Леся СайкоСпекотне літо у тихому ірландському селі Кроссмор стає переломним для юної Люсі, головної героїні роману «Засмага», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія. Вона завжди відчувала себе чужою серед людей, для яких заміжжя і материнство — це єдиний правильний шлях для жінки. І навіть тісна дружба із вродливим і турботливим Мартіном — втіленням ідеального партнера — не здатна запалити її серце. Аж доки не спалахує іскра, що лишає глибокий опік сліпого захоплення і безтямного руйнівного кохання між нею і шкільною подругою Сюзанною.
Люсі через страх осуду свого маленького і консервативного оточення живе подвійним життям, приховуючи справжню, найвідвертішу частину себе. Таємні зустрічі, погляди і крадькома проведені миттєвості залишаються для Люсі і Сюзанни єдиним порятунком від тиску суспільства.
Але закінчення школи несе з собою можливість покинути Кроссмор. І тепер Люсі мусить обирати між двома місцями, двома людьми і двома майбутніми, кожне з яких видається складнішим за інше. І лише один шлях принесе їй справжнє щастя.
Уривок з книжки «Засмага» Хлої Мішель Говарт
Тут дні тягнуться так само повільно, як напіврозтоплений свічковий віск. Час у Кроссморі одночасно жорсткий і м’який. Думаю, що це місце зустрічі старого і нового світу. Я чула, що колись це було велике й важливе місто із залізничною колією та гуркотливим ринком. Було багато молоді, багато можливостей для неї. Бабусі й дідусі та монахині люблять згадувати про це, і вони так добре розповідають історії, що я пам’ятаю цю версію Кроссмора, хоча ніколи в ньому не жила. У середній школі Святого Йосипа є дві фотографії того старого Кроссмора: на одній зображений паруючий потяг із вікнами, повними пасажирів, які махають руками, а на іншій — натовп у центрі села. Той Кроссмор зараз дуже далеко. Я іноді думаю, чи знає решта світу, що ми все ще тут.
Більше немає потреби приїжджати. Потяг перестав ходити, а колія заросла травою та польовими квітами. Ринок перенесли. Тернових кущів стало більше, ніж людей. Незабаром розлогі ферми навколо нас будуть розрізані навпіл і продані, розділені між дітьми й знову розрізані навпіл і продані. Міські люди прийдуть і скуплять цю землю, і зведуть будинки, щоб жити в них улітку, коли до нас варто приїжджати. Вони знову зроблять Кроссмор важливим, навіть за їхньої відсутності. Це зроблять гроші, хоча ми будемо вдавати, що то не так. Зараз ми перебуваємо між цими використаннями, і тут дуже тихо. Останній перепис населення показав, що в Кроссморі цілий рік живуть лише 335 осіб, але як людина, що живе тут постійно, можу сказати, що ця цифра звучить жахливо перебільшено. Таке відчуття, що нас тут тридцять чи сорок осіб, які весь час вештаються навколо. Це одна з небагатьох речей, у яких ми з бабусею згодні.
— Вони, мабуть, усі ховаються, — сказала вона, а я й досі іноді замислююся, в якій канаві чи руїні ті люди ховаються та чи дозволили б приєднатися до них. Напевно, добре жити в тихому місці. Як на мене, то місто було б для мене нестерпним плавильним котлом. Тато любить нагадувати нам, що в такому далекому місці, як Кроссмор, немає жодних шансів на бомбардування. Тут безпечно. Герметично. У такому маленькому містечку немає місця для диких думок чи амбіцій. Це може бути втіхою. Можливо, ми народилися унікальними, але село змішує нас усіх в одну людину. Ми забобонні, релігійні, традиційні, ось і все. Єдині відмінності між нами незначні. З-поміж католиків трапляються протестанти. Серед бідних — багаті. Є ті, хто має дітей, і ті, хто не може.
Єдине справжнє відхилення від норми в Кроссморі — це Катріона О’Ші, мати Сюзанни. Вона —заблудла, якої ми всі сахаємося і якою захоплюємося. Вона живе у найближчому до Кроссмора великому будинку, без іпотеки, без очевидного доходу й без чоловіка вдома. Сільська світська левиця — кумедна річ. Цікаво, як Катріона справляється з такою увагою. Її життя завжди було скандальним, що робить життя Сюзанни сумнішим і сліпучішим, ніж решта з нас могла б сподіватися.
— Ті О’Ші не католики, — мама каже так, ніби це зрівнює її з Катріоною. Коли я порівнюю Катріону з матір’ю та іншими жінками в Кроссморі, не знаю, на яке з їхніх життів мені варто орієнтуватися. Що гірше: бути видатною чи непомітною? Хотіла б я ніколи не помічати, що ми, дівчата, замінюємо жінок, що хлопці легко замінюють чоловіків, і що всі ми йдемо за шаблоном. Я мала б дотримуватися цього шаблону, насолоджуватися всією тією чудовою безпекою, яку він гарантує. Але потім бачу Катріону, яка нехтує шаблонами. Подивіться, до чого це її призвело: гучне світське життя, нескінченний гламур. Щось у цьому є сумне для мене. Якщо не сумне, то точно застрашливе.
Коли я була молодша, ніколи не уявляла, що може бути щось за обрієм. Це було єдине життя, яке мало для мене сенс. Тепер мені цікаво, чи змогла б я поїхати в інше місце, кудись, де багато людей, де немає колючих кущів, де діючі залізничні колії, де є щось більше, ніж просто розмови про колишню важливість нашого села. Уявляю собі місце, де я могла б кричати й не бути почутою, зазнати невдачі та не бути поміченою. Місце, де моя нікчемність не завдавала б болю, адже всі були б нікчемними. Я не там. Тут чують кожен подих, знають кожну злу думку. Це може бути прекрасним на вигляд, але це безодня, в якій можна існувати; солодкий сумний сон. І хоча я могла б придумати мільйон місць, де хотіла б бути, боюся, що мені ніколи не вистачить духу поїхати звідси. Боюся, що Кроссмор занадто глибоко в’ївся в мене, і я не знаю, як існувати в іншому місці.
Я знаю, що в п’ятнадцять років усі розчаровуються, але усвідомлення цього не полегшує мого відчаю. Таке відчуття, ніби я острів, відокремлений від усіх інших. Можливо, ми всі — острови, відокремлені один від одного. Напевно, всі інші теж почуваються чужими у своєму рідному місті. Так, мабуть, ми всі — острови, так само дикі й безжальні, як і один, розділені своїми незліченними вадами. Можливо, від цього немає ліків, і все, що ми можемо зробити, — це навчитися, які частини себе приховувати, а які виносити на світло.
У нас є матері вдома й батьки на роботі, у всіх нас — вотивні свічки на кухонному підвіконні та купа братів і сестер, у яких можна загубитися. Зовні ми всі живемо однаково, але всередині, сподіваюся, кожен має стільки ж особистих криз, як і я.