Я ніколи не жила без війни: парамедикиня Катерина Приймак

08.06.2023

Заступниця голови ГО «Жіночого ветеранського руху» та парамедикиня Катерина Приймак працювала до Євромайдану в PinchukArtCentre. У 2014-му доєдналася до лав Добровольчого українського корпусу «Правого сектору», де  працювала парамедиком у складі евакуаційної бригади батальйону «Госпітальєри» на Донецькому напрямку. Після звільнення доєдналась до «Жіночого ветеранського руху», де активно допомагає захисникам. На сайті організації  зазначено: «Наша місія — передати Україну нащадкам у кращому стані, ніж ми її успадкували». Ось Катерина і вирішила, що третина життя, якщо вже пішла на боротьбу з Мордором, то справу треба доробити до кінця. Чергову ротацію на фронт Катерина відбула вже у 2022 на Херсонщині.

Як всі молоді жінки я продовжую жити в атмосфері горя та втрат

 Коли для вас почалась війна?

З Євромайдану 2014 року. Мені тоді було 21 рік. Я вже 9 років як на війні.

Медична служба Євромайдану

Які почуття виникають, коли ви усвідомлюєте, що третину свого життя провоювали? 

Усвідомлюю, що без війни я і не жила. І через це у мені інколи прокидається відчуття безнадійності. Я ставила собі питання, де б я була та щоб робила, якби не війна? Адже більшість мого свідомого життя пройшла саме у боротьбі. І це власне і моя мотивація на майбутнє, бо мені дуже шкода цих дев’ять років, проведених в атмосфері горя та втрат. Так, перебуваючи у зоні бойових дій, я живу на адреналіні, але, працюючи з чутливою темою жінок у війську, все важче переключатись на своє буденне життя. І в певний момент я усвідомила, що робота стала життям. А іншого нічого не стало, воно розчинилось. Отже моє життя вкрала війна. Як всі молоді жінки я продовжую жити в горі, яке нам принесла росія. Так живуть всі мої подруги. І коли почалось повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, війна знову заполонила все життя кожної з нас. Наприклад, Андріана Арехта, моя найближча подруга,  одразу пішла служити, — і у мене вибору вже не було! Ти вже не просто залишаєшся працювати, а вже там зі своїми близькими, бо з ними щось постійно трапляється. Це не лише колегу поранило, це і кожну з нас зачепило, адже ми починаємо вирішувати проблеми, про які нам повідомляють. Щодня ти проживаєш сповнене драмою життя. Тому коли є щось хороше, то війна ще гостріше це підкреслює.

Що спонукало випускницю Педагогічного університету імені Драгоманова піти на війну восени 2014 року?

Я і досі не знаю відповіді. Після Євромайдану було внутрішнє відчуття, що треба йти, бо зараз твориться історія. Тривожність не давала спокійно жити, бо вона проростає на цінностях. Євромайдан дав відчуття того, що ти можеш впливати на розв’язання питань. І щоб це відчуття і ця можливість впливати нікуди не зникли, я пішла. На Євромайдані ми познайомились з «Правим сектором». Це були чудові хлопці та дівчата, яким я допомагала у шпиталі в Парламентській бібліотеці, що на вулиці Грушевського. Після Євромайдану вони поїхали тренуватись на базу «Десна». Я приїжджала до них поспілкуватись, і тривожність наростала, бо новини про Донецьк, Луганськ та інші міста дуже бентежили. Дуже швидко хлопці з Євромайдану почали не лише отримувати поранення на Донбасі, але і гинути. Я тоді з подругою поїхати у Донецьк, щоб на власні очі побачити, що там відбувається. А по дорозі назад я хотіла заїхати до дівчат та хлопців з «Правого сектору», щоб провідати та подивитись, як вони влаштувались. Донецьк жахливо вразив, хоча там ще були сліди цивілізації. Біля обладміністрації троянди ще поливали, але всі адміністративні будівлі були у надписах: «Путін врятуй, Росія прийди». Потягом до Дніпра ми їхали не три години, а майже десять. Мамі я сказала, що їду в Дніпро, та повинна була ночувати у її подруги. Але ми стояли у полі, потім потяг не випускали. І я спалилась перед мамою. Ми провідали друга в Мєчці (лікарня ім. Мечнікова). А на базі ДУК «Правий сектор» я зрозуміла, що треба звільнятись з роботи та їхати до них, бо моє місце поруч з ними. Я повернулась до Києва та  звільнилась з PinchukArtCentre. Весь колектив знав, що я їду на війну та мене гуртом проводжали.

