Якщо українка знайде роботу, то соцвиплати у Японії, на відміну від Європи, не втрачає: Оксана Піскунова про життя втікачок від війни у Країні Вранішнього Сонця

Далека Японія є країною, яка з перших днів підтримала українців у прагненні покарати окупантів, які вдерлись на нашу територію. Наша воєнна перемога над росіянами для японців є не менш важливою, бо вона є їх надією на повернення своїх північних територій та гідного покарання у міжнародних судах агресора, який приніс багато горя обом народам. Біль за втраченими територіями викликав такий високий рівень любові японців до українців після 24 лютого 2022 року, що ця країна вперше з часів Другої світової прийняла наших біженців та надала безпрецедентну за обсягами підтримку родинам.

Наприкінці лютого у Японії відбулася конференція, на якій підписали 57 документів щодо підтримки повоєнного відновлення України. Радниця з питань біженців при мерії міста Йокогамо Оксана Піскунова брала участь у заході та перекладала міністру економіки Японії. Місцеві бізнесмени після дворічної заборони навіть отримали від свого уряду дозвіл відвідати Київ та захід України. А Womo.ua від пані Оксани цікавили відповіді на запитання: «Як українським біженцям там, у далекій Країні Вранішнього Сонця?». І чи не розчарували ми щирих на емоції японців своєю ментальністю, побутовими образами та обманами під час ведення справ?

 Ще у 2014 році від мого дитячого та юнацького світу не залишилось нічого, крім спогадів, адже втрачені навіть дитячі фото

Як Японія з’явилася у вашому житті?

Японія завжди була у моєму житті, бо тато працював на флоті і привозив відеокасети, побутову техніку, яку виробляли у цій країні, тому, коли з’явилася пропозиція поїхати до Токіо у 1995 році, я не вагалася. Хоча навіть мій батько був проти цієї мандрівки з туристичною метою до країни, пісні якої я знала змалечку. Але вже в Японії мені запропонували працювати у школі іноземних мов, оскільки маю педагогічну освіту. І коли я знову завітала до цієї країни, то вже мала бізнес-візу. Так я з 90-х почала працювати у навчальному закладі, викладаючи російську. Про українську тоді не йшлося, оскільки це були перші роки незалежності. Пізніше я працювала на телебаченні, перекладаючи новини. Щороку думала: «І  ця справа цікава, і ця… Ще трошки побуду та спробую свої сили» — і так майже 30 років вже минуло.

У моєму житті тоді не було тих проблем, які є зараз у наших дівчат, тому що я до приїзду вже трохи вивчала японську. Коли я приїхала до Японії, то вважала, що все зрозумію та зможу спілкуватися. Але коли мене у школі запитали про найближчу станцію метро, я не зрозуміла питання. Якісь слова переставили місцями, десь промайнув сленг. До того ж у мене не було дітей, і мені не довелось вирішувати купи питань щодо їх облаштування. Але  дуже багато людей, яких я називаю сенсеями, мені допомагали, спрямовували, показували та розповідали. І у певний період я зрозуміла, що маю вчиняти до інших людей так, як ставилися до мене. Саме тому я понад двадцять років тому зареєструвалась перекладачем при префектурі Йокогамо та стала волонтером. І я багато років допомагаю експатам та японцям у спілкуванні та адаптації.

Коли війна в Україні почала втручатись у ваше життя?

У 2014 році, коли росіяни увійшли до Криму і почали окуповувати Донбас. Я народилася у місті Горлівка Донецької області. Закінчила педагогічне училище в Артемівську, тобто в Бахмуті, а педагогічний інститут — у Слов’янську. Усі ці населені пункти були окуповані ще тоді. Деякі потім вдалось звільнити. Доля біженців не оминула і моїх батьків. У липні 2014 року вони просто взяли по наплічнику і поїхали з-під обстрілів до Києва. Відтоді назад не повернулись. Від мого дитячого та юнацького світу не залишилось нічого, крім спогадів, втрачені навіть дитячі фотографії!

До Японії тоді втікачі від війни організованими групами не приїздили, хоча я особисто знаю людину з Донецької області, яка після Майдану приїхала у Токіо. Я тоді дуже багато мала роботи з перекладу, тому що з України ми отримували багато інформації.

