Як письменниці мотивують дітей до читання і як точно не варто цього робити

Чому діти мало читають і як змусити їх читати — одне з одвічних питань. Наші батьки дали на нього свою відповідь, а нам доведеться знайти свою, що працюватиме в умовах соцмереж, кліпового мислення та аудіовізуального контенту, котрих двадцять років тому ще не існувало.

WoMo вирішило поцікавитись, як відповідають на це запитання письменниці? Жінки, котрі люблять читати, пишуть та одночасно виховують дітей. Тому героїнями нашого інтерв’ю стали Каріна Армлос (авторка «Дорослі дівчата»), що виховує дітей 5 і 10 років, а також Теа Саніна («Коли відлітають серпокрильці»), котра має доньку 21 року та 16-літнього сина.

Насамперед хочу запитати: ви багато читали у дитинстві? Адже існує уявлення, що більшість письменників в юності багато читали. Чи справедливо це щодо вас?   

Каріна Армлос (далі К. А.): Так, я обожнювала читати. У мене є така показова історія — на першому курсі я здала всі предмети автоматом і поки мої одногрупники складали іспити, я читала книжки. Ось наскільки я люблю читати. Навіть не відпочивала. Тож зі мною це правило повністю підтверджується.

Теа Саніна (далі Т. С.): Зі мною також. Сімейна легенда каже, що технічно я почала читати в 2,5 роки. Але я їй не вірю. Проте пам’ятаю як у 4,5 роки виписувала назви динозаврів із Великої дитячої енциклопедії, отже я могла їх прочитати.

Був період, коли читала в основному нонфікшен. Плавний перехід до художньої літератури стався через авторів-анімалістів Ернеста Сеттон-Томпсона, Джеральда Дарела. Пізніше я захопилась соціальною фантастикою: Айзек Азімов, Рей Бредбері, Олдос Гакслі, Джордж Орвелл.

А як було із читанням у школі? Адже для багатьох дітей саме шкільне читання стало проблемним. Частково через насиченість творами, які важко оцінити у 14-16 років. А частково через акцент на книжках, події яких відбуваються в селі. Звідси уявлення про укрліт як не модерну, а таку, що відлякує від читання.

К. А.: Я переосмислила українську літературу вже у дорослому віці. А от у школі не мала цікавості до неї. Не пам’ятаю жодного твору, який би мені сподобався. Бо дійсно, весь оцей сільський контекст — «Хіба ревуть воли як ясла повні» і Кайдаші — усе це настільки далеко від тебе, що важко асоціюватись із героями. У Кайдашах важко й тому, бо вони весь час сваряться. Взагалі складалось враження, що у героїв української літератури неймовірний тягар проблем. Звісно, не хочеться асоціюватись із тими, у кого все так погано.

Тому, мені здається, треба запроваджувати більше сучасних текстів початку 20 століття, як-от «Місто» або «Над Чорним морем». Адже хронологічно вони ближчі, актуальніші для нашого часу.

Т. С.: Мені теж не подобались уроки літератури у школі — я мусила і читала, мусила і писала твори. Великим контрастом до цього виявився один рік, коли я навчалась у школі в США. Це допомогло зрозуміти, що уроки літератури можуть бути зовсім інакшими.

За рік ми прочитали набагато менше творів — може п’ять романів та повістей, проте встигли досконало їх обговорити, написати за ними рефлективні есе, розібрати стилістику авторів, подивитись фільми, зняті за мотивами, та обговорити різницю між кінематографічним поданням історії та літературним. Відтоді вважаю, що краще прочитати менше, однак глибше відчути автора чи епоху.

Каріно, ви живете у Чехії вже дев’ять років. Ваші діти вчаться у чеській школі. Наскільки я знаю, Чехія — дуже читальна нація. Тож, можливо, як і у США, у Чехії є позитивні відмінності порівняно з українською школою.

К. А.: У Чехії читання — це не щось нудне. Це як ходити з батьками на морозиво. Наприклад, у школі мого сина вони раз на два тижні ходять до бібліотеки. Причому з радістю ходять! Чехи вміють зробити з цього ентертеймент.

Але й бібліотеки у Чехії своєрідні. Це не радянська офіціозна бібліотека, де тьотічка видає книжку за карткою. Ні. Мій син, якому зараз десять, дуже любить комікси. І в бібліотеку вони ходять, аби кожен обрав те, що хоче. Хоч комікси, хоч що. І там повно новинок такого типу. Тож уяви — тут ти випрошуєш у батьків купити комікси, а тут тебе ведуть і обирай що хочеш. Тож, звісно, вони охоче ходять погортати книжки.