Як з’явились «Госпітальєри»?

Коли я приїхала на базу, то мій друг Туман запропонував познайомити з Яною Зінкевич. Їй тоді було лише 19 років. Мені – 21 рік. І вона мені сказала: «Бачу, що ти- хороша дівчинка!». Спілкування було дуже легким, бо ми швидко знайшли спільну мову. І головне: була така атмосфера, що мені не потрібно було нічого доводити. Тоді Уляна Супрун привезла фахівців-парамедиків з-за кордону, які навчали тактичної медицини за сучасними протоколами. Ми пройшли навчання. І це круто, що «Госпітальєри» стали першим підготовленим батальйоном. І надалі саме вони найбільше розповсюджували нові знання. І Яна є великою молодчинкою, що поставила навчання на потік. В нас завжди була боротьба, хто поїде на передову, бо ніхто не хотів сидіти на базі. В нас всі були вмотивовані воювати. Дівчата були з бойовими посадами, бо це був добробат. Парамедиків я теж вважаю бойовою посадою, хоча вона без зброї.

Чого ви боялись під час навчання?

Я під час навчання боялась не злякатися крові чи внутрішніх органів пораненого, а саме зганьбитися через те, що не зможу впоратись з емоціями вже під час військових дій.  Я навіть коли знайшла труп собаки тикала його палкою, щоб перевірити, чи витримаю я, чи не знудить мене. Мій перший поранений перебував у неважкому стані, і тому я адаптувалась легко.

Мені лише один раз подякували за порятунок життя

Пам’ятаєте свій перший виїзд на передову?

Ми з Юлією Кубою виїхали замінити групу, і в нашу автівку влучив снаряд. І ми далі не могли рухатись, бо машина була одна. І нам довелось чекати, поки  інша заїде. Тоді у підвалі, розрахованому на чотирьох людей, ховались 12 осіб. Я вийшла на вулицю картопельки спекти. А там все літає, бахкає, але я тоді ще пострілів не розпізнавала. Виходить Куба та каже: «Катю, ти що! Зайди в середину!» Я зайшла та питаю, навіщо кликала. А вона каже: «Не знаю, сказали покликати». І ми розсміялись. За цей сміх нас ледь не вигнали з «Госпітальєрів». Тепер я розумію, що був близький обстріл, і люди досвідчені по звуку розуміли всю небезпеку ситуації, а я — ще ні.

Катерина Приймак з Юлією Кубою

Як вас прийняли чоловіки на передовій?

Багатьох я знала з Євромайдану, і вони ставились дружньо. Я пояснюю це тим, що вони були добровольцями, а не військовослужбовцями ЗСУ. Але, коли я приїхала, мій друг прессекретар спитав: «А навіщо ти приїхала сюди? Ти ж така легковажна!». Було дуже прикро це чути. Чому він вирішив, що я легковажна? Я лише кілька разів стикалась з такими прикрими ситуаціями побутового сексизму. Був ще один випадок з вогневиком, який до цього воював у Чечні. «Госпітальєри» завжди виїжджають на виклик одразу, не чекаючи завершення бою. І першого ж дня своєї появи він запропонував мені не їхати на виклик через небезпеку, а лишитися на позиції. Це досить принизлива була пропозиція, бо я була керівником нашої групи. У відповідь я запропонувала йому самому залишитись.

А поранені краще поводились?

Гімн співали по дорозі, щоб не втратити свідомість. Був поранений, в якого нога висіла на ниточці. Її лікарі пришили. Але мене здивувало, що його батько якось знайшов мій номер телефона та подякував за порятунок життя сину. Це був єдиний раз, коли мені подякували. Шкода, що через три роки боротьби ногу все ж таки довелось ампутувати. Шокував своєю мужністю хлопчина, в якого три пальці відірваними висіли, і він їх рештками, чекаючи «швидку», тримав сигарету та  курив, зберігаючи повний спокій.