Мої батьки оселились в Обухівському районі під Києвом, і їх оминула другий раз окупація після 24 лютого 2022 року. Хоча серед наших друзів є ті, хто оселився з 2014 року у Бучі та Ірпені, і вдруге опинились в епіцентрі бойових дій. Але обстріли були і на Обухівщині, тому всі ці жахи я переживала разом із батьками, перебуваючи в Японії. Я пам’ятаю ті страшні моменти, коли телефонувала мамі, а вона казала: «Ой, щось у нас там на вулиці бухкає, треба піти подивитися у вікно!». Дуже лякала відсутність зв’язку тривалий час. Але у 2022 році втікачі від війни вже почали приїжджати до Японії сталими групами.

Після 24 лютого в амбасадах Японії українцям надавали дозвіл та безкоштовний переліт усім – і хто мав родину чи знайомих у Японії, і  хто втратив все та хотів почати життя з нуля… 

Якими шляхами до Японії потрапляли українці після 24 лютого 2022 року?

Аби потрапити до Японії, треба було обов’язково поїхати до будь-якого посольства країни за межами України, наприклад, у Польщі, Угорщині, Румунії чи Молдові. Там приймали українських біженців навіть без документів, бо я знаю людей, які приїхали не те що за внутрішніми паспортами, а буквально з довідками. У японській амбасаді достатньо було сказати: «Я хочу виїхати в Японію». Надавали дозвіл та безкоштовний переліт усім — і хто мав вже родину чи знайомих у Японії, і  хто втратив все та хотів почати життя з нуля, і хто говорив, що все життя мріяв про Японію…

Перші люди приїхали вже на початку березня. Вразило те, що це не завжди були люди з прифронтових територій. Я зустрічала людей із Львівської області та Львова. У них тут понад 20 років живуть діти з онуками, тому вони скористались цією нагодою.

Були випадки, коли після перебування у Німеччині, Польщі чи Чехії, люди розуміли, що не можуть там працевлаштуватись, тому у пошуках кращої долі виїздили до Японії. Є й така категорія громадян України, які приїхали з росії. Чи боялись вони репресій через українське громадянство, не знаю. Але вони прекрасно жили десятиріччями там і згадали про українські паспорти, коли отримали шанс виїхати без проблем до багатьох країн. Згадали про українські паспорти і  кримчани, яким було нормально 8-10 років жити в окупації.

Чи були серед українських втікачів ті, кого силоміць вивезли з окупованих територій спочатку до росії, а потім вони втікали до Японії?

Я особисто знаю жіночку, яка у свої понад 70 років була вивезена окупантами з Рубіжного. Місто вона покидала в останній хвилі, просидівши до цього у підвалі кілька місяців. Зараз від того Рубіжного нічого не залишилось. І хоча у росії в неї є родичі, але вона вирішила тікати звідти. Дивом їй вдалося сховати документи. І ледь не на перекладних через Читу жінка такого дісталася кордону з Естонією. Вже у Таллінні вона приїхала до посольства Японії, де їй допомогли.

Для Японії приймати біженців є нонсенсом

Яку соціальну підтримку надає уряд Японії українським втікачам від війни?

По-перше, я маю зауважити, що для Японії приймати біженців є нонсенсом. Ця країна ніколи цього не робила. Такою була офіційна політика країни упродовж багатьох років. Але, коли почалося повномасштабне вторгнення, то вже за кілька днів прем’єр-міністр країни Фуміо Кісіда виступив із заявою, що Японія українських біженців прийматиме. А японці дуже дисциплінована нація: як уряд сказав, то на місцях вже мають на це реагувати. Статус біженців українцям в Японії не давали. Вони отримували спочатку річну візу, а тепер і 5-річну. Тобто у них така ж віза, як і у мене, яка вже тридцять років живе в Японії. А це означає, що людина не має жодних обмежень. Вона може виїжджати з країни та повертатись, коли забажає. Вона може знайти роботу паралельно навчанню у мовній школі. Уряд при цьому сплачує медичну страховку, надає безкоштовні  місця у дитячих садках та школах.

Обсяги сформованої соціальної підтримки залежить ще й від місцевих органів влади. В якихось префектурах одразу українцям надавали соціальні квартири. Десь це житло шукали, тому мали певну затримку. Хтось отримав відремонтоване чи нове житло, хтось ще мав почекати, поки місцева влада зробить косметичний ремонт. Але і квартири, і комунальні послуги сплачуються з бюджетних коштів міст.

У кожному місті будують муніципальним коштом багатоквартирні будинки для малозабезпечених японців

Звідки зайві безкоштовні квартири у Японії?

