Ніна Рестієрі була дружиною, мамою чотирьох маленьких дітей та успішною підприємницею. Для більшості людей усе це — невимовне блаженство, а вона почувалася нещасною. Тож щодня картала себе за те, що невдячна своїй долі. А втім, озирнувшись довкола, Ніна зрозуміла, що більшість мам, яких вона знала, відчували те саме — страшенну втому, пригніченість, смуток, — при цьому наполегливо працювали, щоб зберегти зовнішній вигляд «ідеальної мами».
Відчайдушно бажаючи змінитися і втомившись плакати за зачиненими дверима ванної кімнати, Ніна вирушила в десятирічну подорож, що привела її до несподіваних місць, як-от студія танців на пілоні. Ніна збагнула, що заслуговує на більше, ніж дозволяла собі, і що мама може піклуватися про своїх дітей і водночас піклуватися про себе, що матері мають право любити себе так само, як і своїх дітей. Ця книжка описує подорож Ніни до того, щоб назавжди покласти край кризі материнства в її житті, і пропонує дорожню карту, щоб і ви змогли теж. Публікуємо уривок.
Повинності
Щастя в тому, щоб бути собою, а не такою, якою ти начебто маєш бути.
Шонда Раймс
— Це офіційно. У мене материнська криза, — якось під час вечері сказала я своїй найкращій подрузі Гайді. Ми сиділи за столом зі свічкою у крихітному італійському ресторанчику в мангеттенському Іст-Вілледжі, нарешті зумівши викроїти вечір для зустрічі в межах наших шалених розкладів. Грип уже відвідав мій дім і покинув його. Гайді працювала повний робочий день у місті, а двоє її синів грали в хокей, тому домовитись із нею про зустріч було складніше, ніж із будь-ким. Ми кілька тижнів узгоджували дату цієї вечері.
— Криза середнього віку? А ти не замолода для цього? — перепитала вона.
— Не криза середнього віку, — поправила я її. — Криза материнства.
Гайді похитала головою, тому я пояснила:
— Це не схоже на чоловічу кризу середнього віку, коли вони починають розважатися, купують спортивні автомобілі й зустрічаються з двадцятип’ятирічними дітьми, — сказала я їй. — Це коли ти робиш усе для інших, а на себе не маєш часу. Моя терапевтка каже, що мені потрібно почати вносити себе у перелік важливих справ.
— Аааааа, — вона кивнула. — А хіба не те саме стається з усіма, кого ми знаємо?
Гм, авжеж. Ми з Гайді разом ходили до коледжу. Здавалося, більшість, якщо не всі, наших давніх подруг зазнали чогось подібного.
— Знаю, що вже не раз торочила про це, але тобі справді варто записатися до студії, — сказала Гайді. — Особливо зараз. Тобі це потрібно.
Гайді віддавна переконувала записатися в її улюблену студію танців на пілоні. Безперечно, їй самій це неабияк пішло на користь. Гайді випромінювала здоров’я і просто сяяла, а про її фізичну форму годі й казати, і це попри виснажливий графік життя й численні обов’язки, якими вона вправно жонглювала. Вона мала те внутрішнє сяйво, яке я зазвичай бачу в людей, які щодня практикують йогу.
— У студії півтемрява, а дзеркал немає, — вмовляла вона, — отже, ніхто ні на кого не дивиться. Не йдеться про те, щоб мати сексуальний вигляд або виступати для інших, — ідеться про те, як ти почуваєшся.
Гайді пояснювала, що в студії панує атмосфера підтримки, а відвідують її жінки різного віку та комплекції. Приймають усіх. Насправді йдеться навіть не про навчання танців на пілоні! Йдеться про повернення жінкам почуття впевненості та сексуальності.
Я ліпила стандартну, часто повторювану відмовку, відкараскуючись від пропозицій спробувати щось нове. Могла проговорити цю відповідь навіть уві сні: «Дуже б хотіла, але в мене четверо дітей і бізнес. Я ледве встигаю чистити зуби».
Я завжди відкидала спроби Гайді переконати мене бодай спробувати, посилаючись на напружений розклад. Але правда полягала в тому, що я вважала танці на пілоні чимось надзвичайно підозрілим і потенційно неприйнятним. А думка про те, як танець на пілоні виконую я, видавалася абсолютно безглуздою й неможливою. Чудово, що Гайді це робить, — це її життя і її рішення. Проте мені це видавалося не тим, що мусить робити заміжня жінка, мама чотирьох дітей.
Мусить.
У той період мого життя, приймаючи рішення, я не розмірковувала про те, що найкраще для мене, що потішить мене або чого я насправді хочу. Критерії моїх рішень не мали нічого спільного з особистим щастям, а відповідали викривленим, застарілим уявленням про те, чого, на мою думку, від мене сподіваються. Незалежні судження я підмінила обов’язками та зобов’язаннями.
Я повинна волонтерити, збираючи кошти для школи.
Я повинна щовечора готувати вечерю.
Я не повинна вдягати цю обтислу сукню.
Я повинна замовити салат.
Я повинна щодня ходити в спортзал.
Я повинна стати волонтером Асоціації батьків і вчителів.