Я зрозуміла на певному етапі, що постійно так щастити не може

Чому ви повернулись додому через рік?

Я дуже вигоріла. Я стільки разів була під обстрілами, що зрозуміла на певному етапі, що постійно так щастити не може. Я стільки разів могла померти, що зрозуміла: якщо не поїду, то скоро точно загину. У моєї подруги Єви було весілля на базі, і мене мали забрати на весілля з шахти «Бутівка», куди ми приїхали приймати вірну смерть. До того дня звідти ми привозили по 3-4 важкопоранених щодоби. І того дня ми знали, що ситуація буде пекельною, бо позиції росіян за 150 метрів.

Ми заїжджаємо на шахту, забираємо пораненого. Думаємо, ну це вже все – кінець життю настав. І несподівано тиша. Десь там — бої,  а на шахті — тиша. І я тільки поїхала на весілля, і почалось – купа поранених, дуже близький друг загинув. І мене накрила містична хвиля, що вдачу забрали. Я була втомленою, дратувалась щодо дрібниць. А ще дуже пригнічувало, що ти сидиш під обстрілами, а в новинах —  перемир’я. Через Мінські домовленості нам забороняли стріляти у відповідь. Через це у квітні 2015 довелось залишити Піски. Це викликало гнів, бо мої друзі, патріоти нашої держави, отримували в цей час поранення та навіть гинули, а ми не відповідаємо. В подальшому добровольці стали для системи настільки небезпечними, що ЗСУ нашу базу тримали в оточенні. Нас виганяли буквально з фронту, забороняючи діяти. Я вважаю, що той час був для ЗСУ реальним шансом для тотального оновлення на краще, а вони його втратили, витісняючи добробати. Я не знаю, чи встояли б ми перед російською армією чи ні, якби мінських угод не було. До того ж у мене були дуже складні особисті стосунки, бо моєму обранцю хотілось більш небезпечних ротацій. Але так складалось, що в них потрапляла я, а не, як парамедик та останні два місяці як санінструктор, а не він. І все це дуже вплинуло на моє рішення піти. Я поверталась не в нікуди, а на телебачення – на СТБ. Бо я потоваришувала з режисером Євгеном Титаренком, який став частиною нашого екіпажу, з іншими телевізійниками.

Нагорода знайшла Катерину Приймак вже під час роботи на телеканалі СТБ

Чому так швидко?

Тиждень полежала, подивилась «Гру престолів» — і пішла працювати. Я ще не відрефлексувала тоді свій стан, тому мене дратували військові на вулиці та тема війни взагалі. Я не хотіла з нею асоціювати себе. Я свідомо не говорила на телеканалі, що служила. Але до мене прийшли на роботу з нагородою. І скажу чесно: в ту мить у мене жодного почуття гордості не виникло за це. Я навіть не хотіла, щоб про цей факт хтось знав. Три роки проминули, поки я впоралась із своїми почуттями та емоціями. І жодному суму за війною у мене немає. Цей період життя був яскравим, але не найкращим. Насиченим життям можна жити і без ризиків бути вбитими.

Ми перетворюємось на кастинг-агенцію військовослужбовиць для журналістів

 Як  ви стали однією з активісток «Невидимого батальйону»?

Я познайомилась  з Марією Берлінською ще на Євромайдані. І вона запросила мене до «Невидимого батальйону» ще у 2016-2017 році. І я зараз дуже пишаюсь і силою, і впливом, і пізнаваністю організації, яка стала інструментом міжнародної ветеранської дипломатії. Дівчата почали організовуватись у спільноти ще до мого приходу  з метою захисту прав військовослужбовиць та ветеранок. А коли я прийшла, то мала досвід  роботи на телебаченні, тому додала проєкту інформаційної потужності.