Також чеські бібліотеки дуже «домашні». Там є диванчики, дитячий куток. Діти можуть впасти з книжкою на підлозі та розглядати її. Тобто це максимально дружня, невимушена атмосфера.

А як зі спадковістю любові до читання? Чи передалось це вашим дітям?

Т. С.: Поки діти були малі, я перечитала з ними всі свої улюблені книжки. Це був наш ритуал — читання перед сном. Як результат, старша донька, якій зараз двадцять один рік, читала і продовжує читати багато. Часом навіть радить мені авторів чи твори. А от син шістнадцяти років, навпаки, читання не полюбив і зараз майже не читає. Що є моїм болем. Проте він зрідка слухає аудіокниги і його вибір авторів мене тішить. Серед улюблених — Марк Твен «Янкі при дворі Короля Артура» та Артур Конан Дойль, оповідання про Шерлока Голмса.

К. А.: Моя мала найохочіше читає казки. У нас, наприклад, є дві великі книжки з казками від «Абабагаламага». Ми по черзі їх читаємо. Старший також любить читати. Якщо це комікс, то і змушувати не треба. Він за день прочитує будь-яку книжку коміксів.

На вашу думку, як стимулювати читати більше? Особливо якщо читати діти не хочуть.

Т. С.: Мені було важко змиритись, що для сина читання не є чимось бажаним чи цінним. Свого часу я купувала багато дисків із аудоікнижками, пересвідчилась, що у нього є доступ до застосунку з широким вибором аудіокниг різних авторів. Аж поки в якийсь момент зрозуміла, що зробила все можливе і тим не менш в одній сім’ї виросла закохана у читання донька та байдужий до літератури син.

Він більш орієнтований на аудіальне сприйняття та інженерне мислення. Каже, що йому цікаві історії, але спосіб їх отримання через текст не приваблює. Він швидко втрачає інтерес, саме коли читає. Зате набагато краще за мене відчуває цифри та вміє уявляти складні інженерні конструкції перед тим, як їх зібрати. Тож я відпустила свої очікування, наскільки змогла, адже поважаю його особистість і схильності.

Зрештою наші діти — покоління нового штибу. Вони мають відрізнятись від нас, і це нормально. Світ пришвидшується, інформації стає більше, тож читання — це лише один із способів отримати і відрефлексувати знання. Не дивно, що сучасні діти обирають різноманітні форми інформаційного чи емоційного насичення. Адже вибір джерел та способів отримати бажане — неозорий.

Ну і не варто забувати, що деяким дітям важко читати не тому, що вони ліниві, не мають сили волі чи легко зависають у соцмережах. Нарешті почали говорити про такі діагнози, як дислексія та РДУГ, а також інші, котрі проливають світло на «небажання» дітей читати.

К. А.: Читання — це ціла мікросистема, де усі дрібнички важливі: мотивація, зацікавленість, правильні книжки, відповідні віку, авторитетні фігури. Звісно, зацікавлення читанням лежить значною мірою на батьках. Втім, це не дорівнює здатності змусити, надавити. Якщо батьки читають, то діти також цікавляться цією темою і думають: чому у нас вдома так багато книжок? А може, я їх відкрию, погортаю? Тобто є момент наслідування батьків і культури читання в родині.

Ще один прийом — винести читання на рівень, де читач — людина цікава, успішна й освічена. Та, що вміє підтримати розмову, вдало пожартувати, бачити історичний або культурний контекст у тих же фільмах чи коміксах.

Також у моїй родині ми маємо ритуали: читати перед сном, читати спільно, якийсь особливий жанр, ходити у книжкові крамниці, щоб розпалювати апетит до обкладинок, ходити на фестивалі, презентації.

Ну і, звісно, важливо іти за дитиною. Якщо вона хоче тільки комікси, то краще не змушувати читати щось інше, якщо воно не йде. Інакше можна взагалі відбити бажання. Краще це будуть комікси, комікси, комікси. А потім купіть «Тореадорів з Васюківки» і скажіть: «Давай дамо цьому шанс». Воно веселе. І не треба всю книжку читати одразу. Ти читаєш один розділ, ви смієтесь на ніч і робите це своєю теплою традицією — читати й обговорювати книжку.