У кожному місті будують муніципальним коштом багатоквартирні будинки для малозабезпечених японців. Таке житло їм надають безкоштовно. Квартири мають 2-3 невеличкі спальні, кухню та спільну вітальню. Комунальні послуги також сплачуються з бюджету, тому я впевнена, що українські втікачі від війни і гадки не мають про місцеві тарифи. Наприклад, на холодну воду. Хоча останнім часом в окремих префектурах є послуги, наприклад, інтернет, за які вже почали сплачувати українці самі. В Йокогамо сплачують лише за електрику чи газ, якщо він є. Якщо не користуватись цілодобово кондиціонером, то це коштуватиме 30-40 доларів на місяць. Для порівняння скажу, що, якщо японці орендуватимуть житло у великих містах, то воно, зрозуміло, кращої якості, ніж муніципальне, але вартість оренди сягає 1500-2000 доларів на місяць.

Чи передбачені від уряду грошові виплати?

Державна японська фундація через уряд сплачує мільйон єн кожній людині на рік. Кошти сплачуються чотирма траншами один раз на три місяці. За нинішнім курсом сума становить приблизно 700-750 доларів на місяць на кожну людину, зокрема на дітей. Якщо витрачати ці кошти тільки на їжу, то це рівень витрат у японських родинах середнього рівня статків. Але японці ще сплачують комунальні послуги, кредити на житло та автівки, страховки, навчання у коледжах та університетах. Якщо ці витрати вирахувати з середньої заробітної плати в Японії, яка зараз сягає 1500-2000 доларів, а решту суми розділити на всіх членів родини, то не у кожній родині середніх статків припаде 750 доларів на харчування на одну особу. І на утримання дітей японський уряд батькам коштів не виділяє. Тому грошова допомога є дуже суттєвою для українців!

Додатково у кожному регіоні є власні програми місцевої підтримки. Десь надають одноразову грошову допомогу, наприклад, придбати меблі для квартири. Її розмір у переважній більшості сягає 2 тисяч доларів. Десь надають на кожну дитину 500 доларів, щоб її одягнути. Адже багато хто приїхав з мінімумом речей. Десь роздають продуктові набори: чай, макаронні вироби, крупи.

Я не вважаю, що ця підтримка в сукупності є замалою. Адже страховки всім зробили також безкоштовно. За них українські втікачі від війни сплачують лише мінімальні 8-10 доларів на місяць. Але на цю суму ти отримуєш повний комплекс медичних послуг.

Українські школярі віком до 15 років зобов’язані відвідувати школу в Японії

Чи виникають проблеми з адаптацією в української малечі у японських дитячих садочках?

Це найбільш адаптивна категорія дітей. Я кілька днів тому була в дитячому садочку якраз з перекладом. Подивилася на нашу дитинку. А вона за півтора року не відчуває ніякого дискомфорту. Вона їсть те, ще там дають. Інші діти з нею бігають, беруть за ручку, тягнуть гратись. Вона вже щебече японською на рівні носія мови.

Як у закладах освіти адаптуються  українські школярі?

В Японії є обов’язковою 9-річна освіта. Далі починається навчання у старшій школі, але за власним бажанням. Тому українські школярі віком до 15 років зобов’язані відвідувати школу. Якщо дитина починала відвідувати японську школу, то до кожного такого учня чи учениці надавали перекладачів, які 2-3 рази на тиждень приходили та перекладали індивідуальні розмови мами з викладачами або про що йдеться на батьківських зборах. Звичайно, є такі українські підлітки, які продовжують онлайн-навчання в українських школах.

У перший клас дитина йде у 6 років. Зі школярами початкових класів труднощів я не помітила — вони дуже швидко адаптуються, дуже контактні та дуже швидко опановують мову.

Відчутна проблема з адаптацією виникає у підлітків. Вони повільніше вивчають японську мову, тому їм важче засвоїти матеріал. Вони гірше навчаються за свої можливості, бо не розуміють завдань. Тому через півтора року таких труднощів ми помітили певну хвилю виїзду таких родин, бо мами ризикували повертати дітей в Україну під обстріли, аби вони вже з 1 вересня почали навчання в українській школі. Японський уряд забезпечує безкоштовне навчання тільки у державних школах, тому спроби перевести дітей, хто вивчав англійську поглиблено в Україні, до міжнародних шкіл з англійською мовою навчання боляче били родинам по кишені, бо вони в Японії платні.

