«Я завела собі Дружину»: особлива жіноча дружба у романі «Маленькі пташині серця»

Санді Форрестер живе з сім’єю в мальовничому Озерному краї північно-західної Англії. Вона не така як всі: деякі справи вирішує значно ретельніше за інших людей, у визначені дні мусить їсти тільки білу їжу, п’є лише газовані напої та уникає годинника. Коли поруч оселяється яскрава і харизматична пара Віти і Ролло, життя Форрестерів набуває яскравих кольорів. Але за їх чарівністю приховано щось значно темніше. Історія про міцну дружбу, яка зав’язується між двома дуже різними жінками, і про те, чим вона загрожує.

«Маленькі пташині серця» Вікторії Ллойд-Барлоу, які невдовзі вийдуть друком у видавництві Лабораторія, є психологічною драмою, що розгортається на кожній сторінці роману, — це унікальна можливість поглянути у внутрішній світ людини з аутизмом.

Публікуємо уривок

Телефон задзвонив і Віта одразу підняла трубку. Ну звісно, її телефон дзвонив цілими днями.

— Алло, — сказала вона жваво. А потім: — Милий, не можу говорити! У мене Санді. — Вона широко до мене усміхнулася. — Тобто Дружина. Я завела собі Дружину. — Вона засміялася на його відповідь і коротко відказала: — Так. До зустрічі. Бувай! — Вона кивнула на телефон. — Це Ролс. Приїде завтра.

Коли ми з’ясували, що Річард — мій родич, і Віта, як уміла, перепросила, її обличчя знову змінилося, пом’якшало. Без попередження вона вручила мені маленького собачку, ніби пакунок, за яким я прийшла.

— А тепер Дружинонько, сідай отут разом зі Звіром, — метушливо сказала вона, вказуючи на дерев’яний стілець біля маленького столика. — Він не любить, коли його тримають стоячи, він надто малий і висота його лякає. Що тобі принести з напоїв? Може чаю?

Звір завмер у мене на руках. Я сіла за стіл, але він все одно тримався нерухомо, ніби прикидаючись мертвим. Під пухнастою шерстю він був дуже худим, можна було намацати його маленький скелет.

Я відчувала пальцями його випнуті ребра, ніби пальчики немовляти. Обережно опустила його на підлогу. Він безшумно торкнувся дерев’яної підлоги, його маленьке тільце надто мало важило, щоб створювати шум. Єдиним звуком його кроків було ледь чутне цокання кігтиків по дерев’яній підлозі, немов ритмічне постукування нігтів досвідченої секретарки по клавіатурі.

— Ні, дякую. Я не хочу, — сказала. — Я не п’ю нічого гарячого, чи… без бульбашок.

— Значить п’єш шампанське та лимонад? Можу запропонувати і те, й інше. — Вона мелодійно засміялася.

— Ну так. А ще… тонік. — Я смішна. Саме через неминучість таких моментів, оцих пояснень, які я мусила давати, будь-яка компанія викликала у мене тривогу.

— Чудово. Зроблю тоді коктейлі. З бульбашками.

Віта радісно сновигала кухнею, дістаючи з коробок різні пляшки. Її мовчання й профіль нагадали мені, як я уперше побачила її сплячу в саду. Голосно, щоб перекричати шум, я запитала, де працює Ролло і як довго він у від’їзді.

— Не можу говорити, дорогенька! Мушу зосередитись! — відказала вона. Нарешті вона із задоволенням поставила на стіл блакитні напої. Я підняла склянку до губ і малесенькі бульбашки

піднялися у повітря та побігли моїм обличчям, ніби маленькі, невпевнені пальчики.

— Зажди! Зачекай! — сказала Віта. Вона командним жестом підняла руку й побігла з-за столу нишпорити в черговій величезній коробці, на якій великими товстими літерами було написано «РОЗВАГИ». Вона повернулася з усмішкою та мініатюрними паперовими парасольками — рожевою

й жовтою, і опустила по парасольці у наші склянки.

— Знайшла! Будьмо! Вип’ємо за те, щоб ви з Доллі прийшли до нас на вечерю в п’ятницю. Ролс буде вдома, він дуже хоче познайомитися з вами. Прийдете?

 

Мене захоплювала невимушеність її розмови та щирість думок, як незграбу чарує й захоплює балет. Я могла б розчинитися у всеохопному потоці Вітиних слів, які не потребують жодної підтримки й падають легко та спонтанно, наче дощ. Часом спокійна впевненість Вітиного голосу пробуджувала в мені слова, а часом вони взагалі не приходили. І, схоже, Віта взагалі не переймалася моєю реакцією, вона приймала і моє мовчання, і періодичні репліки однаково — таким же потоком слів. Вона говорила до мене не для того, щоб виманити мене назовні, витягнути із моєї печери й насильно утримувати на поверхні. Вона просто говорила, і звуки лилися, як розспів співака, котрий розігрівається перед концертом, і ця музична демонстрація не мала на меті взаємності.

Звісно, зараз, коли я знаю Вітине маленьке пташине серце, пригадую ці односторонні розмови зовсім інакше. Тепер я розумію, що моя часта мовчанка була зручною тій, що має м’яке пір’я та гострий зір. І вона співала в моїй присутності вільно й щасливо, бо знала, що я власної пісні не маю. Традиційно в Італії було заборонено тримати диких птахів вдома — у клітках чи навіть на картинах, чи візерунках. Люди вірили, що вони прикликають Лихе Око, прокляття malocchio. Я сумлінно дотримуюся усіх італійських звичаїв, які знаю: готую сім страв у переддень Різдва, а на 1 січня — сочевицю, їм рис і не їм хліба у день Святої Лючії, приношу хризантеми на могилу сестри у День пам’яті мертвих, і знаю, що нещасливе число — це сімнадцять, а зовсім не тринадцять. Я б ніколи не впустила в дім навіть зображення пташки, навіть найгарнішої. Але того літа я любила пташине серце і жила для нього, і дізналася про це лише згодом.