Я раджу всім батькам проходити з дитиною повний медогляд, навіть якщо малеча ні на що не скаржиться: юристка Віталія Серебрянська про шокуючі кейси, від яких вже здригнувся Страсбург

Здається, що не Віталія Серебрянська обирала професію, а професія обирала її, підготувавши до правозахисної діяльності випробовуваннями життя під час окупації рідного Шахтарська у 2014 році. Зараз вона — юристка Правозахисної Групи «Січ» і допомагає військовим, полоненим та ВПО з питаннями щодо отримання компенсацій та дотриманням їх прав. Але є окремий напрямок, яким Віталія вирішила займатися з малечку, – це захист і просування прав дітей. Війна лише розширила коло нужденних, додавши до сиріт фактично всіх маленьких українців, які отримують ушкодження від бомбардувань та потерпають від психологічного, морального та фізичного насильства. Серед них і діти, які перебували в полоні чи незаконно вивезені до країни-окупанта. Якщо ви вважаєте, що усі батьки постраждалих малят виявили бажання захищати нащадків у органах влади та судах, то помиляєтесь. Багато хто визнав, що просто зламався. Але Віталія Серебрянська вирішила, що катам не подарує знущань та сліз наших дітей. Вона не лише розробила рекомендації для купи міністерств, які вже впроваджуються поступово. Правозахисниця пішла далі – наполягла на прийнятті законопроєкту на базі своїх напрацювань, в якому йдеться про системний  соціальний захист та матеріальну підтримку родин дітей війни. І що дуже надихає – юристка дісталась до Європейського суду з прав людини з «дитячими» кейсами. І ця  незламна прагне, аби якомога більше родин виявили мужність та прагнули у Страсбурзі покарати покидьків, які зруйнували щасливе дитинство маленьких українців.

Ми не могли повірити, що почалась війна, доки не почались бомбардування

Коли для вас почалась війна?

З 2014-го року почалась, тому що я родом з міста Шахтарськ Донецької області. Я була школяркою тоді та навчалась у 9 класі. Спочатку навесні, коли ще тривало навчання, містом почали вирувати плітки, що то там, то тут точаться бойові дії. У нашому місті нібито продовжувалось звичне життя, але одного дня почали розвішувати карти з Новоросією, де виокремленими були Донецька та Луганська область, Крим та Одеса. Ну це, по-перше, дуже дивувало, а, по-друге, у містян була якась розгубленість, а для мене це стало шоком. Чому зараз йде війна? Ми нібито жили нормально. Про яке там «русскоговорящее население, которое притесняли» йдеться? У нас всі знають українську, всі розуміють солов’їну, живемо в Україні, вчили все життя любити Україну. Ніколи не стояло таких питань, що хтось хоче до складу Росії і хтось когось утискає. Війна спочатку почалась в містах, які були поряд. Коли наближались війська до Дебальцевого, вже почалось бомбардування. Але наша родина продовжувала залишатись в місті, тому що думалося, що це все мине. Адже це виглядало, як суцільне безглуздя. Ми не могли повірити, що дійсно війна, дійсно гинуть люди, доки не почались бомбардування.

Ви пам’ятаєте, коли вперше потрапили під обстріл?

Це вже початок літа 2014 року був, ми тільки-тільки завершили навчання. Я ще навіть не отримала свідоцтво про неповну середню освіту. Люди продовжували жити звичним життям. Моя мама того дня навіть поїхала на весілля. Бабуся пішла на роботу, а я залишилась з меншою сестрою вдома. Ми вийшли на город, бо жили в приватному будинку, і я почула автоматні постріли, причому поряд з собою,  — настільки гучними вони були. Я розуміла, що несу відповідальність за свою молодшу сестру, тому схопила її та  побігла до підвалу. Ближче до обіду почалися вже обстріли з «Градів», а бої вже точились в нашому місті. Бабуся повернулася з роботи та сказала, що все добре, бо над міською радою майорить український стяг. Вона була впевнена, що все закінчиться дуже добре, що наші військові всіх сепарів проженуть. Але так не сталося. Згодом до обстрілів додалась важка  російська техніка, яка почала заїжджати до міста. А ще військова авіація літала цілодобово. І ми вирішили з мамою і з меншою сестрою виїжджати, тому що серед населення ширились чутки, що вже будуть місто закривати та встановлювати блокпости. Ми обклеїли всю машину, що їдуть діти, сіли і поїхали. Коли ми виїжджали, побачене вражало, бо вулиці міста були засипані трупами.

