Сьогодні український театр переживає справжній ренесанс. І за новими аншлагами та гучними прем’єрами стоїть нова генерація мисткинь, які не бояться переосмислювати класику та працювати в умовах «холоду, темряви й тривог».

Героїня нашого сьогоднішнього інтерв’ю — Тетяна Костинюк, молода режисерка, чиє ім’я вже встигло зазвучати в театральних колах. Учениця майстерні Івана Уривського та Акмала Гурєзова, авторка самобутньої вистави «Гойзум» та співавторка перформативної частини фестивалю «Вирій», Тетяна готує свою нову велику прем’єру — постановку «Орландо» за Вірджинією Вулф.

Про те, чому шлях у професію почався з розчарування в академічній освіті, як жіноча команда змінює погляд на «Украдене щастя» та чому сучасна режисура — це насамперед про обмін енергією, Тетяна розповіла в ексклюзивній розмові для Womo.

З чого ви розпочали свій режисерський шлях?

Насправді мій режисерський шлях і досі тільки починається. Це залежить від того, яку точку відліку обирати. Вперше я зацікавилась театром ще в дитинстві завдяки родині Держипільських. Ростислав Любомирович є близьким другом моєї бабусі, і ми разом з його доньками всіляко творчо експериментували: знімали фільми, робили мінівистави. Згодом, у підлітковому віці, я почала їздити до них у Франківськ на різні постановки, і так почав формуватися мій смак у театрі. Чого вартувало побачити «Аерофонію» наживо на Porto Franko 2018!

Другою точкою можна назвати один рік навчання на кінорежисурі в Карпенка-Карого.

«Я свідомо обрала для себе саме кіно, адже боялася, що театр занадто складний і я “не вивезу”. Та корабель мрій розбився об реальність цього університету».

По-перше, я дізналася, що в творчій сфері не так важлива назва закладу, як майстер, що в тебе викладає. Ну і, на жаль, з майстром мені не пощастило. По-друге, я вступила на контракт, що коштувало шалених грошей і, чесно, того не вартувало. І по-третє, нас вчили теорії без жодної практики. Коли я вперше вийшла на знімальний майданчик свого короткого метра, то не знала, як працювати з актором у кадрі. Та й загалом я відчула відразу до самого процесу створення, адже він дуже механізований, де пре- та постпродакшн довші за момент зйомки. Тому третьою точкою стало навчання в КМАЕЦМ.

Наприкінці першого курсу в Карпенка, коли я вже розуміла, що буду йти, почала шукати, які майстри набиратимуть цього року. Там було декілька хороших на кінорежисурі та драматургії, і я одразу «гострила лижі» до них. Познайомилась, ходила на консультації — я знала, що вони візьмуть на бюджет.

І тут побачила оголошення в інстаграмі, що набиратиме Іван Уривський свій перший режисерський курс. Мені ця думка засіла в голову, бо його вистав я встигла побачити багато в Києві (це ще за часів до «Конотопської відьми», коли студентам було легше потрапити до театру). А коли ще й дізналася, що Акмал Гурєзов стане другим майстром, то вирішила просто спробувати. Але з усіх творчих конкурсів цей я поставила першим за датою. План був таким: якщо мене не візьмуть у КМАЕЦМ, то повертаюся назад у Карпенка до інших майстрів.

Але все спрацювало — взяли. Ще й на бюджет, що полегшило життя моїм батькам. Тому на інші конкурси я не з’явилася.

Коли ви вперше відчули, що «це моє місце»? Чи був якийсь переломний момент?

Насправді таких моментів багато було. Вони в мене завжди вимірюються сльозами, бо я досить сентиментальна людина. На першому курсі я часто тішилась, як це прикольно — створювати етюди, ходити на вистави, і що це те, чим я і хочу займатися. Але, звісно, саме такі яскраві поетичні моменти, що «це моє місце», ставалися під час важливих подій. Пам’ятаю, перед прем’єрою «Гойзума» (моєї першої вистави) ввечері, після прогону й розмови з майстрами, я пішла на курилку поплакати, бо розчулилась, що всі ці люди мене підтримують і що ми створили щось разом. На «Вирії» я багато плакала, коли під кінець дня побачила, що разом із командою нам вдалося створити яскраву подію для людей.

Чи траплялися моменти, коли хотілося все кинути?

Звісно! «Чим далі в ліс, тим більше дров». Після першого курсу я думала забрати документи, бо боялася, що я себе обдурила і це не моє. Але добре, що цього не зробила. З кожною новою роботою росте відповідальність, масштаб, і воно часто може тиснути. До багатьох речей я можу бути не готова і в процесі вчуся, як із цим навантаженням справлятися. Моя емоційність у цьому разі грає зі мною злий жарт. Бо я часто занадто боляче сприймаю певні образи, труднощі та дискомунікацію.

Як ви долучилися до проєкту «Орландо»?

Мене запросила Марина Кошкіна. Вона запросила мене на каву, точніше на «розмову про театр», не називаючи, про що саме будемо говорити. Я тоді ще злякалася, бо це сталося раптово, і за дві години я вже сиділа у сквері під театром Франка. Там мені Марина і розповіла про «Орландо». Одразу після зустрічі я зайшла в книгарню «Сенс» за книжкою (що досить символічно, бо далі всі робочі зустрічі й перша читка з акторами відбуватимуться саме в «Сенсі» на Хрещатику). За три дні прочитала і була вражена цією історією. Тому ми з Мариною зустрілися вдруге, щоб її обговорити, а далі понеслося.