Але й повернення в Україну не завжди є виходом з цієї ситуації. Серед школярів середнього шкільного віку я бачу велику кількість українських дітей, які не тягнуть навчання. І чим далі це триває, тим менше в них можливості йти вчитися у коледжі та університети в обох країнах. Бо вони до кінця 9 класу в Україні вже не встигають освоїти потрібну програму онлайн,  і в Японії не досягли такого рівня володіння мови та знань з предметів, щоб піти навчатись далі. Атестат про завершення 9 класів у будь-якому випадку українські випускники отримають – навіть найпроблемніші. Але що робити далі? Навіть якщо батькам хочеться, аби дитина пішла до старших класів (до High School), то навіть за умови безкоштовного навчання виникає питання: чи витягне ця дитина ту школу, якщо ледь потягнула дев’ятий клас?

Дуже багато проблем через непунктуальність українських батьків. Коли японцям кажуть, що треба зібратися на сьому ранку, то о 6:50 будуть всі на місці. Бо «бути о сьомій» означає, що ми вже виїжджаємо у цей час

Ви на волонтерських засадах переклали чимало розмов батьків з японськими освітянами. Які ментальні особливості заважали порозумітися?

З боку українських батьків дуже багато необґрунтованих запитань.  Наприклад, викладачі кажуть, що завтра о 9 ранку діти їдуть на екскурсію, наприклад. З собою треба взяти їжу та термос з водою. Такими є правила. У японських батьків немає питань: викладач так сказав, відповідно вони так і зроблять. А українські матері та бабусі починають питати: чому вода, а не сік чи солодкий чай? А японський викладач їх перепитує: чим викликане ваше запитання? Бо не розуміє його причину. Адже саме чиста вода втамовує спрагу та є безпечною для дітей, якщо в автобусі дитина її хлюпне на себе – не обпечеться та не зіпсує одяг. А від солодкого чаю, крім ризику опіку, буде ще більше хотітись пити. Усі, хто ходив у похід, хоч раз знає про це. Саме тому під час шкільних екскурсій прийняті такі правила – брати з собою воду. Такими питаннями викладачів дивують не лише наші батьки, але і діти. Інколи я навіть починаю такі дрібниці про правила пояснювати, а не перекладати. Можливо, це пов’язано з особливостями нашої вільної душі, я не знаю. А можливо, це викликано багаторічною недовірою, бо в Україні ніхто про громадян особливо не дбає, і люди звикли самостійно створювати собі комфорт в запропонованих владою умовах.

Не менш частими є питання: «Чому ми маємо це робити?». І це, враховуючи те, що в японських школах немає поборів та регулярних здавань грошей «на штори».

Дуже багато проблем через непунктуальність українських батьків. Коли японцям кажуть, що треба зібратися на сьому ранку, то о 6:50 будуть всі на місці. Бо «бути о сьомій», означає, що ми вже виїжджаємо у цей час. І японці не поїдуть у справах, доки малеча не рушить. Українські батьки приїжджають о 7:15, їх всі чекають, нікуди не їдуть, бо діти ще тут. І вони навіть не просять вибачення за своє запізнення, хоча саме вони вже купі людей на цілий день створили проблеми, бо ці японці можуть вже запізнитися на роботу чи на заплановані зустрічі.

Оскільки переважна більшість українців взагалі не говорять японською, то ми, перекладачі, багато моментів згладжуємо, але, якщо такі батьки не адаптуються та не виявлять повагу до країни свого перебування на третьому році, то вже, вивчивши мову, вони потенційно можуть створювати  конфліктні ситуації з толерантними японськими педагогами.

Що таке толерантність у японських освітян?

Наприклад, якщо українська дитина не виконала домашнє завдання, то, як правило, японський педагог скаже батькам: «Напевно, дитина втомлюється так, що не має сил вивчити уроки. Ви зверніть увагу на це, будь ласка!». У японських родинах така розмова в принципі неможлива. Вони розуміють, що так має бути — і все. Японці так сто років живуть та не знають, що може бути по-іншому.

Освіта у коледжах та університетах у Японії платна. Чи приймали виші наших студентів?

Так, приймали, оселяли та навчали безкоштовно. І вже є навіть приклади отримання дипломів, тому наші студенти, які вже студентами зараховувались до вишів, мали дуже високі показники.

Я по спілкуванню усвідомлюю, що ті родини, в яких діти змалечку пішли до шкіл та дитсадочків, не повернуться, поки вони не здобудуть освіту

Наскільки високим є бажання українок з дітьми повернутись після перемоги додому?

Я по спілкуванню усвідомлюю, що ті родини, в яких діти змалечку пішли до шкіл та дитсадочків, не повернуться, поки вони не здобудуть освіту. Наприклад, якщо дитина зараз в четвертому класі, то вона вже володіє японською на належному рівні, бо третій рік навчається у школі. Вона повністю вже адаптована до життя у цій країні — все знає і про традиції, і про страви. Мама вже має візу на 5 років. Комунальні послуги та житло сплачує уряд. Якщо жінка знайде роботу, то вона соціальні виплати в Японії, на відміну від Європи, не втрачає. Навпаки, її ситуація лише покращиться, бо до мільйона єн щороку на кожного додається її зарплата.

