Як інтелектуальна власність допомагає піднімати хмарочоси або чого Україна може навчитися у Південної Кореї?

Авторська колонка Олени Орлюк, очільниці Українського національного офісу інтелектуальної власності та інновацій, докторки юридичних наук, професорки кафедри Інтелектуальної власності та інформаційного права КНУ імені Тараса Шевченка. 

Про інтелектуальну власність наразі заведено говорити передусім у контексті розвитку нових технологій, зокрема оборонних. Це відверто не дивно, зважаючи на темп роботи наших винахідників та запит військово-політичного керівництва. Але як щодо ситуації, в якій ІР здатна не лише монетизувати окремий винахід чи стимулювати зростання певної галузі, а й стати важливим фактором, що супроводжує економічне відродження цілої країни?

В останньому звіті UNCTAD (Конференції ООН з торгівлі та розвитку) інтелектуальну власність було визнано одним із ключових інструментів сучасного прогресу. Навіть більше, йдеться про те, що поряд зі збільшенням виробничого потенціалу ІР здатна драйвити економічні перетворення у найменш розвинених країнах та тим самим сприяти досягненню Глобальних цілей ООН – завдяки стимулюванню торгівлі, інвестицій, інновацій та технологічної модернізації. І в цьому контексті найпершим спадає на думку досвід Південної Кореї. Країни, яка, до речі, також відновлювалася після війни. Також – бо цей шлях доведеться пройти й Україні, а отже, ми маємо вивчати корисний досвід вже сьогодні.

Економічне диво

Розвиток Південної Кореї впродовж кількох десятиліть на зламі XX та XXI сторіччя часто називають «дивом на річці Хан». Чому дивом? До початку 1960-х років уся економіка Південної Кореї — виснажена та спустошена — трималася на плаву коштом сільського господарства. Повоєнна криза, зруйнована на 80% промислова та транспортна інфраструктура, відсутність природних ресурсів, катастрофічно малий відсоток землі, придатної до обробки. На той час дохід на душу населення в країні був нижчим за Гаїті, Ефіопію чи Ємен, а 40% населення потерпало від безробіття та бідності. Власне, якщо економічна катастрофа колись й існувала, то саме в Південній Кореї початку 60-х років. І що ж побачив світ у 1990-х, 30 років потому? Держава впритул наблизилася до десятки найбільших торговельних гравців світу, а дохід на душу населення сягнув $5000. Звучить неймовірно, але це реальність, яка має чіткі причини та пояснення. Адже в кожної історії успіху є свій зворотний бік, і Південна Корея тут – не виняток.

Що стоїть за історією успіху

Суть цього зворотного боку полягала у тому, що протягом 1962-1996 років економіка країни розвивалася згідно з п’ятирічними планами, тоді як контроль за їх виконанням здійснювали режими, що коливалися від демократичних до авторитарних та диктаторських. Якщо говорити про спільний знаменник, то червоною ниткою через всі ці періоди проходила орієнтація на імпортозаміщення та модернізацію промисловості. Кожна п’ятирічка фокусувалася на пріоритетних секторах промисловості – електроенергетичному, нафтохімічному, машинобудівному тощо. Крім того, влада зробила ставку на підтримку внутрішніх виробників і надавала суттєві преференції так званим «чеболям» – конгломератам формально самостійних фірм, що знаходяться у власності та під фінансово-адміністративним контролем окремих сімей. Іншими словами, йдеться про південнокорейську версію олігархату, який, проте, перебуває у тісній та взаємовигідній співпраці з державою. Ці групи отримували фінансову підтримку, доступ до кредитування, пільги та субсидування, тимчасом як вихід на ринок інших гравців було суттєво ускладнено.