Що у роботі над проєктом «Орландо» було найважчим?

Сам по собі проєкт складний через масштаби, виробництво. Велика команда, багато відповідальності, яка інколи лякає. Але завдяки підтримці Марини та всієї команди з цим справлятися легше. А наразі найважчими виявилися дні до прем’єри. Адже я сильно захворіла і злягла із запаленням легень. Це вперше з дитинства я настільки сильно хворію. І прикро, що це припадає на період випуску вистави, коли тобі потрібне здорове тіло та тверезий мозок, який відмовляється думати при температурі 39.

Яка сцена в «Орландо» для вас найскладніша?

Увесь епізод із росіянами. Це взагалі складна гілка, яку ми вирішили не вирізати, адже не можемо заплющувати очі на наші реалії. Ми купу разів переробляли ці сцени, збиралися з акторками на обговорення, досліджували те, як романтизують російську культуру на Заході і якою вона є насправді.

Як війна змінила ваші критерії «хорошої вистави»?

Насправді увесь мій режисерський шлях припав на період повномасштабного вторгнення. Тому мої критерії не змінювались, а безпосередньо формувалися за цих обставин. Але так, працюючи над «Орландо», реалії безпосередньо вплинули на формування концепту вистави. Багато сцен та сюжетних деталей ми розбирали, перекладаючи на себе те, що ми всі зараз проживаємо.

Як ви як режисерка адаптуєте класику Вулф до глядача?

Я стараюся знайти ті тези, які відгукуються мені та акторам, і обираю, як скласти це в окремий твір.

«Роман Вулф для мене є поетичною “енциклопедією життя”. Ми зробили концептом вистави людську енергію: як вона наповнюється, як одні люди нас заряджають, а інші — висмоктують все до останнього».

Для мене цей твір відгукнувся насамперед через енергію. Тому ми з командою і зробили це концептом вистави. Людська енергія. Як вона наповнюється і витрачається. Як одні люди нас заряджають, а інші висмоктують все до останнього. І загалом як внутрішня енергія в наш час дозволяє рухатися далі й продовжувати боротьбу.

Ви працюєте в умовах відсутності світла та постійних тривог. Чи бувають дні, коли творчість здається недоречною?

Пам’ятаю, після сильного обстрілу Києва в грудні (я живу на Лук’янівці, тому завжди маю ще ті досвіди під час обстрілів) я збиралася на репетицію «Орландо». І увесь ранок думала над цим питанням: а навіщо зараз це все робити?

«Чи доречно зараз йти і шукати якісь сенси в книжці, коли ти не бачиш їх у реальності? Але творчість — це те поле, на якому я можу бути найбільш корисною. Тим паче з благодійною метою нашої вистави — допомагати армії».

Що б ви порадили молодим дівчатам, які хочуть іти в режисуру, але сумніваються?

Не боятися цього робити. В нашій державі поволі відбуваються зміни і є багато можливостей, за які варто хапатися. Також знайдіть детальну інформацію про майстра / майстриню, які набирають курс. Бо світ не ідеальний, і мудаків та сексистів ще вдосталь залишилось. Справа Білоуса, Сомова і т. д. — яскравий тому приклад.

Чи доводилося вам стикатися з упередженням, що «режисура – не жіноча справа»?

Насправді не доводилось. Поки мені щастило співпрацювати з людьми, які мене підтримують, причому як із жінками, так і з чоловіками. Звісно, я розумію, що це більше везіння і заслуга моїх майстрів, які, хвилюючись за нас, рекомендують своїх студентів тільки в хороші проєкти. Проте також знаю повно історій своїх знайомих та колег, де їм в університетах майстри не дають слова, бо кажуть: «вони ж дівчата, які народять і ніколи не стануть режисерами». Тому ці беззмістовні упередження ще досі існують. І так не повинно бути.

Що, на вашу думку, привносить саме жіночий погляд у сучасний український театр?

Під час створення «Орландо» великим плюсом стала наша жіноча команда. Адже і в адміністративному, і в творчому відділах у нас багато жінок. Коли ми аналізували сцени, круто було слухати різні їхні досвіди й знаходити точки перетину, які ми забирали у виставу. Хотілося знайти ті речі, де жінку романтизують, і ті, де вона є справжньою, щоб показати різницю між ними.

Також важливим є розкриття сюжетів, до яких всі звикли, з зовсім іншого боку.

«В багатьох класичних творах жіночих персонажів використовують як допоміжну функцію для розкриття головного героя. Ми переосмислюємо це, щоб вийти на ідею жіночого вибору в житті».

До прикладу, перед «Орландо» я почала працювати над виставою за мотивами п’єси «Украдене щастя». Там увесь сюжет я переосмислюю через Анну. Це виявилось цікавим завданням — поглянути на твір її очима. І в цьому найбільша проблема. Адже по ходу п’єси ця героїня стає все більш залежною від виборів чоловіків. Настільки, що навіть в останній сцені Михайло і Микола скубуться за неї, при цьому не даючи Анні і слова сказати. Тому нам довелося багато чого переписувати, щоб вийти на ідею жіночого вибору в житті.