Я правильно розумію, що фактично це була друга Буча?

Я не можу сказати, чи розстрілювали вже тоді цивільних, тому що я їх на узбіччі не бачила. Хоча по цивільних об’єктах, по житлових будинках били — це 100%. І всі люди знають, хто і звідки бив. Їм не треба пояснювати, це коїла російська армія. Ми виїжджали, а поряд із нами виїжджав автобус Червоного Хреста. Ми переїхали до спокійнішого Дніпра, де ми зареєструвалися як внутрішньо переміщені особи. Я відчувала, що земля пішла з-під ніг, тому що ми жили звичним життям, і тут в один момент воно обірвалося. Ми не знали, чи побачимо із сестрою школу, друзів, бабусю, чи повернемось ми додому, що буде далі, що таке внутрішньо переміщені особи. І головне: чому нас називають біженцями?

Там, де проходила реєстрація, ще видавали купу гуманітарної допомоги. Але ми перебували, як у тумані. Ми розуміли, що в нашому місті триває війна, що гинуть люди, а тут, куди ми виїхали, як якісь біженці, взагалі все нормально, і мирне життя продовжується. Ми вирішили, що будемо поки що жити тут, у місті Підгородне, що поруч з Дніпром. Ми думали, що це на декілька місяців. Однак восени треба було вже йти до 10 класу. Невеличка громадська організація «Твоє Підгородне» спочатку опікувалась розвитком свого міста,  а згодом, коли почалася безпосередньо війна у 2014 році, вони почали надавати допомогу військовим, організовувати акції та збирати кошти на допомогу. Одного дня ці волонтери прийшли до школи і сказали, що проводять конкурс «Найкращий молодий журналіст Підгородного». І я вирішила написати твір про нашу родину, про переїзд і про життя в новому місті. Я виграла цей конкурс, і мене запросили до цієї організації. Так я почала займатись волонтерством. Саме тоді я більше зрозуміла, що війна триває, що військовим та переселенцям потрібна допомога, що ми евакуювалися, а там безмежна кількість людей залишилась без допомоги.

Нашим пріоритетом були саме на військові: ми збирали гроші та купляли бронежилети, аптечки, чаї, одяг. Люди пекли пиріжки, щоб продавати і купляти бронежилети. бронежилети. Після того, як я почала активно брати участь у волонтерській діяльності, мене познайомили з іншими дітьми, також внутрішньо переміщеними особами, і разом ми проводили час, для нас організовували різні курси, заняття. Я познайомилась з творчою терапією.

Ми створювали мультфільми на соціально важливі теми. От, і я вирішила: чому це я буду тут сидіти, коли треба їхати до дітей в сірі зони і там проводити час? Тут, в Дніпрі, триває мирне життя, а там у дітей немає нічого. Ну, що вони там бачать? Як гинуть люди, обстріли, дехто залишився без батьків, дехто залишився без будинків. І ми почали виїжджати до діток у прифронтові міста Донецької та Луганської області і влаштовувати для дітей різні заходи, щоб якось відволікти їх увагу від війни.

 

Мама моя скептично до цього ставилась, тому що дуже хвилювалася за мене, але я продовжувала цим займатися. І після того, як я закінчила 10 клас, і я вже активно брала участь саме в тому, що допомагала постраждалим від війни, мама вирішила повернутися до окупованого Шахтарська. І, відповідно, я була вимушена повернутися разом із нею до окупованого міста.

Я повернулась — і на першому дзвонику чую: «Я що, я з укропкою буду поруч стояти?»

Як ви почувались?

