Як не треба робити: Тетяна Безушко-Граб про мистецтво любити дитину

Досвід та інсайти письменниці Тетяни Безушко-Граб

13.01.2021

Тетяна Безушко-Граб, мама трьох чудових діток, педагогиня, психологиня, письменниця.

Звісно, маючи досвід виховання трьох дітей, роки педагогічної практики (аж 20 років) та диплом психолога, я мала б щось знати про мистецтво виховання. На підкріплення моїх слів можу, звісно, навести розумні думки Фромма, Сухомлинського, Ушинського, Виготського, Корчака та інших відомих та не дуже педагогів й психологів. Та все що пишуть в отих розумних книжках — то їх досвід (а іноді й не досвід взагалі, бо не всі вони мали дітей), а я маю свій. Досвід, що складався з перемог та поразок, помилок та радостей.

Про материнство у планах та реальності

Я пам’ятаю, як я завагітніла вперше. У мене в планах було до диплома вчителя інформатики та фізики, додати диплом психолога та вступати до аспірантури. Диплом психолога я одержала, а про аспірантуру покинула думати. То був мій вибір. Бо основна справа мого життя тепер була любити. І дати своїй дитині те, що я вважала мало б у неї бути. Все найкраще. Я її вчила ходити, говорити, читала розумні книги та журнали, все записувала, все знала. Я була спеціалістом по годуванню та вихованню. О, як я помилялася.

Моя донька підростала і вона мала йти в школу. Я втішилася і вирішала «відігратися», бо я мала срібну медаль, не мала обласних перемог, не вміла танцювати і мої твори не надруковані. У неї, у доньки, все це мало бути. Вона мала бути краща за мене. Тепер моє життя крутилося навколо моєї донечки. Чи поїла, що поїла, що в щоденнику, чи не зігнуті кутики в зошиті, на всіх гуртках та заняттях я була завжди, я не могла пропустити нічого. Якщо щось не виходило, ми переробляли, поки не досягали ідеалу. Турніри, конкурси, публікації в журналах та газетах, гуртки, книги.

І тут я завагітніла вдруге. Мій світ, який вже був міцно побудований та розписаний на п’ятирічку вперед, похитнувся.

Про любов до себе та до дитини

Що робити? Як я маю любити когось іншого? Я цього не уявляла. Я ходила і ледь не плакала. А тоді потрапила в лікарню з діагнозом — «Загроза викидня». Я вчилася любити свою ненароджену дитину під страхом її втрати. Та на щастя все закінчилося добре. Ми були вдома і я знову, з немовлям на руках, взялася любити. Приготувати, попрати, вивчити уроки з старшою, догледіти меншого. Я встигала все. Встигала їх любити так, як я вважала правильним.

А тоді завагітніла втретє. От тут і почалося саме цікаве. Я і троє дітей. Уроки не встигали перевірятися, їсти я встигала тоді, коли старша донька приходила з школи, менші хворіли постійно. Так, інколи мене «пробивало» на казки на ніч і спільні прогулянки, але основним було — вижити. І виспатися. Втім, час найкращий лікар і психолог.

Діти дорослішали, вільний час з’явився навіть для написання прози та для себе. Але тут син пішов до школи. Я ніби вже знала, як правильно ростити школяра. Та мій досвід не діяв. Син плакав, не хотів читати, писати. Я плакала з ним. А потім облишила у спокої. І його, і себе.

Як бути неідеальною мамою

Мені було соромно. Перед вчителькою, бо я не ідеальна мама. Перед собою. Перед Всесвітом. Не раз я приходила на роботу заплакана. Та згодом це відпустила, бо здоров’я своє і дитини важливіше. І все стало добре. Я не давлю. Ми вчимося разом і як син не має сил, то я допомагаю. Не головне оцінки та ідеальність. Головне — наші взаємини, наша любов та довіра.

Менша донечка вчить мене ще більше. Яся така дівчинка, що знає, чого хоче і коли. Вона не одягне нічого з того, що я пропоную, вона б’ється, вона голосно кричить, вона «принципує». Інколи, мені вдається її перехитрити, а, інколи — їй мене.

Якщо чесно, то не я їх чомусь вчу, а вони мене вчать любити себе. Інколи, я набиваю гулі, прошу вибачення, кричу на всю квартиру, стомлююся, плачу від безвиході, а інколи від гордості. Та все ж я тішуся, що вони дали мені шанс побути дитиною ще раз. Подивитися з ними мультики, пореготати, пограти сніжки, покидати листям, навчитися вишивати, читати дитячі книжки, складати конструктор. Дякую кожному з них за те, що вони вчать мене любити. І ні за чим в цьому житті не шкодую.

А виховання — то більше про те, як виховувати себе, і виховувати в собі мистецтво любити ні за щось, а просто так. Не ставлячи ніяких планок, вимог та принципів. Хіба для себе. І то не завжди. Бо ж варто вчити дітей любити себе на власному прикладі. Такого неідеального та унікального. Такого особливого.

Поради щодо виховання

1. Не порівнюй дітей між собою, і з іншими людьми. Кожна дитина унікальна. Максимум, можна порівнювати дитину з нею самою, але вчорашньою. «Ти став краще писати, ніж вчора», або «В понеділок ти краще розв’язувала приклади, щось сталося?»

2. Не намагайся загнати дитину в рамки. Усі «правильності» лише в нашій голові. Правильно так, як зручно дитині, і батькам. І нехай не все виходить ідеально, але оце неідеально зазвичай є правильно. Малювати чи писати лівою рукою, вчитися читати по буквах, а не складах, не розказати віршик на святі, бо соромишся. За це все не варто соромити. Варто підтримувати, а не звинувачувати.

3. Не соромно вибачатися перед дитиною. Ми — звичайні люди з своїм настроєм, емоціями, почуттями. Не завжди робимо правильно. І варто пояснити, чому ти сьогодні не хочеш розмовляти, чому крикнув, чи плакав. Варто пояснити все, що відбувається з тобою для того, щоб дитина змогла розуміти тебе, а також твої і свої емоції.

4. Не варто бути ідеальним. Просто будь собою. Емоційним, мрійливим, засмученим, нерішучим. Усіляким. Варто реготати, стрибати через калюжі, плакати над романтичним фільмом. Давати емоцію, щоб бути ближчим. Щоб бути рідним.

5. Не боятися говорити. Говорити про все що завгодно. Про те, що ти не знаєш. Про те, чого боїшся. Про те, що важливо. Про те, що зовсім не важливо. Говорити як з рівним собі. Бо маленькі діти — це майбутні дорослі. Успішні, емоційні, мрійливі, живі.

 

Фото Тетяни Безушко-Граб.