — у залі було море світла, емоцій і підтримки, які відчувались фізично. Це не передати словами. Я тоді була дуже схвильована, але водночас упевнена, бо поруч була людина, яка у мене вірить. Я пам’ятаю кожну секунду того виступу. І досі не можу повірити, що це справді відбулося. Це був не просто момент, це був величезний крок вперед — як артистки і як людини.
Наскільки зараз важлива соціальна місія для артистів?
Мені здається, сьогодні це не просто важливо, це необхідно. Коли навколо стільки тривоги, втрат, невідомості, артисти мають можливість підтримати словом, піснею, голосом. Навіть звичайна казка, озвучена для дитини, — це вже велика справа.
Саме з цього народилася моя ініціатива з НДСЛ «Охматдит» — ми разом з відомими українськими артистами озвучили народні казки українською мовою, щоб подарувати дітям хоча б кілька хвилин спокою й тепла. Бо навіть у найскладніші часи дитинство має залишатися казкою. Це мій спосіб сказати: «Ми з вами. Ми поруч». Мені хочеться, щоб те, що я роблю, мало сенс. Щоб це було не тільки про музику, а й про людей. Бо зараз кожен із нас хоче відчувати, що він може бути корисним, навіть через творчість.
У твоєму віці бути артисткою — це більше подарунок чи більше виклик?
Це і подарунок, і виклик одночасно. Подарунок — бо я можу робити те, що люблю, і знаходити себе у творчості. Але й виклик — бо мені ще потрібно багато чого вчитись, долати сумніви, справлятись з критикою. Плюс я росту публічно — і це не завжди просто. Але я вдячна за цей шлях. Я точно відчуваю, що це моє. І навіть коли складно, я розумію заради чого.
До розмови приєднується мама VLADA K Уляна Кіцелюк
Як реагуєте на критику в бік дитини у публічному просторі? І як навчаєте Владу з цим жити?
Найперше — я завжди нагадую Владі, що критика — це частина публічного життя. Не всі коментарі об’єктивні або добрі, і це не завжди про неї. Ми проговорюємо кожну ситуацію, розбираємо, де є сенс дослухатись, а де просто варто відпустити. Я не дозволяю собі реагувати емоційно публічно, бо це її шлях, але як мама я завжди поруч, щоб підтримати. Вчу її бачити себе ширше, ніж чужі думки. Вона дуже чутлива, але водночас вже вміє тримати баланс — і це найважливіше.
Який момент у творчості Влади став для вас найбільш емоційним?
Напевно, це був вихід її першої пісні. Коли ти бачиш, як твоя дитина вкладає в щось себе, свій голос, переживання, думки — це надзвичайно зворушливо. Я плакала. Бо знала, скільки праці за цим стоїть і скільки вона насправді пройшла. Але ще більш емоційним став момент, коли Владі почали писати інші діти й батьки, що її музика їм щось дала. Тоді я зрозуміла: це вже не просто хобі, це вже вплив.
У чому ви б ніколи не дозволили собі втрутитись, навіть якщо це складне рішення?
У виборі теми пісень. Навіть якщо щось мені здається занадто особистим чи складним, я поважаю її право висловлюватись. Це її творчість. Я можу порадити, але ніколи не диктую. Вона має право помилятись, пробувати, змінювати думку. Моє завдання — бути поруч, не втручаючись у її голос.