Які перспективи влаштуватись жінкам за фахом у Японії?

Відверто скажу, вони у багатьох фахівчинь дуже низькі. Підлогу мити не обов’язково, бо є інші варіанти. Наприклад, розкладати товар у крамницях, допомагати щось нарізати у кафе чи ресторанах.

Але я пам’ятаю, як два роки тому до мене підійшла жіночка середнього віку та запитала, скільки років їй знадобиться, щоб працевлаштуватись бухгалтером. Я взяла буклети відповідної тематики та сказала: «Стільки, за скільки ви вивчите всі ці ієрогліфи, включно з фаховою лексикою та знанням місцевого законодавства у бухгалтерській справі». І вона пішла працювати в крамницю меблів, де по шафах розставляє якісь товари. В принципі, вона пізніше сказала, що задоволена, бо заробляє півтори тисячі доларів, не витрачаючи жодної копійки на житло.

На літніх українців, крім усіх інших пільг,  поширюється додатковий страховий поліс, який у Японії мають усі люди, які досягли 70-річчя

Чи багато до Японії приїхали українців похилого віку, які потребують підвищеного медичного догляду?

Літні люди їдуть, як правило, до дітей. На них, крім усіх інших пільг,  розповсюджується  додатковий страховий поліс, який у Японії мають усі люди, які досягли 70-річчя.  Він передбачає сплату послуг фахівців, якщо потрібно буде якась допомога. Наприклад, людина приходила б додому та мила їх, готувала їм. І я теж дуже хотіла б, щоб мої батьки приїхали до мене. Але  вони, на жаль, вирішили залишитись в Україні.

Японці дуже дбають про людей похилого віку. Але з українцями є нюанси. Я познайомилась з літнім подружжям, яке вважала ідеальними біженцями. Їх донька живе в Японії понад 20 років. В неї чоловік, 4-річна дитина. Приїхали бабуся з дідусем, які вперше побачили онука, бо на пенсію до вторгнення не налітаєшся. І все так прекрасно складається: мама працює, бабуся грається з онуком після дитячого садочка, дідусь влаштувався за фахом — тренером з тенісу. Живуть у муніципальній квартирі та є економічно незалежними.  І я їм кажу: «Я так рада, що у вас все так класно склалось!». А вона каже: «Класно, але в нас є ще одна донька, і вона зі своєю родиною в Дніпрі під постійними обстрілами!». І я коли це почула, подумала, що не все так ідеально, як спочатку здалось. У наших літніх біженців фактично у кожного є ті, хто залишився як не в окупації, так на вільній Україні.

Українці приходять і кажуть: «Зробіть мені, наприклад, УЗД та рентген, бо у мене є така хвороба». А лікар каже: «Спочатку ми вам зробимо обстеження. Я вам як дипломований лікар скажу, що у вас за хвороба та що вам треба робити, аби вилікуватись»

Чи виникали непорозуміння між українськими пацієнтами та японськими лікарями, коли ви надавали послуги перекладача?

Оскільки я є радником з питань біженців, то регулярно відвідую лікарні та аптеки. Наші люди не розуміють, що треба слухати лікаря. Українці приходять і кажуть: «Зробіть мені, наприклад, УЗД та рентген, бо у мене є така хвороба». А лікар каже: «Спочатку ми вам зробимо обстеження. Я вам, як дипломований лікар, скажу, що у вас за хвороба та що вам треба робити, аби вилікуватись». Якщо ви просто хочете зробити певне обстеження, то це треба було приходити не до лікаря, а до приватних клінік з таким обладнанням.

Також українці вражають своїми знаннями ліків. Ми всі знаємо без обстеження, які нам ліки треба. Я вам чесно скажу, що у Японії не знаю жодної назви ліків — ніяких.

Медична система у Японії передбачає тривалий час очікування потрапляння на прийом до лікарів, як у Європі?

Швидку в Японії викликають тільки в екстрених випадках — коли сталась автомобільна аварія, землетрус з руйнуванням чи пожежа. У решті випадків хворого привозять родинною автівкою чи на таксі до медичного закладу. Я розумію, що в Україні і досі у багатьох випадках викликається «швидка», бо родини не мають власного транспорту, а на таксі до лікарень українці не звикли їздити. В Японії, навіть якщо відійшли води, то породілля привозять до медичного закладу власною автівкою чи на таксі, а не викликають швидку.

