Анастасія НіколаєнкоЧому стародавні греки вважали синій потворним і варварським? Як він став уособленням Діви Марії і потужним елементом церковного оздоблення? Як синьому кольору вдалось подолати шлях від уособлення військо-політичних сил під час Французької революції до романтичної епохи блюзу і модерну? У своїй книзі «Синій. Історія кольору», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, Мішель Пастуро розглядає історію, як колірну палітру майстра-художника — крізь епоху неоліту і аж до тріумфу сучасності, коли військовий одяг поступився місцем повсякденним класичним джинсам, а синій став уособленням нашої планети і технологічного майбутнього.
Нова мода на сині тони, починаючи з XIII століття була зумовлена розвитком фарбування та вирощуванням вайди. Вайда — це рослина родини хрестоцвітих, що дико росте в багатьох частинах Європи на вологих або глинистих ґрунтах. Барвник (індиготин) міститься здебільшого в її листках. Починаючи з 1230-х років, індиготин, як і марену, вирощували в промислових масштабах, щоб задовольнити попит сукнарів і фарбарів. Процес отримання синього барвника був довгим і складним. Спочатку листя збирали й розтирали до однорідної маси, яку залишали на два-три тижні. З цієї пасти — так званої. XI–XIV століття пастелі — формували коржі діаметром близько 16 см. Потім їх залишали просихати в захищеному місці на стелажах, а через кілька тижнів продавали торговцю вайдою. Саме він перетворював заготовлене на барвник. Ця довга, складна, брудна (сморід викликав нудоту) робота вимагала спеціалізованої робочої сили. Саме тому вайда була дорогим продуктом навіть попри те, що рослина розповсюджена в багатьох регіонах, а фарбування майже не потребує протрави, яка необхідна для фарбування червоним. Вже упродовж 1220–1240-х років деякі регіони (Пікардія і Нормандія, Ломбардія, Тюрингія, графства Лінкольн і Гластонбері в Англії та селища навколо Севільї в Іспанії) спеціалізувалися на вирощуванні вайди.
Пізніше, в середині XIV століття, Лангедок разом з Тюрингією став столицею її європейського виробництва, також вайда принесла статки Тулузі та Ерфорту. Врешті наприкінці епохи Середньовіччя країни-виробники вайди казково розбагатіли завдяки торгівлі цим «синім золотом». Вайду експортували навіть до Англії та Північної Італії, які, хоч і виробляли її, але не достатньо, щоб задовольнити свої потреби, а також до Візантії та мусульманських країн. Але процвітання було недовгим: у Новий час вирощування вайди і торгівля нею поступово занепали через прибуття до Європи індиго з Вест-Індії та Нового Світу, чий близькоспоріднений принцип фарбування приносив кращий результат. Але про це пізніше.
Наразі зупинимося на XIII столітті. З цього періоду до нас дійшло кілька свідчень про жорстокі конфлікти між торговцями мареною (рослиною, яку використовували для фарбування в червоний колір) і торговцями вайдою. У Тюрингії перші дійшли до того, що попросили майстрів-склярів зобразити дияволів у синьому кольорі на церковних вікнах, щоб зганьбити нову моду. Далі на північ, у Магдебурзі, столиці торгівлі мареною в усій Німеччині та слов’янських країнах, саме пекло, юдоль плачу та смерті, зображували на фресках у синіх тонах — знову-таки, для дискредитації новомодного кольору. Але зусилля виявилися марними. Вайда перемагала: починаючи з середини XIII століття, по всьому Заходу червоні тони почали відступати на користь синіх у текстилі, на превелике незадоволення оскаженілих купців. Червоний утримував свої позиції лише у світі розкоші — у нього фарбували шовк і знамените «багряне сукно». Але цей опір закінчився разом із Середньовіччям.
Нова мода на синій сприяла зростанню статків фарбарів, які спеціалізувалися на цьому кольорі: поступово вони посіли місце, що колись належало заможним фарбарям у червоний колір. Поступово мода охоплювала різні місцевості: найперше — Фландрію, Артуа, Лангедок, Каталонію та Тосканію; згодом — Венецію, Геную, Авіньйон, Нюрнберг і Париж. Гарна ілюстрація цих змін — традиція створення «шедеврів», крок на шляху до визнання ремісника справжнім майстром. У Руані, Тулузі та Ерфурті починаючи з XIV століття фінальний виріб, «шедевр», необхідно було пофарбувати в сині тони навіть і тим учням, які вчилися у фарбарів у червоний. У Мілані така традиція з’явилася лише у XV столітті, а в Нюрнберзі та Парижі — у XVI столітті.