Я пішла до своєї школи, де все начебто мало бути все добре, бо всі ті ж самі люди, всі ті ж самі діти, з якими я навчалася. І тут я зрозуміла, що все тут вже не так, і не всі за Україну. Є люди, які чекають вступу до Мордора, попри те, що вже тоді велика купа людей загинула через обстріли з їх боку. І це не було якоюсь таємницею. Вже тоді окупанти спалили чимало багатоповерхових та приватних будинків у Шахтарську. Для мене стало шоком, що є ще люди, які все бачать, але підтримують та виправдовують цих манкуртів. І така ситуація була безпосередньо в місті, де йшла активна війна, де гинули люди! Я думала, що повернусь і там, як мінімум, будуть мої однодумці, тому що там ніхто не чекав Росію. А я повернулась — і мені кажуть: «Ах ти укропка!». «Я що, я з укропкою буду поруч стояти?». І це на першому дзвонику! Я насторожилась. Можливо, це думка однієї людини. Але мої однокласники дізнались, що я допомагала українським військовим та засуджувала цю війну, бо я свою волонтерську діяльність активно просувала в соцмережах. А далі я щодня ще більше усвідомлювала: мало того, що зі мною мало хто спілкується в принципі, так ще й спробували цькувати. Протрималась я там пару тижнів. Мене допікала їх проросійська позиція, я не могла витримати того, що поряд зі мною сидять люди, які підтримують цих катів. От що мене вражало найбільше.

А далі я сказала вдома, що в школу більше ходити не буду. Це ще тривав вересень, і мама не хотіла повертатися на вільну територію в Дніпро. А мені 18 років мало виповнитися за декілька місяців. Але я собі придумала план, що після дня народження я сама поїду закінчувати 11 клас вже на підконтрольній Україні території. Мене підтримала директорка Підгородної школи, в якій я провчилась до цього рік. Вона спочатку допомогла з дистанційним навчанням. І згодом, коли мені виповнилось 18, я переїхала до Дніпра. Мене мама відпустила, тому що я була під крилом директорки школи, в якій навчалась. Я закінчила 11 клас, вступила на юридичний факультет Університету митної справи та фінансів.

Тепер я займаюсь всіма дітьми, які постраждали від війни: сиротами, пораненими, викраденими

Коли вас зацікавила саме правозахисна діяльність?

Я собі запланувала займатися захистом прав дітей ще в дитинстві. Але тоді я думала про захист прав дітей-сиріт. Ще задовго до війни я пожила у дитячому будинку. Я не знала тоді, звісно, що таке юриспруденція та правовий захист, але я для себе вирішила, що беззахисними діти не будуть лише тому, що в них немає батьків. А коли у 2014 році почалася війна, не було організованої евакуації дитячих будинках. Діти продовжували перебувати в цих закладах, навіть коли міста бомбили. І ми їздили по цих дитячих будинках з творчими майстер-класами, солодощами, одягом. І я зрозуміла, що те, чим я планувала займатися, має сенс, але йдеться не лише про сиріт.  Тепер я займаюсь всіма дітьми, які постраждали від війни: сиротами, пораненими, викраденими. Для мене ця тема є дуже болючою, тому що я не бачила в медіа з 2014 року великого розголосу, що треба захистити цих дітей, що треба їм допомогти.

Що сприяло здійсненню цієї мети?

Коли я вступила на перший курс, дізналася, що в Дніпрі є Правозахисна Група «СІЧ», вона ж є приймальнею Української гельсінської спілки. Її фахівці займались постраждалими від війни. І я тоді вирішила, що мені по дорозі з цими людьми. І я просто вирішила написати їм листа, що хочу доєднатися до їх діяльності. І мене запросили на співбесіду. Оскільки я була на першому курсі, то по факту в мене юридичних знань було дуже мало, але мене взяли. І я почала практичним аспектам правового захисту навчатись більше в «СІЧі», ніж в університеті.