Ми бились за кожну історію у той час. Спочатку я сама казала про провінційний дух якихось матеріалів. Ми шукали журналістів. Тема жінок під час війни стала не просто цікавою, а є найбажанішою. Я вже жартую, що ми перетворюємось на кастинг-агенцію, в якій не можемо вже відбитися від журналістів, які просять допомогти поспілкуватись з дівчатами-військовослужбовицями, аби розповісти про їхню участь у війні, про складнощі адаптації до мирного життя. І це є головним доказом, що три роки роботи «Невидимого батальйону» та інших громадських організацій, журналістів, які постійно висвітлювали роль жінок  у ЗСУ, увінчалися певним успіхом.

Якими досягненнями  ви пишаєтесь? 

Проблеми діляться на структурні та світоглядні. Вікторія Дворецька була в.о. командира роти, а по документах – оператором лазні. Пару піддавала! Андріана Арехта була штурмовичкою під час боїв на пекельній Донеччині, а у військовому квитку значилася швачкою. Ці випадки стали проривом у свідомості навіть депутатів. Хоча Андріана 24 лютого 2022 року після змін повернулась в ЗСУ на посаду… швачки, бо в неї старий військовий квиток. Але зараз вона служить у силах спецоперацій.

Під громадським тиском у 2018 році Верховна Рада ухвалила низку змін до законів щодо рівних прав чоловіків і жінок під час служби в ЗСУ. Я дуже пишаюсь, що є частиною цієї спільноти. Як наслідок доступними стали 63 професії. Але це був тільки початок. Далі мав спрацювати ефект доміно, але не всюди так сталось. Ще велика кількість сфер, в яких є купа штучних перепон  для жінок. І вони є світоглядними вже. Я пам’ятаю, як в університеті до нас прийшла викладачка з дисципліни «Гендер та культура». І вона сказала, що ми не усвідомлюємо, в якому патріархальному суспільстві ми живемо та наскільки глибоко це в нас сидить. Тоді вона від нас отримала величезний негатив. Зараз я розумію, наскільки вона була правою: людям важко прощатись з стереотипами у голові та вносити сумніви у свою картину світу. Коли об’єктивність сумнівів усвідомлюєш, то починаєш ненавидіти ту людину, яка тобі про ці стереотипи говорить. І те, що наші люди з ними поступово прощаються, це ще одне величезне досягнення нашої спільноти. Хоча по суті тут немає нічого феноменального. Ми просто вчинили так, як громадськість вчиняє в інших країнах. Є група осіб, які мають права, і використовують належні механізми, щоб цими правами користуватись.

Під час одного з  онлайн-івентів ми зібрали 800 тисяч гривень на турнікети

Якими є джерела надходження коштів на проєкти «Жіночого ветеранського руху», де ви є заступницею голови?

В 2018 році Андріана Арехта  із посестрами почала створювати Жіночий ветеранський рух. Зараз в ГО 5 основних напрямків роботи: допомога цивільним жінкам: ветеранкам у скруті; психологічна підтримка дівчат; волонтерська тактмед та цех пошиття для того, щоб заробляти на волонтерство. Для повноцінного функціонування потрібні кошти. Перше джерело — співпраця з грантодавцями та інвесторами, які надають змогу оплачувати нам операційні витрати. Наші волонтерські проєкти легко контролюються, тому маємо ще прямі фінансові вливання від українського бізнесу. Друге джерело — наша організація виграла грант у конкурсі, який проводило Міністерство у справах ветеранів. На отриманий 1 мільйон гривень ми відкрили наш цех з пошиття одягу. Прибутки від його роботи покривають певну частину бюджету. Третє джерело надходження коштів — це донати та надходження від офлайн та онлайн заходів. Наприклад, ми зібрали 800 тисяч гривень на турнікети впродовж одного івенту. Перелік матеріальних засобів для фронту достатньо великий — автівки, дрони, бронеплити, тактична медицина.

Ви представляли українських ветеранок у штаб-квартирі ООН. Як ваш виступ сприйняли там?

