«Як індіанка я була вільною»: уривок з книги «Патріархи. Витоки нерівності»

Століттями суспільство вважало чоловіче домінування природним для людського виду. Але яким було б наше розуміння гендерної нерівності — уявного минулого і суперечливого сьогодення, якби ми не вважали, що чоловіки завжди панували над жінками?

У цій сміливій і радикальній книжці «Патріархи. Витоки нерівності», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», наукова журналістка Анжела Саїні досліджує коріння того, що ми називаємо патріархатом: як він уперше вкорінився у суспільствах і поширився по всьому світу від доісторичних часів до сьогодення. Саїні подорожує до найдавніших відомих людських поселень, аналізує найновіші результати досліджень, а також простежує культурні та політичні історії, доводячи, що колоніалізм та імперії кардинально змінили спосіб життя в Азії, Африці та Америці, поширюючи жорсткі патріархальні звичаї і підриваючи те, як люди організовували свої сім’ї та роботу.

У наш час, попри боротьбу з сексизмом, насильством і дискримінацією, навіть революційні зусилля, спрямовані на досягнення рівності, часто закінчуються невдачею.

Але «Патріархи» вселяють надію — відкривають множинність людських устроїв, підважують старі наративи й викривають чоловічу зверхність як постійно мінливий елемент системи контролю.

«Як індіанка я була вільною»

Ці слова записала контроверсійна антропологиня Еліс Каннінґем Флетчер в інтерв’ю з корінними американськими жінками у ХІХ столітті. Вона читала їх уголос 1888 pоку для авдиторії Першого з’їзду Міжнародної ради жінок.

«Мені належав мій дім, моя особистість, плоди власної праці, і мої діти так мене й не простили. Мені краще було жити індіанкою, ніж за законами білих». Чоловіки, з якими вона спілкувалася, розповідали їй практично те саме. «Ваші закони показують, як мало ваших чоловіків турбують ваші жінки, — говорили вони їй. — Жінка сама собою — ніщо. Вона малого варта, окрім як допомагати чоловікові обробляти шістдесят п’ять гектарів землі».

Корінні сім’ї уже були пошрамовані колонізацією

У ХІХ столітті, пише антропологиня Ґейл Ландсман, білі суфражистки середнього класу об’єдналися проти пригноблення на основі гендеру. Водночас дехто з них мав владу, якої не мали багато інших жінок. Вони «мали загалом добре становище у домінантному суспільстві з огляду на расу й клас». Ця ситуація розколола їхню прихильність, коли справа дійшла до того, кому варто надати права першими.

«Навіть ті, хто вважали себе подругами індіанок, ті, хто прагнули реформувати урядову політику, вважали корінні народи по суті дітьми — нерозвиненими примітивами, новонародженими в американській культурі», — зауважує Мелісса Раян з Альфредського університету у НьюЙорку, яка досліджує расу, клас і гендер в американській літературі. Матильда Ґейдж, наприклад, попри всю свою підтримку прав корінних американців, коливалася між звеличенням спільнот годіношоні за їхніх матрилінійних традицій, з одного боку, й зізнанням, наскільки «відсталими» вона їх вважала, з іншого. Таке ставлення серед деяких суфражисток розповсюджувалося також на темношкірих американців та іммігрантів. Коли справа стосувалася суфражизму, пише Раян, слова Ґейдж «натякають, що зіставлення варварів, що голосують, із позбавленими громадянських прав білими жінками обурливе не лише для жінок, але й для самих принципів цивілізації».

Елізабет Стентон, яка прославилася виступом у перший ранок з’їзду за жіночі права в Сенека-Фоллз, також вважала, що «краще й безпечніше надати громадянські права освіченим білим жінкам, ніж колишнім рабам чи неграмотним іммігрантам», пише Елізабет Ґріффіт у своїй біографії Стентон. Коли соціальний реформатор та аболіціоніст Фредерік Дуґлас, що щиро підтримував жіночий суфражизм від початку, сказав зібранню 1869 pоку про термінову потребу у чорному суфражизмі через жорстокі вбивства та переслідування, яких зазнавали в деяких штатах темношкірі чоловіки, Стентон зрадила своїм упередженням, сказавши йому: «Якщо ви не дасте цілу хлібину суфражизму всьому народу, дайте її спершу найосвіченішим».

Багато білих суфражисток палко протистояли рабству й самі були активними учасницями аболіціоністського руху. Стентон організувала з’їзд у Сенека-Фоллз, побачивши, як таких жінок, як вона, маргіналізували на конференції проти рабства у Лондоні. Однак це не обов’язково означало, що вони вважали темношкірих жінок чи іммігранток рівними собі. Дехто з них агітував за суфражизм білих жінок, зазначає Ландсман, з аргументом, що, якщо суфражизм стане універсальним, це допоможе «розбавити» голоси небілих та іммігрантів. Темношкірі жінки були витіснені на другий план через незгоду щодо рабства і раси серед білих суфражисток на півночі й півдні країни. Під час Жіночої суфражистської процесії 1913 pоку, коли тисячі жінок пройшли маршем у Вашинґтоні, це безладдя призвело до того, що темношкірим активісткам сказали триматися ззаду. Журналістка Іда Б. Веллз-Барнетт, одна з засновниць Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення, відмовилася.

У своїй книжці «Білі сльози / Брунатні шрами» (White Tears / Brown Scars) журналістка Рубі Хамад документує бентежну історію того, як жінки зраджували інших жінок через расу, клас та інші підстави. Це була звична стратегія, пише Хамад, «приєднуватися до жінок кольору, коли це зручно, сурмлячи про неіснуюче сестринство як спосіб замаскувати апропріацію нашої роботи для просування міфу про кращий світ під керівництвом жінок». Американські жінки зрештою отримають право голосу 1920 pоку з ратифікацією Дев’ятнадцятої поправки до Конституції США. У реальності ж права не були універсальними. Деякі штати не дозволяли темношкірим жінкам та чоловікам голосувати, використовуючи виборчий податок, перевірки та сегрегацію. Закон про індійське громадянство 1924-го відкрив корінним американцям можливість голосувати, однак на практиці дозволив надавати їм це право окремим штатам — що в деяких випадках забрало декілька десятиліть. І навіть тоді корінні американці продовжили стикатися з тими ж самими перепонами, що й темношкірі голосувальники.