Я допомагала юристам з документами, набувала досвіду, але дітьми я продовжувала займатися сама. Це було моїм окремим напрямком. Ми вивозили дітей з сірих зон Донецької і Луганської області на Дніпропетровщину. Щоб вони відволіклись від війни, влаштовували табори, проводили майстер-класи з психологами, підвозили допомогу до закладів.

У 2019 році я вже активно надавала саме допомогу військовим, полоненим, внутрішньопереміщеним особам. І серед моїх бенефіціарів були і діти, які постраждали від війни. І відповідно мені ця тема дуже боліла. І я розуміла, що маю системно міняти законодавство, яке є, аби їх життя не було суцільною війною.

 

Шкільні психологи виявились неготовими надати допомогу дітям війни

Які системні порушення прав дітей ви побачили?

З 2014 року дуже багато звернень щодо проблем з отриманням дітьми компетентної психологічної допомоги і реабілітації. Були поодинокі спроби надавати певну допомогу у навчальних закладах, але шкільні психологи не були фахово готові до такої роботи. Через це і батьки дуже скептично ставилися до шкільних фахівців. До того ж батьки мали ще і фінансові труднощі, через що не могли дитині сплатити повноцінну реабілітацію. І зверталися до нас саме з питанням: чи є якісь програми, щоб дитину повернути до життя? Я  нарахувала, що станом на 2019 рік була знайома близько з трьома тисячами дітей, дітей війн, які постраждали чи були вражені подіями, пов’язаними з війною. І вже тоді були труднощі, щоб вони отримали психологічну та фізичну реабілітацію.

Дуже нагально з 2014 року стояло питання житла, тому що програми компенсацій не існувало, програм забезпечення житлом не існувало, — і відповідно батьки поверталися з дітьми в сіру зону або на окуповану територію, через брак коштів на оренду. Це звісно шкодило дітям.

А з 22-го року ставились інші питання. Діти 2014 вже підросли, тому залишалося питання тільки в тих дітей, які продовжували проживати на території, де йде війна безпосередньо. Наприклад, діти з Красногорівки, що на Донеччині, мріяли, щоб війна закінчилась, бо перебували поруч з сірою зоною, яка постійно обстрілюється. Однак батьки не могли їх вивезти, тому що знову ж таки в них не було житла. У цих дітей залишалися проблеми. У інших, які переїхали і проживали на підконтрольній території України, в більш безпечних місцях, батьки казали, що в принципі проблем немає.

Більшість батьків, з якими ми проводили інтерв’ю та опитування, були зайняті тим, щоб нагодувати дитину першочергово. А вже потім ставились питання психологічної, медичної реабілітації, освіти. У 2014-му, по-перше, менше було питань, де фізично отримали діти ушкодження, і тому, відповідно, виникало менше питань до юристів саме в плані проходження реабілітації медичної, МСЕК тощо. А зараз вже діти страждають безпосередньо. Бо додалось фізичне і сексуальне насилля, і тому почались звернення з принципово новими питаннями. Перше – це отримання якісної медичної допомоги. Не просто привезли дитину до лікарні, а туди де їй допоможуть. Бо були випадки, що дитину привезли в амбулаторію, а там не знають, що з нею робити, бо йдеться про ампутацію.

Проблеми з комісіями — це «дитяча версія», як у військових із МСЕК

Медична система не була готова до того, що протези знадобляться дітям різного віку.

І йдеться про якісні протези, які можуть функціонувати так, щоб дитина продовжувала звичне життя, а не просто її поставили на ноги — і вона не рухається ані вправо, ані вліво. Так, хлопчина, який грав у футбол, тепер не може нічого робити. Медичні питання зараз пов’язані із протезуванням дітей, медичною реабілітацією. Багато дітей отримали такі ушкодження, які за собою тягнуть отримання інвалідності для дитини —  і одразу виникає дуже багато питань, пов’язаних з проходженням лікувально-консультативної комісії (ЛКК) для отримання  групи інвалідності. Також загострилось питання, що інвалідність дитини не завжди пов’язують з військовими діями, особливо коли дитина мала її до війни. Наприклад, у нас є кейс, коли дитину-інваліда через проблеми з рухомим апаратом вибуховою хвилею відкинуло в стіну. Малюк вдарився спиною,  — і до тих проблем з руховим апаратом, які були, додались нові: раніше дитина хоча б сиділа у візочку, а тепер і сидіти не може. Однак лікарі кажуть, що не можуть пов’язати, чи погіршився стан здоров’я через удар об стіну чи він просто погіршився. І батьки стоять в шоці: і дитина не ходить, і групу інвалідності не змінюють.