За кордоном мене вразило, що світ живе звичним життям. Коли я отримала запрошення до ООН, то перед виступом побачила у соцмережі відео з нашим патріотом, якого розстріляли за «Слава Україні». І я розплакалась у коридорі, а гардеробниця мене питає: «А чому ви плачете?». Я їй відповідаю: «Я з України». А вона у мене питає: «А у вас вона ще триває?». Розумієте? Наша війна у них тільки в телевізорі. Вони не усвідомлюють, в якій великій небезпеці перебувають. З цього відео я почала свій виступ. Після нього феміністки з якоїсь африканської країни почали звинувачувати нашу делегацію, що ми не згадуємо, як борються українці африканського походження та про випадки расизму у ЗСУ. Вони поза контексту, і взагалі не знають нашої держави.

ЗСУ є такою гнилою системою, ніби ми не хочемо вижити в цій війні

 Вам не здається, що права жінок в армії готові відстоювати тимчасово – поки у них є потреба?

Я боюсь, що наша армія буде такою, як була. Ту радянську гнилу гідру треба було подолати ще 8 років тому. Оскільки це вчасно зроблено не було, саме тому ми і отримали цю війну. Через суспільну незрілість та безвідповідальність СБУ, ГУР ми не побачили систему підривної діяльності ворога, коли горіли наші склади з боєприпасами напередодні війни. Я саме тому ще у 2014 році стала доброволицею та добробатівкою, бо не приймаю армію від природи. Для мене армія є жахливою структурою, яку я не люблю за нелюдськість, за те, що вона побудована на дискримінації, а її ієрархія ґрунтується на неповазі до прав людини. І це вже її другий шанс тотально змінитись, ставши армією з людським обличчям. І наскільки ми шануємо конкретних наших захисників, і як ми за них молимось, боїмось та забезпечуємо, настільки наше це славетне ЗСУ, як система, вбиває людей, яких ми цінуємо. Кожна фаза кадрового оновлення армії на ціннісних та мотивованих людей могли б зробити нашу армію професійною. Але є велика каста людей, які хочуть, щоб ЗСУ залишались такими, як були, – совковими та корумпованими. І цих ворогів в середині системі стільки, що ми не можемо навіть уявити. Це є страшним, що ми з цим нічого не робимо, ніби не хочемо вижити, як держава в цій війні. З такою кількістю викликів я не заздрю стратегічному керівництву ЗСУ. Багато чого можна робити ефективніше навіть зараз: наприклад, призначати на лідерські посади середньої ланки управління тих людей, які загартовані боєм, мають військовий досвід, а не кабінетних щурів, які лінію фронту бачать виключно на мапі. Нам і з Валерієм Залужним пощастило фактично випадково: коли він закінчив військову академію у штабі йому не вистачило посади. І йому запропонували очолити звільнення Донеччини.

Катерина Приймак на Українському жіночому конгресі

Що з боку Міноборони викликало найбільший хейт щодо боротьби жінок за свої права?

У військкоматах активно реалізують негласне правило: окрім медиків, жінок не брати. Воно існує із давніх-давен у багатьох відомствах, що жінки не повинні працювати на посадах, де є ризик життю: пожежними, рятувальниками. Але жінка має право обрати, як вона хоче померти, в тому числі захищаючи власну країну.

Більш того ветеранок-медикинь Міноборони розглядали, як резерв до 2022 року, а потім їх повикликали назад. Але навіть офіцерки-ветеранки, що завершили військові училища, чують відмови. Але я жартую, що з такою купою чоловіків, які прагнуть уникнути призову та тікають за кордон у жіночих сукнях, у військкоматах скоро зміниться  політика: всі дівчата встигнуть повоювати та надерти зад ворогу, бо більше не буде, кому це робити.

Гендерна рівність – це не мета, а маркер адекватності суспільства. Ніхто не говорить, що всі жінки мають служити. І всі чоловіки не мають служити. Нам треба створити процюючий механізм відбору кадрів до професійної армії та системи кар’єрного зростання в ній. Просиджувати штани на посаді роками і таким чином дослужитись до генералів є смішним. Гарний командир знає: здібні жінки — величезний кадровий потенціал.

Оскільки немає в армії прав людини, то не варто дивуватись, що у випадках сексуального домагання з боку командира, розглядати рапорт буде сам аб`юзер. І змін немає. Ми переконані, що українські захисниці та захисники не повинні воювати на двох фронтах одночасно: з агресором та з гендерно зумовленим насильством у ЗСУ, Нацгвардії чи поліції.