Медична система має широкий спектр лікарень. Є звичайні — вони працюють з 9:00 до 19:00. Є лікарні  нічні та вихідного дня. Всі вони розташовані на відстані 6-7 кілометрів одна від одної, тому приїхати на таксі з болем у животі не коштує дорого.

Навіть з гострим болем до зубного лікаря можуть просунути без запису між пацієнтами, щоб хоч, оглянувши, зрозуміти, через що виник біль. Я чекала не більше 40 хвилин, коли у мене таке сталось. А планове лікування чи заміна пломби — за записом, як і в Україні.

Інша справа, що процедура оформлення є досить тривалою у часі. Але такого,  щоб пацієнт прийшов із скаргою на біль і його не оглянули того ж дня, такого на моєму досвіді не було.

Жінки, які мають чоловіків, та не обтяжені влаштуванням особистого життя, вже поводяться, як заробітчани

Наскільки українцям зараз притаманний депресивний стан?

Торік я відвідала Німеччину та спілкувалась з українками. Серед них є ті, які вже знайшли собі бойфрендів чи чоловіків, одружились та завагітніли. Навіщо їм повертатися, якщо вона вже за кордоном створила родину? Я не знаю, чи були в них чоловіки в Україні, але аналогічні випадки вже є і у Японії. Такі родини бачать тільки перспективи — депресій я не спостерігаю.

Жінки, які мають чоловіків, та не обтяжені влаштуванням особистого життя, вже пристосувалися, знайшли нові можливості вчитися чи працювати. І вони вже поводяться, як заробітчани: в Україні в мене залишилися батьки чи дорослі діти, то я краще в Японії зароблю та їм відправлю, поки маю виплати, про які я вже згадувала.

Депресують люди, у кого є військові у родинах, вони постійно якісь заспокійливі таблетки п’ють. Уявіть, ми сидимо в нашому центрі та спілкуємось. Чудова погода у Токіо — і несподівано починає у всіх з телефонів лунати повітряна тривога. Ми в Японії, у нас 7 годин різниця у часі. Яка тривога у Токіо? А вони не прибирають цей додаток з телефонів, щоб жити так, як живуть українці на батьківщині. Я вже не кажу про цей постійний перегляд новин у Телеграм-каналах! Тілом вони у Японії, а подумки- в Україні.

Рівень підтримки японського суспільства України складає 86-88%. Таких показників немає в жодній країні світу

Третій рік триває війна. Чи не змінилося ставлення японців до урядових витрат на українців?

Рівень підтримки японського суспільства України складає 86-88%. Таких показників немає в жодній країні світу. Негативного ставлення щодо витрат на утримання українців немає. Як довго така ситуація буде триматися, подивимося! Зараз йдеться про утримання лише двох з половиною тисяч біженців, враховуючи дітей. Це не мільйони, як у країнах ЄС, але для Японії, яка ніколи не приймала ніяких біженців, витрати на утримання  українців вже третій рік поспіль є дуже великою сумою.

Зараз японці активно беруть українців на роботу, навчають на курсах японської, аби тільки вчилися та працювали. Але до безкоштовного люди звикають швидко. Наприклад, одна з платних мовних шкіл запросила кількох молодих українців на безкоштовне навчання і проживання . Вони приїхали, рік вчилися, а потім школа сказала: «А тепер платіть!» Наші здивувались: «Нам по 15-17 років! Чим ми будемо платити?» І у новинах з іронією написали, що українці поводяться, як шляхта, бо не працюють і не хочуть сплачувати за навчання.

Зараз чоловіки призовного віку є серед кримчан, які в очі мені дивляться та розповідають, що тікали від війни. Ось у цьому випадку дійсно варто спитати: «А де ви були 8 чи 10 років?»

Дуже болючим питанням є втеча з України чоловіків призовного віку. Чи багато з них перебувають у Японії?

Хлопців студентського віку взагалі немає серед втікачів від війни. Тут є тільки дівчата-студентки. Українських чоловіків призовного віку 35+ небагато, але 24 лютого 2022 року вони  вже перебували за межами України. Я знаю двох таких чоловіків, які були на заробітках в Чехії. Коли дружини виїхали до них з-під обстрілів, то вони разом і поїхали до Японії, щоб більше заробляти. Є ще чоловіки, які виїхали з Донецька ще у 2014 році. Вони повертались, аби провідати родини у 2016-2017 році. Вже тоді їх примушували воювати проти українців. І вони також втікали з окупованого Донецька через Росію до країн Балтії по цим ДНРівським «документам», а вже в Європу потрапляли по українським паспортам.