Вони  так економлять кошти держави?

Я вважаю, що це «дитяча версія» тої ж проблеми, як у військових із МСЕК. Фактично фахівці, які перебувають в цій комісії, не знають, чи не настукають їм по шапці за те, що вони встановили певну групу інвалідності. Адже за цим постає питання щодо компенсації, певні права пов’язані з отриманням житла, з отриманням знижки на сплату комунальних послуг. Можливо, намагаються і економити бюджет або користуються відсутністю чітких нормативно-правових актів, які б це регулювали. Крім того, у військових інвалідність встановлюється повторно — після отримання самих фізичних ушкоджень, йдеться і про наслідок військової інвалідності. У випадках з дітьми питання наслідків є неврегульованим.

Ви згадали про те, що українські діти є жертвами таких воєнних злочинів, як сексуальне та фізичне насильство. Ви готували такі кейси, щоб надалі під’єднати їх до матеріалів міжнародного трибуналу?

Наразі ми зверталися до Європейського суду з прав людини. В нашій організації є фахівець, який займається документуванням злочинів. А далі Українська гельсінська спілка з прав людини такі випадки передає і приєднає до трибуналу. Однак я особисто подавала до Європейського суду з прав людини скарги, щоб ці діти, батьки цих дітей отримували компенсації належним чином. Плюс ми зверталися з кожною дитиною, чия родина зверталась до мене, до державних органів влади, в залежності від того, про які порушення йдеться. Бо першочерговим у батьків стоїть питання щодо покарання винних осіб. Їх не цікавлять грошові компенсації чи загальний трибунал. Їх цікавить індивідуальна відповідальність саме тієї особи, яка вчинила злочин щодо їх дитини. А цей механізм в нашій державі поки що не працює. Є тільки один вирок, про який всі чули. По решті — триває слідство. Винних не знайдено, не затримано і не покарано. І це дуже хвилює батьків і дітей. Саме індивідуальна відповідальність тих осіб, які вчинили злочин щодо цих дітей, хоч йдеться про російських військовослужбовців, хоч про покидьків-збоченців, які активізувались на окупованих територіях.

Ті сім’ї, які звертались до мене, повідомляли про злочини проти своїх дітей, які вчиняли російські військові. Вік дітей вражає: у моїй практиці справи, де наймолодшій дитині з Бахмуту лише два рочки. Малечу не встигли довезти до Дніпра. Знову ж таки, батьки кажуть, що дитині не була своєчасно надана медична допомога в Бахмуті. Дитина отримала дуже сильні опіки, і «евакуація» не встигла її довезти до лікарні в Дніпрі. Дорогою дитина померла.

Вони катують наших дітей, як і дорослих

Про які знущання над собою повідомляють діти?

Вони катують наших дітей, як і дорослих. Побої, тортури гарячими металевими прутами. Малолітніх та неповнолітніх українців утримують і на підвалах заручниками. І там знущаються з них фізично та психологічно. На деяких дітях є страшні шрами. Орки можуть тримати дитину під дулом автомата і змушують сидіти тривалий час та дивитись просто на стіну. Дитина сидить, дивиться на стіну і біля її скроні автомат. Це з того, що вже є у матеріалах справ з розповідей дітей.

Багато дітей не готові розповідати про ці події, бо деякі з них навіть не пройшли психологічної реабілітації після звільнення. І я навіть іноді боюсь запитувати про те, що вони розказали батькам, бо у відповідь щоразу чуєш все страшніші розповіді.

