Оксана Хромова
В українських кінотеатрах — фестивальний кінохіт про материнство на межі зриву «Я не залізна». Ми поговорили з психотерапевткою, щоб розібратися, чому нам усім так боляче знайомий досвід головної героїні стрічки та як керувати своїм життям, коли стрес виходить з-під контролю.
23 жовтня в український прокат вийшла стрічка «Я не залізна» від культової студії A24 та режисерки і сценарстки Мері Бронштейн — глибокий, безкомпромісний і нервово-виснажливий чорнокомедійний монолог про життя, яке буквально руйнується навколо однієї жінки.
Головна героїня Лінда (Роуз Бірн) є психотерапевткою і водночас мамою загадково хворої доньки, котра потребує опіки 24/7. Чоловік Лінди постійно у від’їздах, тож вона сама намагається дати раду купі побутових проблем, кульмінацією яких стає прорив труби, через який у стелі квартири утворюється величезна діра. Лінда з донькою змушені перебратися до дешевого мотелю (його адміністратора грає репер A$AP Rocky, чоловік Ріанни). Не дивно, що на тлі всього цього в Лінди починають здавати нерви. А її психотерапевт (Конан О’Браєн) не полегшує, а лише погіршує ментальний стан. Тож чи зможе Лінда дати собі раду чи вона остаточно пуститься берега?
Фільм викликав неабиякий резонанс, здобувши «Срібного ведмедя» на Берлінале для Роуз Бірн та неймовірні 93% «свіжості» на Rotten Tomatoes.
Ця історія про змучену материнством і побутом «не залізну» героїню зрозуміла чи не кожній сучасній жінці. Чому Лінда не в змозі дати раду своїм проблемам? Чому вона почувається винною та не справляється зі своїм життям, попри те що сама психолог? Щоб проаналізувати шалений стрес головної героїні з професійного погляду, ми звернулися до Анни Давидової, психологині та психотерапевтки в методі транзакційного аналізу.
Чому Лінда так агресивно поводиться й ухвалює такі недолугі рішення?
«Якщо коротко, то тому, що в сильному стресі ми швидко регресуємо до звичних, завчених ще з дитинства сценаріїв поведінки. Тож хіба можна сподіватися від наляканої дитини зважених дорослих рішень?» — пояснює психологиня.
Анна Давидова розповідає базову концепцію транзакційного аналізу, згідно з якою всередині кожної людини постійно існують і взаємодіють між собою три его-стани: Дитина, Дорослий і Родитель (психологиня наполягає саме на застарілому українському слові «родитель» замість більш звичного «батько», оскільки воно більше відповідає оригінальному англійському parent і не несе у собі яскраво вираженої гендерної конотації).
«Коли під дією стресу головною стає Дитина, наша здатність адекватно аналізувати інформацію і наявні ресурси, вести ефективну комунікацію, справлятися із власними емоціями і не давати їм нами керувати наче кудись зникає. А замість того гору беруть дитячи способи «вирішення» проблем, які, звісно ж, нічого насправді не вирішують», — каже Давидова.
Чому вона весь час відчуває настільки шалений тиск і вину?
Але ж Лінда є дорослою жінкою, матір’ю — як же ж вона може бути дитиною? «Через вплив її власного Батьківського его-стану, який безперервно і потужно тисне на внутрішню Дитину, вимагаючи, щоб вона якнайкраще відповідала певним правилам і нормам», — каже психологиня. За її словами, внутрішній Родитель — це правила, установки, оцінки, приписи, передані нам з дитинства як реальними батьками, так і іншими важливими батьківськими фігурами (наприклад, бабусями, дідусями, вчителями тощо), а також безпосередньо культурою, в якій формувалася особистість.
«Можна припустити, що Лінда виросла з певним набором установок про те, якою повинна бути ідеальна матір і дружина. Наприклад: безкінечно жертовною, тотально відданою дитині і сім’ї, ідеальною хазяйкою дому тощо. А ще з дуже сильним переконанням в тому, наскільки життєво важливо відповідати цим відверто завищеним і нереальним «стандартам якості». Адже якщо ти їм не відповідаєш, то ти – погана, ти не ОК, ти взагалі не маєш права бути. І саме цей меседж про «поганість» і «недостатність» постійно транслюється всередині Лінди — з її Батьківського его-стану в Дитячий, провокуючи безкінечне відчуття провини», — пояснює Давидова.
Чому, що б Лінда не робила, стає лише гірше?