Матеріально-технічне забезпечення – це питання про бачення жінок у майбутньому, про прийняття жінок у систему, як невід’ємної складової. Створіть форму універсальну, як в Ізраїлі – унісекс. Її складові можна доєднати чи від’єднати. Дівчата кажуть на війні, щоб їм дали дрони, автівки. Але це її позиція, поки вона перебуває в окопі. Але, якщо ми говоримо про воюючу країну, то стандарти форми легко та швидко приймається  на тлі інших проблем. Ось медичній системі зміни впроваджувати важко. Наприклад,  є у польовому шпиталі повний комплект хірургів. Серед них є хірург-уролог у команді військового шпиталі. І за задумом наших «реформаторів» йому треба ще два роки власного життя витратити на додаткове навчання ще заради отримання додаткової кваліфікації «гінеколог». Навіщо йому це зайве навантаження за ту ж зарплатню? І таке питання важче вирішити, ніж прийняти стандарт жіночої форми чи білизни. Як наслідок – жінки в ЗСУ не мають фахової медичної допомоги.

Екіпаж Катерини Приймак

Під Бахмутом прагнули зробити медикаментозний аборт, бо лікарка є сепаркою

 Міністерство оборони замовляє чи самостійно проводить дослідження про вплив війни на жіноче здоров’я?

Так, але вони не оприлюднюють отримані результати. І це мовчання не є злочинним. Коли ми звернулись щодо оприлюднення результатів медичних досліджень, то отримали  відповідь: ми встояли у 2014 році, і тому ми — молодці. А ми у відповідь їм пишемо про проблеми по пунктах. Жінки на передовій відірвані від лікувальних закладів, і навіть командир. якщо її і згоден відпустити, але фахівців поруч взагалі немає. Ми пропонували цивільно-військове співробітництво, щоб захисниць відпускали до місцевих цивільних лікарів. Розуміння не отримали. Поте маємо те, що маємо. За чинними правилами довідку від цивільного лікаря Міноборони не верифікує, а сам візит можуть оформити, як добровільне залишення частини. Добре, коли командир – людина, а  якщо ні, то ця гнида не лише не відпускає, але й надалі шкодить жінці, яка при цьому стікає кров’ю, бо в неї лопнула кіста. Мобільні кабінети – не порятунок з такою лінією фронту, хоча довідку Міноборони верифікує. І дівчата терпітимуть до останнього, аби потрапити до свого гінеколога, а не йти до мобільного кабінету. Людський фактор не має відігравати ключову роль. Бо в нас був випадок, коли замість того, щоб оглянути вагітну військовослужбовицю, під Бахмутом прагнули зробити медикаментозний аборт, бо лікарка є сепаркою. Але при умові наявності угоди між частиною та лікувальним закладом, ситуація буде відкомунікуваною документально, бо не буде зловживань.  Наші бюрократичні інституції хочуть, щоб ГО за них все робили. І постає питання: а навіщо ви потрібні та ще й отримуєте зарплату з нашої кишені? А ми можемо сказати: при пересувних кабінетах ризики є такі, при цивільно-військовому співробітництві – ризики такі. Є вже кейси в обох варіантах. Давайте відпілотуємо ці варіанти паралельно. Яким буде подальший вплив війни на репродуктивне здоров’я жінок з таким ставленням, питання відкрите, але є незаліковані випадки циститу, гормональні розлади, чоловіча форма перетискає судини органів малого таза.

Де ви зустріли ранок 24 лютого 2022?

Я є доброволицею, тому зобов’язань йти та служити у мене не було. Вранці того дня ми з Юлею Кубою зустрілись та хотіли створити евакуаційний екіпаж. Машину нам подарували, але ми зіштовхнулись з тотальним дефіцитом усього – немає ані броні, ані тактмеду. До нас почали сходитись перші запити, і ми створили штаб забезпечення. У травні 2022 року Куба пішла служити та стала нашим медичним екіпажем. А ми залишились на забезпеченні у штабі, як волонтери. Один раз, коли у мене почалось знову вигоряння, я поїхала  з Євгеном Титаренком на ротацію з «Госпітальєрами» на Херсонщину.