У будь-яких випадках я раджу батькам проходити з дитиною повний медичний огляд, навіть якщо малеча ні на що не скаржиться. Інколи батьки кажуть: «Ой, та що, ну, дитина ні на що не скаржиться, нічого не болить», — а я все одно наполягаю на тому, щоб дитина проходила медичний огляд. Лікарі потім багато чого виявляли у стані дитини – і надалі ми долучали цей медичний огляд до матеріалів і спрямовували до правоохоронних органів та до Європейського суду з прав людини.

Дуже важливо, щоб не тільки батьки бачили, що дитина нібито здорова, бо не скаржиться, а щоб це було документально підтверджено від лікарів. Тут ще виникає велика проблема. По-перше, багато батьків кажуть, що це дорого, а родина нещодавно переїхала та живе в гуртожитку або в модульному містечку. І дійсно, аналізи, КТ, МРТ, флюорографія є платними. У своїх рекомендаціях до законодавців я також зазначала, що в Україні законодавчо треба зобов’язати, по-перше, батьків проходити з дитиною, яка постраждала від війни, медичний огляд. А, по-друге, впровадити спеціальну програму, під яку виділити кошти, щоб цей огляд не вартував родинам жодної копійки.

Саме відсутність житла наражає дітей на небезпеку, бо мотивує батьків залишатися на території, де ведуться активні бойові дії

Кому ви складали ці рекомендації?

До Комітету Верховної Ради України, до Міністерства соціальної політики, до Міністерства реінтеграції, до МОЗу та Міністерства освіти та науки, зважаючи на те, на який аспект ми звертали увагу. У парламенті є вже законопроєкт, в якому враховані ці рекомендації. Крім законодавчо закріпленого безоплатного медичного огляду, держава бере на себе сплату за лікування дітлашні, як в Україні, так і за кордоном, включно з безкоштовним протезуванням. Дитина має продовжувати більш-менш вести активний спосіб життя, який був до того, як вона отримала до ушкодження.

Також, і це вже, по-третє, всі види реабілітації — і соціальна, і психологічна, і медична – мають бути надані також безкоштовно в повному обсязі. Важливим кейсом є, аби діти, які постраждали, отримали право на першочергове забезпечення житлом. Це також є дуже важливим, тому що, як я казала, саме відсутність помешкання наражає дітей на небезпеку, бо мотивує батьків залишатися з дітьми на окупованій території або на території, де ведуться активні бойові дії. Тому в цьому законопроєкті передбачено, що родини, в яких є постраждалі від війни діти, зможуть отримувати або грошову компенсацію для придбання житла, або безпосередньо житло. Цей механізм має бути ефективним, як і той, що є в учасників бойових дій.  Тому що інші програми забезпечення житлом тих же ВПО не є дієвими, скажімо так.

Чи збільшився перелік дітей, які матимуть статус «діти війни»?

До того, як з’явився цей новий законопроєкт, статус дітей, постраждалих внаслідок збройної агресії Російської Федерації мали тільки діти, які проживали на території Донецької та Луганської областей та зазнали фізичних ушкоджень, психологічного і сексуального насильства.

В червні 2023 року було розширено перелік дітей, які можуть претендувати на отримання статусу дитини, постраждалої внаслідок збройних конфліктів. Зараз діти зі всієї України зможуть отримати цей статус — якщо вони отримали фізичні ушкодження, якщо зазнали психологічного, морального, фізичного насильства, якщо вони перебували в полоні чи були незаконно вивезеними.  Але цей статус все одно треба отримувати автоматично і підтверджувати це.

Батьки, які перебувають поряд з пораненою дитиною, не можуть працювати

Чи передбачили компенсацію грошову після поранення дітей?

Так. По-перше, ця компенсація допоможе отримати медичну допомогу в тому ж обсязі, яка необхідна дитині. По-друге, ми всі розуміємо, що, якщо дитина отримала ушкодження, батьки перебувають поряд з дитиною та не можуть працювати. Більшість з цих батьків покинули рідні міста, і їм треба повністю відновлювати своє життя. І це також буде фінансова допомога для того, щоб хоча б перший час відновитись на новому місці, продовжувати звичне життя та допомогти своїй дитині. Багато хто не усвідомлює, що війна триває 9 років – і в нас є вже не лише немовля, а навіть школярі, які не бачили життя без війни. Коли вони приїжджали навіть у Дніпро, то казали: «А тут, виявляється, отаке життя!». Бо вони звикли, йдучи до школи, чекати на перехресті, доки проїде танк.