Зараз такі чоловіки є серед кримчан, які в очі мені дивляться та розповідають, що тікали від війни. Ось у цьому випадку дійсно варто спитати: «А де ви були 8 років чи 10 років?».

Наскільки  українське ком’юніті є активним?

В Японії зараз перебуває не так багато українців, які рятувались від війни. Якщо додати ще менше двох тисяч, які мешкали ще до вторгнення, то загалом українське ком’юніті збільшилось вдвічі. Але воно дуже активне протягом усіх років Незалежності! І українцям, які живуть в Японії  вже більше 20 років, неприємно чути, коли кажуть: «Країна вранішнього сонця відкрила для себе Україну в 2022 році».

Ми проводили заходи ще з далеких 90-х. Японці дуже люблять навчатись та отримувати нові знання на майстер-класах. Я особисто проводила майстер-класи з української кухні, з писанкарства, з виготовлення ляльки-мотанки, зі створення вишиванки, розповідала про нашу культуру, декоративно-прикладне мистецтво, мову. А після 24 лютого 2022 року нам довелося все це робити, збільшивши кількість заходів у десятки разів. І з’ясувалося, що з двох тисяч українців, які жили в Японії до початку повномасштабного вторгнення, активними є лише 200 осіб. Причини тому різні. Хтось живе у віддалених префектурах, а приїхати за 800 кілометрів на свято вареника, то не наїздишся. Хтось розчиняється у власному житті. Але ті, хто живе у Токіо та у центральних районах, мають шалене навантаження —  зараз всі суботи та неділі у нас забиті фестивалями та іншими заходами різних форматів і у приміщеннях, і на відкритому повітрі. Оскільки в Японії навіть взимку дуже гарна погода, то можна на вулиці проводити міжнародні етнічні фестивалі – і колядувати, і заробляти, продаючи свої вироби.

Дівчата, які співають, вже не встигають свої голоси відновлювати за тиждень. Зараз приїхали біженці, і вони можуть мовчки готувати страви національної кухні. Гроші збираються чималі. Один захід — і нова швидка з повним комплектом обладнання їде до України. Ще один захід — і купується обладнання для творчих занять школярів. Ми робимо набагато більше, ніж пересічний українець в Європі, тому що нам доводиться тягнути дуже багато, маючи невеличке ком’юніті.

Звідки ви берете книжки японською про Україну?

Японською такої літератури небагато. Я написала підручник української мови для японців. Минулого року на День Незалежності він побачив світ, і перший примірник отримав Посол Японії в Україні.

 

 

Після 2014 року ще 2-3 людини підпадали під визначення  «хороших росіян», бо засуджували окупацію Криму та Донбасу. Але ніхто з них мені не зателефонував та не написав після 24 лютого 2022 року

Як росіяни поводяться у Японії?

З 2014 року я  маю мало знайомих друзів-росіян. До 2022 року ще 2-3 людини підпадали під визначення  «хороших», бо засуджували окупацію Криму та Донбасу. Але ніхто з них мені не зателефонував та не написав після 24 лютого 2022 року. Вони не спитали: як ти, як твої батьки? І саме тому цих людей для мене вже більше не існує. І так для багатьох з нас, українців, які живуть в Японії.

Коли з 2014 року ми проводили мітинги проти окупації українських територій,  нікого з росіян поруч з нами не було. І власні акції протесту вони теж не проводили! І я вважаю, якщо росіянин не приходить на будь-який проукраїнський мітинг, його вже не існує для нас.

Але вони активно маскуються під українців.  Нещодавно мене запросили перекладати до школи  до дівчинки в другий клас. Мені сказали, що дитина є українкою. Я приходжу, а дитина не розуміє української: «Я только по-русски говорю!». Почали розмовляти російською. І дитина мені розповідає, що вона прилетіла із Санкт-Петербурга. Мама є громадянкою України, але після народження дитини в Росії ніякої любові до нашої культури та мови не прищеплювала. Я просто просиділа з цією дитиною два уроки, а потім підійшла до керівника відділу освіти префектури та спитала: «Навіщо ви мене підставляєте, направляючи до російської дитини?». І мені відповіли, що мати має український паспорт, тому до мене і звернулись, не занурюючись у дослідження, звідки ця родина приїхала до Японії. Ну, а мати згадала про свій український паспорт, коли побачила можливість влаштувати краще своє життя в Японії.