Звук літака буде великим тригером, коли відновиться авіасполучення у Борисполі

Радикальний у вас рецепт до лікування вигоряння!

Я поїхала, бо там у 46 бригаді воював наш побратим. Вони з напарником а момент нашого приїзду винесли понад 50 осіб на руках по 7 кілометрів туди та стільки ж назад, щоб евакуювати прострілюваною місцевістю.  Несли на руках, бо пересуватись автівкою було би самогубством. Ми надавали невідкладну та першу медичну допомогу, вивозили на броньованому Defender з парамедиком «Рєжиком» через річку Інгулець усіх, кого хлопці виносили з поля бою на руках. Ми працювали під мінометними, артилерійськими, танковими обстрілами. Тоді загинула моя посестра Оля на псевдо «Сімба» — росіянка, яка з 2014 року боронила Україну. Мало того, коли загинув командир, наш побратим «Лисий» взяв на себе обов’язки командира роти, парамедика, й одночасно кулеметника! Як раз тоді був наступ на Херсон.

Ви можете порівняти війну 2014-2015 та нинішню?

Характер війни змінився, але для мене це різні етапи однієї події – війни з рашкою. Один день боїв на Херсонщині можу порівняти з моїм роком служби в Пісках чи на шахті «Бутівка». Тоді теж війна була страшна, але зараз мені сняться авіаудари. До 2022 року авіація не використовувалась. І це найстрашніше, що з’явилось. По 15 авіаударів до обіду, і ще два десятки — після…. Тому для мене звук літака буде великим тригером, коли відновиться авіасполучення у Борисполі. Але після поїздки на Херсонщину я остаточно зрозуміла, що не можу витратити своє життя ЗСУ, бо не можу кинути організацію, де я працюю ефективно. Коли я відчую, що досвідчених парамедиків не буде вистачати, тоді я поїду. Але не у ЗСУ, а знов до «Госпітальєрів». А поки не варто відкладати життя на потім, до цього «потім» можна не дожити.

Ви почали дбати про звільнених з полону жінок. Якої допомоги вони потребують?

Якщо людина зникає, то є два юридичні шляхи: або у полоні, або зникла безвісти. І на кожному з них є купа проблема з Міноборони, ГУРом та СБУ, які ділять між собою владу. І нашій ГО важко приткнутись, бо про спілкування та підтримку родичів збоку силовиків не йдеться. Після полону у багатьох жінок є матеріальні проблеми. Когось відправляють після двотижневих допитів в СБУ до лікарень, і ми купуємо їм все  — від зубної щітки, нової сім-карти, капців до ліків. Потім вже вони відновлюють документи та отримують доступ до коштів. Є випадки, що жінки просять допомогти із тимчасовим житлом, поки вони вирішують певні питання. Окрім того, що вони потрапили у полон, після звільнення військовослужбовців ще можуть перетворити на ворогів народу. Бо є випадки, що людям доводиться збирати докази, що вона не є зрадницею батьківщини, а перебувала у полоні та катувались, та не співпрацювали з ворогом. В ЗСУ травмованого ще і  ніхто не відпустить додому, ти поїдеш на службу. А в частині ти зіткнешся з перевірками, чи є ти надійним військовослужбовцем після полону. І якщо армія ще якось контролює, що відбувається з полоненими  військовослужбовцями, то з цивільними дуже важко. Вони юридично є заручниками. Бо наша держава надала СБУ право два тижні людину допитувати, а потім йди, куди завгодно, якщо тебе не ушпиталили. А куди йти, якщо будинок на окупованій території або зруйнований, ніхто не думає.

Зараз жінки посмакують владу і не поступляться нею чоловікам без бою

 Як зберегти жіноче лідерство після війни?

Для мене жіноче лідерство – це не про квоти до парламенту, хоча на даному етапі – це позитивно. Але ця жінка повинна вміти своє місце вигризти і без квот, тоді це лідерство буде ефективним, а не складатися з коханок, секретарок. Якщо політсила рекомендуватиме просто свою представницю на посаду Міноборони, то після призначення ефективним міністром вона не стане. А ось коли її професійне середовище підійматиме за талант та високі фахові навички – це вже інша ситуація. Коли ми говоримо про миробудівні процеси, коли жінки вимагали миру під час перемовин та досягали його, були рушійною силою відновлення економіки. Бо жінки піклуються навіть на війні про тих, хто поруч з ними. Ця цілеспрямованість та рішучість дуже важливі. Зараз жінки їх посмакують і не поступляться нею чоловікам без бою.