Але наразі цей законопроект досі не прийнятий і, відповідно, не діє. Наша організація прагне пришвидшити законодавче врегулювання захисту прав дітей, які постраждали від війни.

Діти, які здобували вищу освіту на території окупованих областей, не винні в тому, що опинилися в такій ситуації

Який захист передбачений для кримських дітей?

Ці діти також матимуть право на отримання статусу постраждалих внаслідок війни. Ці діти також вважаються постраждалими, наприклад, тому що не могли здобувати українську освіту. Саме освітні права цих дітей порушені — і я ставлю це питання на рівні Міністерства освіти і науки України. І хоча з середньою освітою простіше, бо є програми, які дозволяють дітям, які здобували на окупованих територіях шкільну освіту, продовжувати робити це на території України, то з вищою освітою все не так просто. І ті діти, які здобували вищу освіту на території окупованих областей, не винні в тому, що опинилися в такій ситуації. Наприклад, у 2021 році були закриті всі кордони навіть з Україною для окупованих областей і для Криму через COVID. І це занапастило також багатьох дітей. Вони вимушено вступили у російські виші, але мають продовжувати навчання, коли ця територія буде деокупованою, бо їхні дипломи мають легітимними на території України. Окрема тема щодо тих, хто завершив виші — їх дипломи видані Російською Федерацією, але це українські діти, за яких ми несемо відповідальність.

Наскільки проблемним є облік новонароджених на окупованих територіях протягом цих років?

Батьки мають можливість зареєструвати дітей, бо працює спрощений механізм реєстрації. Якщо є оригінали медичних документів, то це робиться дуже швидко на підконтрольній території України. Є варіант реєстрації через «Дію», якщо вона працює на окупованій території, бо не на всіх окупованих територіях люди мають змогу зайти в український додаток.

Про розширення інклюзивної освіти через поранення дітей навіть мови не ведеться

Ворог свідомо обстрілює цивільні заклади – від вокзалів, крамниць до будинків, шкіл та дитсадочків. Кількість дітей, які потребують інклюзивної освіти збільшується по всій країні. Чи збільшують у МОН кількість місць та фахівців? 

Наразі про це на рівні влади взагалі не йдеться. Навіть розмов таких немає. У мене це також викликає велике здивування, що така тема. як освіта дітей, які опинились у візочках, втратили через війну кінцівки, замовчується фактично. А ще є депресії, ментальні порушення. Про такі проблеми починають говорити тільки тоді, коли або правозахисники штовхають в спину органи влади, або відбувається трагедія з якоюсь дитиною.

До національних судів ніхто з батьків не хоче звертатись, бо вони вважають це безперспективним

Наскільки лінія захисту прав дитини у судах посилюється завдяки підпорядкуванню національного законодавства міжнародному праву?

До національних судів ніхто з батьків не хоче звертатись, бо вони вважають, що це безперспективно — навіть після моїх умовлянь. Я вмовила 11 родин звернутися до Європейського суду з прав людини щодо порушень Конвенції про права людини саме в аспекті захисту дітей.  Ці позови були проти країни-агресора. Ми отримаємо пілотні рішення, які будуть обов’язковими до виконання після зміни влади в Кремлі. І пілотні рішення, росіяни навіть будуть вимушені прописувати у своїх законодавчих актах.

Серед цих 11 позовів один подав дідусь, в якого вбили 5-річного онука. Російські військові розстріляли під час евакуації машину, в якій перебували три людини — онук, син та невістка.

Друга справа — це утримання у полоні 14-річного хлопчика на території окупованої Харківської області. Підліток зазнав там фізичного насильства. І відповідно психологічного. Утримання дитини у полоні —  шокуючим є навіть формулювання!

