Оксана Хромова
Сотні дітей в Україні через війну щодня стикаються з травмами, які перевертають їхнє життя. За чотири роки бойових дій понад 2 200 дітей отримали поранення різного ступеня тяжкості, фізично постраждали внаслідок дії мін та вибухонебезпечних предметів. Про це офіційно повідомляють ювенальні прокурори України.
Коли дитина переживає серйозну фізичну травму — втрачає частину тіла, отримує поранення,— її світ руйнується не тільки фізично, а й психологічно. У таких випадках найважливіше — не тільки лікувати тіло, а й зберегти гідність дитини, її відчуття безпеки та здатність довіряти. Адже разом із тілом змінюється їхнє майбутнє, мрії та щоденна рутина.
Ми хочемо бути поруч, підтримати, сказати правильні слова. Але дуже часто саме ці слова й жести стають новим болем.
Чому фізична травма — це не тільки про тіло
Фізична травма у дитини залишає шрами не лише на тілі, а й у світосприйнятті. Втрата кінцівки або серйозне поранення може:
- підірвати відчуття безпеки;
- змінити спосіб, у який дитина бачить себе;
- викликати страх виглядати «іншою»;
- ізолювати від однолітків, фізичної активності, звичного життя.
Це часто не лише про біль, а про гіркоту втрати колишнього «я» — про те, ким дитина була раніше і ким вона мусить стати після травми. Саме ці внутрішні переживання найчастіше залишаються поза розмовою.
Що дитина переживає всередині
Діти та підлітки відчувають складні емоції після травми. Часто вони бояться, що їх сприйматимуть інакше. Переживають сором за своє нове тіло. Після травми багато хто закривається: уникають зустрічей, не відповідають на дзвінки та повідомлення, щоб не бути «предметом жалю». Можуть відчувати злість, розпач, розгубленість.
Іноді дитина навіть не може чи не хоче говорити про те, що сталося. Це не «незрілість» і не «слабкість», а форма самозахисту та спосіб пережити шок.
Часті помилки у підтримці дітей
Бажання допомогти — це завжди добре, але не всі форми підтримки працюють, особливо якщо вони не враховують почуття дитини. У такі моменти не працюють жалість, співчуття «згори», обговорення тіла, протезу, «скільки відрізали», нав’язування мотивації.
Бути поруч із травмованою людиною — теж складно. Близькі часто відчувають безпорадність, страх зробити не так, провину за власну «цілісність». І саме з цього народжується надмірна активність: слова, поради, заклики жити далі. Ми хочемо полегшити біль — і починаємо його перекривати. Ми боїмося тиші — і заповнюємо її кліше. Але підтримка — це не контроль і не порятунок. Це присутність.
1. «Позитивні» слова можуть ранити
Суспільство часто не приймає те, що людина має право не бути сильною, відкритою, вдячною. Фрази типу: «головне, що ти живий/жива», «ти сильний/сильна», «усе буде добре» або «ти впораєшся», «ти ще зможеш усе», «не драматизуй» — не працюють, сприймаються не як підтримка. Вони знецінюють теперішній біль і не визнають реальність втрати.
2. Порівняння з іншими
Коли дитині кажуть, що «комусь гірше», це знецінює її переживання. Кожна травма — це унікальна історія, і не існує єдиного стандарту болю чи швидкого відновлення.
3. Героїзація без згоди
Інколи дорослі намагаються зробити з дитини «героя» або «приклад сили». Це може тиснути, бо дитина мусить відповідати цій ролі, навіть якщо всередині вона почувається розбитою.
4. Надмірна опіка
Занадто велика кількість порад, намагань вирішити все за дитину, нав’язливі питання про стан здоров’я чи плани на майбутнє можуть викликати фрустрацію, відчуття втрати контролю, небажання відкриватися.
Як бути поруч правильно
Важливо пам’ятати: дитина після травми не зобов’язана надихати. Вона має право злитися, мовчати, бути в розпачі, відштовхувати навіть тих, кого любить. Справжня підтримка починається там, де ми визнаємо: я не можу забрати твій біль. Але я можу бути поряд — без тиску і вимог.