«Чеболі» можна назвати базою, на якій Південна Корея звела надбудову розвиненої економіки – адже в обмін на преференції вони виконували «держзамовлення» та драйвили обрані галузі. Звісно, явище «чеболів» суперечливе з огляду на зростання національних монополій, корупцію та придушення дрібних підприємств. Проте саме завдяки таким їх представникам, як LG, Samsung та Hyundai, Південна Корея сьогодні відома на весь світ як високотехнологічна держава. 

Шлях до власних інновацій 

Та як саме «чеболі» допомагали владі в реалізації планів? Насамперед слід розуміти, що корейські технології не виникли з нуля: на початковому етапі країна в основному орієнтувалася на впровадження, освоєння й застосування іноземних технологій. Корейці активно запрошували закордонних вчених зокрема до свого Інституту науки й технологій (KIST), заснованого в 1966 році, та використовували іноземні фінансові та технологічні інвестиції – переважно від США та Японії, які на той час не сприймали Південну Корею як потенційну конкурентку для власних експортних галузей.

Переломним моментом тут стала третя п’ятирічка (1972-76 рр.), коли внутрішній ринок зміцнився достатньо, щоб змінити вектор розвитку на науко- та капіталомістке виробництво. У середині 1970-х років Сеул заснував Консультаційний центр з питань залучення технологій, який аналізував ефективність та сучасність закордонних технологій, що планували запровадити на корейських підприємствах. У 1979-му було внесено зміни до правил залучення імпортованих технологій – до прикладу, уряд заборонив укладати контрак­­ти з іноземними компаніями, які надавали у користування корейським виробникам лише свої бренди без відповідного технологічного наповнен­­ня. Крім того, міністерство планування та бюджету оцінювало кожен контракт, що включав залучення іноземних технологій, з погляду його впливу на розвиток країни та у разі негативного вердикту могло скасувати укладання угоди.

Разом із нормою щодо обов’язкового обміну імпортованими технологіями серед корейських підприємств це стало запорукою того, що ціла країна перетворилася на інноваційну лабораторію, а корейська промисловість здійснила стрибок від імітації до розробки своїх власних технологій. Примусова політика принесла свої плоди у вигляді народження традиції співпраці між корпоративними дослідницькими центрами «чеболів», НДІ, університетами та малими інноваційними фірмами, які згодом також почали з’являтися на ринку. На цей розквіт вплинуло й те, що уряд звільняв приватні дослідницькі інститути від податків, а їх персонал – від військової служби. Крім того, було створено десятки закордонних філій НДІ, які полегшували доступ до іноземних технологічних розробок. Відповідно, вже 1986 року експорт вперше переважив над імпортом. І приблизно тоді ж корейська влада в черговий раз оновила систему сприяння технологічному виробництву, що охоплювала активне інвестування в розбудову R&D центрів, технопарків, інкубаторів та підтримку стартапів. Наразі держава продовжує опікуватися розвитком науки та технологій через впровадження численних програм інноваційного розвитку – до прикладу, одним із важливих кейсів є інституційне заохочення жіночого інноваційного руху, що дає корейським жінкам нагоду реалізуватися в умовах досі патріархального суспільства.  

До чого тут IP

І ось ми дійшли до найцікавішого та водночас найважливішого. Цей перехід від чужого до свого супроводжувала продумана робота з ІР інструментарієм, спрямована на захист внутрішніх виробників та винахідників. Південна Корея не вдавалася до безоплатних тест-драйвів своїх технологій, не дарувала власні розробки в обмін на першу-ліпшу пропозицію. Натомість держава крок за кроком завойовувала ринок, змушуючи кожного партнера не лише імпортувати продукцію чи технологію, а й відмовитись від найменшої думки про привласнення чи адаптацію ідей. Про все це вже подбали корейські ІР-спеціалісти. Характерно, що Корейське відомство інтелектуальної власності (KIPO) утворилося як незалежна структура при Міністерстві торгівлі, промисловості та енергетики саме 1977 року – тоді, коли в країні почали зароджуватися власні технології та з’явилася нагальна потреба в їх захисті. Цікаво, що для впровадження актуального світового досвіду у сфері авторського права корейському уряду під тиском міжнародних партнерів (насамперед США) довелося боротися з традиційними поглядами конфуціанського суспільства, відповідно до яких головною цінністю є поширення знань, а сам факт передруку книги є набагато більшою честю для автора ніж власне матеріальна винагорода. Це мало далекосяжні наслідки, адже до початку XXI століття корейське піратство сягнуло небачених масштабів, і лише після виходу хіта Gangnam Style 2012 року влада почала вводити справді жорстку політику захисту авторських прав.