Навіть росіяни без наших паспортів маскуються під нас: намагаються  показувати, що вони «російськомовні українці». Тому мова є важливим чинником їх виявленням та ідентифікації.

Перевзуваються у повітрі! Наприклад, власники ресторану «Матрешка» є вихідцями з Далекого Сходу, але розповідають про українське коріння, приймають українців на роботу та ще й крадуть наші страви, включаючи їх у своє меню.

Є в нас ще одна путіноїдка, яка навіть має український паспорт, але бігає у гімнастерках часів Другої світової війни, косоворотках та нещодавно намагалась провести фестивалі російською кухні, навчаючи готувати наш борщ, вареники, галушки. Ми пішли та поспілкувалися з мерією. Пояснювали, що ця людина буде японцям розповідати брехню про «один народ»,  що ЮНЕСКО внесла борщ та інші наші страви до Репрезентативного переліку нематеріальної культурної спадщини людства, як українську національну страву, а не російську. Захід тоді вдалось скасувати.

Росіяни і за поглядами, і за паспортами, звичайно, теж нікуди не поділися. Намагаються проводити якісь «фестивалі російської культури». Ми це активно прагнемо зупинити. Минулого року в муніципальному центрі, де працює українська недільна школа, росіяни намагалися  саме 24 лютого провести «свято для малих народів». Я прямо у префектурі спитала: «Ви взагалі розумієте, що робите, даючи дозвіл росіянам на день початку масового вбивства українців проводити заходи? Та ще і у тому ж приміщенні, де українці навчають дітей мови та традиціям!». Тоді дозвіл також було анульовано місцевою владою.

Але скасувати концерт російської оперної співачки Анни Нетребко у Токіо нам не вдалося. Ми стояли з плакатами та прапорами під мерією та концертним залом, але захід відбувся. Нам так і казали: «Ми вас підтримаємо, але музика поза політикою!».

У Японії є територіальна суперечка через Курильські острови. Ці та інші північні території об’єднали країну у підтримці України. Бо тема втрати рідних земель є спільним нашим болем.

Як до росіян ставляться японці після 24 лютого 2022 року?

Як ви знаєте, у Японії є територіальна суперечка через Курильські острови. Ці та інші північні території об’єднали всі радикальні націоналістичні японські організації та уряд  країни у підтримці України. Бо тема втрати рідних земель є спільним нашим болем.

За підтримки 88% суспільства японський уряд щедро виділяє кошти на підтримку України. З лютого 2022 року було виділено понад 7 млрд доларів на гуманітарну допомогу та військову техніку нелетального характеру. Крім урядової прямої підтримки є співпраця між громадами, релігійними установами. Якщо все це об’єднати у підрахунках, то ЄС спільними зусиллями вже поступається одній Японії!

Так, офіційний Токіо не може надавати Україні зброю, бо в Японії немає армії та немає зброї з часів Другої світової війни. І за статтею 9 Конституції ця країна стала абсолютно пацифістською та не може надавати кошти на купівлю зброї. Але обладнання для розмінування, устаткування для медичних закладів, шпиталів, навчальних установ, коштує шалених грошей, тому Японія є лідером міжнародної підтримки України.

Пані Оксано, що вас турбує у ставленні українців до японців?

У кінці лютого в Японії відбулася конференція, на якій було підписано 57 документів щодо підтримки повоєнного відновлення України. Я брала участь у заході та перекладала міністру економіки Японії. Місцеві бізнесмени вже отримали дозвіл відвідати Київ та Західну Україну. До цього два роки діяла заборона. І японці, говорячи спортивною термінологією, сидять вже на низькому старті. Ви не уявляєте їх рівень любові до нашої країни, ентузіазм та масштаби очікувань! І хотілося, щоб українці не розчарували, а приймали японців привітно, без побутових образ та обманів під час ведення справ. Бо ці підприємці та команди фахівців привезуть такі технології, знання та інвестиції, що для України це є шансом стати провідною країною Європи. На думку японців, відбудова модернової України є також вагомою складовою перемоги, бо наша держава не загрузне у руїнах та бідності на десятиріччя! І наскільки для українців Японія важлива для відбудови інфраструктури, так і японці розуміють, наскільки Україна важлива для них, бо третій рік вчиняє активний спротив агресору, який приніс багато біди Японії.

Наша військова перемога над росіянами для японців є не менш важливою, бо ця перемога є надією на повернення Японією своїх північних територій та гідного покарання агресора у міжнародних судах, який приніс багато горя обом народам.

Тетяна Марінова

Світлини героїні проєкту «Як ти ТАМ?» — https://www.facebook.com/oksana.piskunova