«Тому що вона наче бігає по замкненому колу між Батьківським его-станом і Дитячим, тоді як Дорослий буквально виключений з процесу. А саме від нього залежить адекватність оцінки ситуації та ефективності дій», — каже психологиня. І наводить приклади з фільму.
Так, на її думку, дорослий навряд чи став би тікати з парковки перед медичним центром лише через те, що не зміг порозумітися із зухвалим парковщиком. «Іронічно у цій сцені, коли Лінда каже своїй дочці, що зараз ми вчинимо «дуже по-дорослому», а поводиться при цьому максимально по-дитячому», — підкреслює Давидова. Також вона згадує про діру у стелі квартири Лінди і підрядника-ремонтника, який просто зник на невизначений термін. Замість того щоб просто найняти нового майстра, героїня чекає невідомо чого і раз у раз навідується у пошкоджену квартиру, вдивляючись у цю діру, поки їй не починає ввижатися всяке.
«Один із найболючіших моментів фільму, як на мене, — це сцена, коли в один зі візитів у квартиру Лінді здається, що там хтось є. І вона розгублено питає: «Мамо?..». У цей момент ми розуміємо, що, ймовірно, власної мами героїні вже немає і Лінда ніколи більше не почує її голос. А по-друге, буквально фізично відчуваємо оцю потребу Лінди у сильній підтримувальній батьківській фігурі поруч», — акцентує психологиня.
Чому психотерапевт Лінди не каже, що їй робити, коли вона прямо його питає?
«Тому що психотерапевти не дають прямих порад, ба більше, не наполягають, що саме робити клієнту, виняток — ситуації, обставини та дії, які прямо загрожують його життю і здоров’ю, — пояснює спеціалістка. — Найперше завдання терапевта — це допомогти клієнту побачити реальність такою, як вона є, і віднайти ресурс і сили для її прийняття чи можливих змін. У випадку Лінди, наприклад, цей ресурс можна було б пошукати крізь послаблення Критикуючого і активацію Турботливого Батьківського его-стану, заспокоєння внутрішньої Дитини і посилення Дорослого. Та передумовою для цього є максимально безпечне і підтримувальне середовище, котре створюється завдяки щирому терапевтичному контакту».
Давидова підкреслює, що за певних психологічних станів потрібна спільна робота психотерапевта і психіатра, коли психіатр як лікар забезпечує фармакологічну підтримку, а психотерапевт чи психолог паралельно працює з мисленням і почуттями клієнта. «Це можна, наприклад, порівняти зі знеболенням за оперативного втручання та наступної реабілітації. Жорстоко і неефективно намагатися лагодити щось в організмі, коли той відчуває нестерпний біль. Те саме і з психікою, — каже Давидова. — У фільмі Лінда як психотерапевтка пропонує своїй клієнтці — хворобливо-тривожній матері немовляти — додати медикаменти до процесу терапії. Але водночас не припускає при цьому особистої потреби у можливій фармакологічній підтримці. А її власний терапевт чомусь не вважає за потрібне це запропонувати».
Чому Лінда не може дати собі раду, адже вона сама психологиня?
«О, це моє улюблене — «ти ж психолог!», — сміється терапевтка. — Та якщо без жартів, то психологи і психотерапевти такі самі люди, як і всі інші, а отже, у них теж можуть бути психологічні негаразди».
Вона пояснює, що зазвичай люди із психологічною освітою завдяки своїм знанням і прокачаній здатності до самоаналізу та саморефлексій, здатні вчасно помітити проблеми і або самостійно дати цьому раду, або звернутися по фахову допомогу. Але так буває не завжди. «У хорошого сантехніка може прорвати трубу. У хорошого електрика може згоріти проводка. Хороший бухгалтер може неправильно порахувати звітність. І у хорошого психолога може бути нервовий зрив, — проводить паралелі Давидова. — Адже всі ми насамперед люди, а вже потім іде наша професійна, сімейна чи будь-яка інша ідентичність».
Психологиня наголошує: зіткнувшись з обставинами, які здаються (чи справді є) непереборними, або зробивши серйозну помилку, не варто ще й мучити себе відчуттям провини, надуманої чи справжньої. На її думку, у цьому немає користі, адже на «обслуговування» цього відчуття провини йде дуже багато сил і енергії, котрі можна було б використати для реального поліпшення ситуації чи самопочуття. «Коли наприкінці фільму Лінда каже доньці «Я обов’язково одужаю», вона, визнаючи власну проблему, наче знімає з себе цей неймовірно важкий тягар провини і повертає собі свою власну силу. І ми віримо, що у неї все вийде. І у нас теж», — резюмує психологиня.