Однак більш загальна ситуація з IP була не такою похмурою, про що красномовно свідчать цифри. Згідно з індексом прав власності, розробленим у 1997 році (Ginarte Park Index, або ж GP-індекс), навіть у 1970-х роках Кореї вдалося перевищити середній показник та сягнути позначки в 2,94, тоді як престижним по всьому світу вважався показник у 2,27. Пізніше GP-індекс Південної Кореї стрибнув з 3,28 у 1980 до 3,94 в 1990 році. Власне, саме в той період країна фіналізувала ключові та найбільш ґрунтовні зміни й реформи у галузі інтелектуальної власності, а корейські компанії сповна усвідомили важливість патентування своїх винаходів – тимчасом як раніше вони переважно зосереджувалися на реєстрації корисних моделей.

Що не менш важливо, умови та правила постійно оновлюються: лише з 1980 до 1997 року країна щонайменше п’ять разів переглядала патентне законодавство, щоразу покращуючи власний ІР-клімат. Сьогодні це одна з найбільш розвинених країн, чиї масштаби інтелектуальної власності дійсно вражають. За оцінками незалежних дослідників, сучасний ІР-ринок Кореї перевищує $5 млрд, а щорічний темп зростання складає 17,4%.

Системність та освіта: чому це важливо 

Тут варто виділити ще одну особливість, яка дозволила Республіці Корея втілити всі ці перетворення. Йдеться про послідовну та системну політику, яка реалізується довго – роками, десятиріччями, попри будь-які зміни панівних еліт та режимів. І одним із ключових факторів цієї системності виступає освіта – адже з першого дня незалежності Південної Кореї її влада розуміла, що людський капітал з його етикою трудоголізму є чи не єдиним доступним ресурсом. Відповідно, розбудова системи освіти розпочалась одразу у післявоєнні роки – і вкупі з переманюванням інтелектуального капіталу з-за кордону (зокрема, й з України) вже у найближчій перспективі це забезпечило Корею якісними кваліфікованими фахівцями.

Важливо й те, наскільки грамотно корейці вбудовують в освітню систему знання про IP. Його засвоюють змалечку – адже попри те, що IP не існує у вигляді окремого шкільного предмета, інформацією про нього просочено практично всі підручники. Додайте до цього понад 200 освітніх центрів винахідництва в початкових, середніх і старших школах, дитячі розважальні центри при наукових музеях та НДІ, молодіжний фестиваль винаходів, а також те, що KIPO надає безоплатні послуги реєстрації заявок для студентів та незаможних – і стане зрозуміло, як Південній Кореї вдалося створити такий насичений інноваційний клімат.

Після завершення війни ми ризикуємо опинилися в стані Південної Кореї. У країні, що значною мірою залежить від міжнародних дотацій та слугує майданчиком для розвитку та реалізації закордонних технологій.  Утім водночас ми маємо безпрецедентний шанс подбати про післявоєнний період вже сьогодні, вивчивши досвід Південної Кореї та унеможлививши її помилки у нашій роботі – особливо це стосується урядових програм із розвитку інновацій та освітньої системи. Сумнівів, що це реально, у мене немає. Тим більше, що Україна сьогодні має значно більш якісно сформовану сферу інтелектуальної власності. Й зовсім іншу, порівняно з повоєнною Південною Кореєю, інноваційну та креативну активності. Тож – працюємо.