Третя справа – це заподіяння шкоди здоров’ю дитини з Соледару, яка закінчилась ампутацією двох ніг.

Є одна справа про сексуальне насильство. Решта справ схожі одна на одну тим, що там діти зазнали важких фізичних та психологічних ушкоджень. Батьки не хочуть чекати роками, поки український суд розгляне справу та чекати, поки світова юридична спільнота створить Міжнародний суд нового формату для звинувачення агресора по всіх кейсах.

Можливо, кейсів було б більше, якби позивачами виступали директори шкіл та інші фахівці?

За чинним законодавством позивачами можуть бути посадові особи, які є фахівцями. Є такі випадки, де батьки для захисту дитини взагалі не вживають жодних дій. І тоді ми працюємо через службу у справах дітей, або через соцзахист, або через керівництво школи. За нашим законодавством ці посадові особи несуть відповідальність за дитину, особливо якщо дитина звертається по допомогу. Але навіть якщо дитина звертається до будь-якої сторонній особи, наприклад, сусідки, то ця особа повинна попередити про злочин Службу безпеки України, поліцію, прокуратуру. У наших умовах краще додати і волонтерів, і правозахисників.

Повідомляють?

Я пам’ятаю три випадки. Всі стосувалися евакуації дітей з небезпечних місць. Навіть в умовах війни дитину можуть вилучити із сім’ї, але для цього треба знову ж таки рішення Служби у справах дітей. Однак це ж не справа однієї години. Особливо в районі бойових дій, коли вже сама служба евакуювалася.

В Україні обов’язок евакуювати дітей з небезпечних територій покладений на органи місцевої влади і відповідно, місцева влада має розуміти, що несе відповідальність за життя дітей в межах громади і активніше брати участь у забезпеченні евакуації.

Які ще випадки у вашій практиці мають перспективу у суді?

В моєму супроводі є одна зникла безвісти дитина. І ще є одна дитина, яка знаходиться точно на території країни-агресора з батьком, який вивіз її без згоди матері. От відповідно мати хоче повернути дитину. І дитинка також хоче повернутися. Зараз вони шукають можливість виїхати, однак там є проблеми із документами у батька. І це ще одна проблема, яка має системний характер. Він не може виїхати, наприклад, до Латвії чи Естонії.

З’явилась і нова справа. У матері, яка вивезла дітей за кордон, відібрали їх через неналежне виховання. Діти були влаштовані у прийомну сім’ю. Наразі батько хоче повернути дітей на територію України і продовжити їх виховання. Ми працюємо над цим.

У правовому плані є інструментарій для повернення дітей. Яких під час перетину кордону з окупантами роз’єднали з батьками?

По-перше, необхідно звернутися до Служби безпеки України, повідомити Координаційний штаб, який займається саме формуваннями, списками на обмін, не тільки військовополонених, але й цивільних громадян України, які стали заручниками у військових з країни-агресора. Також варто звернутись до Національного інформаційного бюро, яке займається введенням реєстру полонених. Необхідно звернутися в Мінреінтеграції, які ведуть наразі Реєстр зниклих безвісти і уповноважені на захист цих дітей  та до штабу ГУР, де також займаються розшуком та обмінами.

Ми іноді звертаємось до окупаційної та російської влади, щоб отримати хоч якусь інформацію про людину. Іноді вони відповідають про цивільних осіб та дітей. Кількість таких відповідей мізерна, але ніколи не знаєш, на який запит отримаєш відповідь, тому ми щоразу це робимо. Бо наші діти повинні жити у своїх родинах у мирній та щасливій Україні.

Крім дітей, які питання доводиться розв’язувати ще, як юристу-правозахиснику?

На сьогодні я займаюсь не тільки захистом і просуванням прав дітей. До мене звертаються і військові з питаннями щодо отримання компенсацій після поранення, полонені щодо дотримання їх прав. Також я надаю правову допомогу внутрішньопереміщеним особам, бо система ще не працює бездоганно.

Тетяна Марінова 

 Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.