Хоча  те, що депутати спромоглись погодитись на жіночу квоту у 40% в списках політсил — це вже успіх. Але представництво жінок і без квот збільшиться, бо це лідерство буде викликане тим, що активні чоловіки вже захищають  державу зі зброєю, тому їх просто гине значно більше. Війна в нас страшна — і вона вплине на тих, хто буде керувати виборчими кампаніями, а пізніше — і державою. Але це і шлях до відновлення, тому що жінки опікуються більше соціальною справедливістю та турбуються про наслідки. Для мене очевидним є те, що, народивши дітей, жінки не можуть дозволити собі влаштовувати конфлікти та війни. Вони знають, як це важко дається — дати життя, а потім зробити його для малюка щасливим. Вбивати — не народжувати. Мої прогнози на війну більш песимістичні, ніж ті, що українці чують по телевізору, бо ті втрати, які є вже зараз, дуже величезні. І ми їх продовжуємо нести, а посадовці їх продовжують приховувати на рівні держави.

Мені заступник міністра оборони у 2014 році на це сказав: «Ви чули, щоб Левітан у своїх повідомленнях хоч про одного пораненого чи вбитого повідомляв? Ось і ми не повідомляємо».

Для нас дуже важливо не уподібнюватись ворогу в цьому питання. Але пропаганда має однакове коріння, про яку країну не йшлося б. І навіть якщо у марафоні нам повідомляють правду, але при цьому існує табу щодо втрат, то далеко від росіян українські журналісти, які ведуть марафон, не пішли. Внаслідок цього у суспільства виникає відчуття, що війна вже виграна, бойові дії десь далеко. Таке зниження критичного мислення, однобоке сприйняття війни, як такої, що не має втрат, є дуже небезпечним. Це не є нашим шляхом. Правда та осмислення історії — це найважливіше, але ми ще до цього не дійшли. Я вважаю принизливим, коли заступниця  міністра оборони Анна Маляр каже, що загинуло лише 10 тисяч. Бо лише на одному кладовищі під три тисячі прапорів замовили, то як по всій державі їх може бути десять тисяч? Зараз наші втрати приблизно такі: на 6 росіян гине 1 українець. А тепер подивіться на втрати противника, які оприлюднюються щодня, та поділіть їх на 6. Ніколи не варто боятись казати правду. Так, зараз вона є болючою, але в перспективі вона перемагає. І ця готовність є ознакою нашої дорослості.

Тетяна Марінова 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.

Новини партнерів

Незламні

«А Сашка з 38 квартири разом з Богданом прибила ракета. Їм відірвало голови»: волонтерка Ольга Зайцева про життя українців у сірій зоні

Незламні

Після полону ви маєте розказати, як вас катували, бо інакше країна-агресор отримає менше покарання, ніж має: правозахисниця Юлія Полєхіна про те, як відновити права українців після неволі

Незламні

Моя мета на найближчі роки у професійній площині — притягнути рф до відповідальності не на папері, а на ділі. Я прагну і вимагаю справедливості для своєї країни і своїх людей: Ірина Мудра про створення міжнародної організації зі стягнення активів росіян та роботу у Мін’юсті

Незламні

Здавалося, що у 2017 році ставлення до жінок у ЗСУ почало покращуватись, але зараз воно погіршилося в рази: Ірина «Незламна» Терехович-Сопко про доленосні зустрічі під час війни

Незламні

Я ніколи не думала, що під час війни потрапити на війну так важко — Анастасія Блищик

Незламні

Я мріяла, щоб наша лікарня працювала з Гарвардом, Єлем, Стенфордом та Шаріте, і сьогодні це вже реальність: Мар’яна Свірчук про Національний реабілітаційний центр «Незламні», де вміють повертати людей до повноцінного життя