Іноді найчесніша фраза — «я не знаю, що сказати, але я з тобою». Найкраща допомога — регулярне «я тут», навіть без відповіді. А мовчання — форма поваги.
Психологи й фахівці з підтримки травмованих дітей рекомендують:
1. Слухати більше, ніж говорити
Слухайте без осуду і знецінення. Ставте відкриті запитання. Запитайте: «Як ти почуваєшся сьогодні?», «Яка допомога справді потрібна?» — і дайте дитині простір на відповідь. Якщо відповіді немає, мовчання теж варте поваги.
2. Приймати емоції такими, якими вони є
Злість, страх, смуток — це нормальні реакції на втрату. Їх не потрібно «виправляти» словами. Визнавайте переживання дитини.
3. Поважати кордони і право на дистанцію
Дитина може не хотіти розповідати про травму чи про своє тіло — і це нормально. Поважайте це.
4. Підтримувати маленькі кроки
Будьте поруч регулярно, а не лише спорадично. Не вимагайте великих досягнень. Підтримуйте дитину в тих сферах, які приносять їй задоволення: малювання, читання, ігри, творчість.
5. Допомагати звернутися по професійну допомогу
Психологічна підтримка для дитини після травм — не розкіш, а необхідність. Це може бути терапевтична група, фахівець із роботою з травмою або дитячий психолог.
Чого робити не варто:
- вимагати сили, оптимізму і швидкого одужання;
- нав’язувати свою картину «шляху до зцілення»;
- порівнювати з іншими травмованими дітьми;
- зводити травму до «історії сили» без згоди дитини;
- вирішувати за дитину, як їй «правильно» проживати втрату.
Як говорити з дитиною, яка пережила ампутацію: уроки з книжки «Листи до Алінки»
Тема дитячих фізичних травм і втрат — болюче актуальна для України. Кількість травмованих дітей зростає, а культури коректної підтримки все ще бракує. Перекласти травму з медичної площини в людську часто допомагає книжка. Через сюжет легше говорити про те, що зазвичай замовчується. Розпочати складну розмову можна через дитячо-підліткові видання такі як «Листи до Алінки» письменниці та волонтерки Юліти Ран. Ця книга — щирий путівник для кожного, хто хоче бути справжньою опорою для друзів чи знайомих з пораненнями. У ній — живий, упізнаваний досвід, який працює.
Це художня історія про двох подруг — Алінку та Катрусю. Після того, як Алінка втрачає частину ноги через вибух, її подруга знаходить унікальний спосіб повернути її до життя: вона збирає листи підтримки від людей, які вже пройшли шлях ампутації. Від спортсменів, мандрівників, танцюристів, військових — які втратили кінцівки, але не втратили здатності жити повноцінно.
Книга навчає емпатії, допомагає знайти слова, визнає право на мовчання. Вона надихає щиро, без глянцевого оптимізму, і стає підтримкою не лише для дітей, але й для батьків, педагогів, психологів і всіх, хто поруч із травмованою дитиною.
У цій історії визнають біль і складність. Показують право дитини на мовчання й злість. Допомагають зрозуміти, чому «підтримка» іноді ранить. Пропонують чесний, людяний погляд на життя після травми. Найсильніший момент книжки — листи людей з протезами, які пройшли те саме. Вони говорять «Я був/була там, де ти зараз». Життя після травми існує. Як раніше — не буде, але «інакшість» може стати силою, хоча й не одразу.
Бути поруч із людиною після незворотної фізичної втрати — це вміння, якого ми всі вчимося. І іноді першим кроком до цього вміння може стати уважне читання.
Книга буде корисна дітям і підліткам: як тим, хто пережив травму, так і тим, хто поруч. Батькам, щоб зрозуміти, чому дитина «закривається» і чому не можна квапити з «оптимізмом». Вчителям, тренерам, бібліотекарям – як приклад делікатної розмови про інвалідність без стигми. Друзям і близьким людей з ампутаціями — це, по суті, книжка-навчання емпатії. Широкому колу читачів – бо вона дуже чітко показує: найбільша травма часто не в тілі, а в реакціях навколо.