У бажанні бути чудовою мамою, дружиною і власницею бізнесу я загубила свій внутрішній компас і замінила його накинутим ззовні світоглядом, який не відображав того, ким я була чи бодай, ким я хотіла бути.
Слово «повинна» почало керувати моїм життям.
Повинності небезпечні. Вони прошмигують у вашу свідомість, а ви навіть цього не усвідомлюєте. Вони ганять вас, змушуючи до покори, й викликають почуття провини та невпевненості в собі. І спонукають до вибору, якого ви не бажаєте. Хіба ж ви можете по-справжньому насолодитися їжею на виніс, коли тоненький голос усередині бурмоче, що ви повинні приготувати щось удома, і це якимось чином вас поліпшить?
Іноді повинності суттєвіші за приготування м’ясного рулету й охоплюють найважливіші життєві рішення. Великі повинності — це правила, що ми їх підсвідомо склали для себе давно, ще в дитинстві, спираючись на спостереження за батьками й іншими важливими людьми, які нас виховували. Кожен із нас формує перелік великих повинностей, навіть не усвідомлюючи цього. А потім ми стаємо дорослими, і якщо не відбули купу сеансів терапії чи не виконали іншої роботи з особистісного розвитку, то схильні до рішень, які ґрунтуються на наших дитячих спостереженнях багаторічної давнини.
Серед класичних прикладів:
Мама повинна сидіти вдома з дітьми, а не працювати.
Мама повинна жертвувати собою заради дітей.
Мама повинна працювати на сімейний бізнес, а не мріяти стати акторкою / письменницею / рок-зіркою.
Ці повинності зазвичай запрограмовані в нас із раннього віку. Вони так вкоренилися у свідомості, що навіть якщо ми осмислюємо їхню хибність, вони хитро змішуються з нашими думками і намагаються контролювати нашу поведінку.
Дозвольте навести приклад, який, можливо, близький і вам. Скажімо, одна з повинностей звучить так: «Мама повинна залишатися на ніч із дітьми, а не наймати няню, щоб розважитися на гулянці з подругами».
Можливо, колись у дитинстві ви дійшли висновку, що мами не повинні виходити розважатися, а мусять завжди сидіти вдома з дітьми. Ймовірно, ви це виснували, спостерігаючи за власною мамою, яка рідко мала час на себе і ніколи не виходила ввечері. Можливо, ви про це і не думаєте, але така система переконань закладена на підсвідомому рівні й шепоче на вушко, змушуючи почуватися винними чи й взагалі уникати такої поведінки. Такі повинності обмежують вас і позбавляють задоволення від життя.
Очевидно, у вас є власна система повинностей, яка просто зараз керує вами на підсвідомому рівні. Ці правила стримують розвиток, хоча зазвичай їх формують молоді, невинні, недосвідчені версії нас самих. Коли ми стаємо дорослими, ці правила виростають в обмежувальні переконання, які заважають робити те, що нас тішить. Ми позбавляємо себе повноцінного життя.
Наприклад, якщо вас виховувала мама-одиначка і казала щось на штиб: «Ніколи не слід довіряти чоловікові чи залежати від нього» (про це чуло багато жінок, які зростали у 1970–1980-ті), — ви перейняли це переконання. (Мабуть, у дитинстві ви не сумнівалися в її заявах — зрештою, від матері залежало ваше виживання). А потім ви дорослішали, уникаючи довіряти чоловікам через спостереження, яке зробили, коли вам було сім років, і через лемент жінки, котра почувала праведний гнів на свого гівняного колишнього чоловіка. Але річ ось у чому: слова тієї жінки могли відбивати її почуття в якийсь конкретний момент, а не загалом, зате тепер вони руйнують ваші стосунки і, можливо, життя.
Важливо ідентифікувати ці мисленнєві моделі, щоб дитина, якою ви були колись, перестала впливати на дорослу людину, якою ви є зараз. Хіба не пора приймати рішення, сприятливі для вас?
Це також важливо, бо повинності — це різновид негативного мислення, що спонукає вас почувати провину і сором і може призвести до депресії та тривожності. Ці думки можуть так заполонити ваше життя, що ви не наважуватиметесь ризикувати і пробувати щось нове через страх перед тим, а що ж про вас подумають інші, або через провину, яку самі на себе покладете.
Іноді повинності — це добре. Скажімо, така: «Я повинна щороку здавати ПАП-тест», або: «Я повинна включити овочі до раціону». Я розповідаю тут не про такі повинності. Я розповідаю про ті, що обмежують ваше життя через застарілі ідеї, які нам втовкмачили в дитинстві.
Та як відрізнити корисні повинності від шкідливих? Грань між ними може бути тонкою. Існує один-єдиний індикатор: повинності, що приводять до якіснішого результату, зазвичай корисні. Як у наведеному вище прикладі: загальновідомо, що овочі корисні для людини, отже, споживання овочів дає якісно кращий результат, ніж відмова від них. Якщо ви вагаєтеся, що краще — залишитися вдома чи піти на побачення з вашим подружжям, і можете навести вагомі аргументи на користь як першого, так і другого, забудьте про повинність і обирайте побачення.
Книжку можна замовити за посиланням.
