Оксана ХромоваГенеральна директорка видавництва Vivat вже не вперше спілкується з редакцією WoMo, проте нинішня наша розмова суттєво відрізняється від попередніх. Коли ми домовлялись про інтерв’ю, хотілося відкласти робочі питання й поговорити про життєве, жіноче й навіть повсякденне. Та не торкатися робочих питань і бізнесу не вдалося, адже це і є справжнє життя нашої героїні. Проте сподіваємось, що відома українська підприємиця й топменеджерка для багатьох відкрилась дещо з іншого боку. Отже, Юлія Орлова про улюблену роботу, довіру, спогади, щасливі випадки й невпинні ідеї, жалкування та мрії.
– Юліє, розкажіть про себе. Я знаю, що ви з Харкова і навчались хімії.
– Так, я мешкала у Харкові, хоча народилася у Мурманську. Мої батьки — українці, але тато був військовим, тому нам довелося багато поїздити. Згодом на довгі роки Харків став і зараз залишається моїм рідним і улюбленим містом. За фахом я хімік-аналітик, закінчила університет із червоним дипломом і за призначенням мала бути судмедексперткою. Та ще під час навчання почала займатись торгівлею книжками. Тож коли постало питання подальшого вибору, я обрала книготоргівлю й видавництво. І це стало величезною драмою для мами, яка, до речі була бібліографом і бібліотекарем. Вона сприйняла це як руйнування подальшої кар’єри за спеціальністю. А я жодного разу не пожалкувала про те, що моє життя склалося саме так.
Деякий час я працювала у різних видавництвах, відкрила свій бізнес, навіть два — один видавничий, а другий — торговельний, та вони обидва були пов’язані з книгами. А потім зрозуміла, що для необхідного квантового стрибка потрібне подальше навчання і вступила на MBI. Це була одна з моїх найкращих інвестицій. І якщо у когось постає питання щодо такого навчання, то моя порада — так. Якщо є можливість, час, бажання і, найголовніше, сфера, в якій можна використати ці знання, — обов’язково робіть це.
Потім потрібні були гроші, але взяти кредит було неможливо. Я не знала, що робити і як рухатись далі. І тут, можна сказати, мені пощастило. Я познайомилась із Сергієм Яковичем Політучим, який запропонував мені об’єднати наші видавництва під назвою Vivat, де я стала керівницею. Так почався майже 13-річний шлях нашої компанії.
– Ви вважаєте себе сміливою людиною чи обережною, яка все прораховує на сто кроків вперед? Вам було страшно на цьому шляху?
– Мені б хотілося сказати, що я дуже смілива людина, це дуже гарно звучить. Але насправді мені так часто страшно, що аж соромно. Тому що кожного дня керівник ухвалює якусь неймовірну купу рішень. По-перше, ми не розуміємо, що у нас попереду. По-друге, вже є що втрачати. І це не завжди про гроші, це, наприклад, репутація. Хоча до помилок у мене вже чітке ставлення, яке я артикулюю своїм підлеглим. Якщо ви не помиляєтесь — це погана ознака, адже ви стоїте на місці й нікуди не рухаєтесь. Тому я іноді навіть радію помилкам. Звісно, своїм — не дуже, бо у бізнесовому житті я їх, певно, наробила багатенько. Але все ж таки правильних рішень було більше хоча б через позитивний баланс. Побоювання, як на мене, то взагалі про певний зважений розрахунок.
Якось хтось із журналістів запитав у мене: «А що ви такого зробили в житті, що вам щастить?». Але, на жаль, у мене немає відповіді на це. Можливо, тому, що на своєму шляху я ніколи нікого не підставляла й не зраджувала. Принаймні мені хочеться думати, що ця надійність десь у всесвіті знайшла такий відгук. А також я багато працюю, тому моє «пощастило» — це більше про результати кропіткої праці і безперервних зусиль.
– А взагалі у книговиданні ви опинились свідомо чи випадково?
– Зовсім випадково. Тут знову можна сказати — пощастило. Тоді студенти нерідко підробляли паралельно з навчанням. Я почала з торгівлі книжками й далі вже рухалась у цьому напрямі до книговидання.
– Зважаючи на кількість років, проведених із книгами, чи можете ви визначити кілька, з яких взяли для себе щось значне й особливе?
– Це досить важко. Найголовнішу книгу обрати точно неможливо, і навіть переліком важко. Я вірю в 10 тисяч годин, які необхідно пропрацювати над певним питанням. Тут буде вартим сказати, що я не люблю, коли звільняються співробітники. Якось я почула слова Олега Гороховського, які прийшлися мені до душі:
«Щоб досягти успіху в роботі, необхідно напрацювати в цьому напрямі 10 тисяч годин».
Коли ми співпрацюємо з людиною, ми також спілкуємось з нею і вкладаємо тисячі годин свого часу, сил, емоцій, здоров’я і взагалі життя. І коли так відбувається, то все це дуже жаль втрачати.
А щодо книг, то для мене важливіше, чи дає книга якесь підґрунтя для роздумів, я не думаю категоріями «сподобалась — не сподобалась». Наприклад, у нас є книга «Нетфлікс і культура інновацій». Автори розповідають про деякі кейси, а потім пояснюють своє рішення. І до пояснень я інколи не розуміла, як це дійсно спрацьовує. Наприклад, відсутність контролю за грошима під час відряджень або самостійний вибір транспорту. Важливу роль тут відіграють корпоративні цінності. І коли ти це усвідомлюєш, то справді розумієш механізми й принципи культури у компанії.
Книжка, мені здається, не навчальний інструмент. Навчальний інструмент — це життя. А книжка — це спосіб зупинитися і принаймні подумати, чи правильно ти робиш у певній ситуації.
– Не виникали у вас часом думки про якісь інші сфери діяльності? Чи ви вже настільки занурились у книговидання, що все інше навіть на рівні фантазій не розглядається? Чим би ще ви займались у житті?
– Звісно, виникали й виникають зараз. Я є менторкою у бізнес-спільнотах і багато спілкуюсь з різними бізнесменами. Я бачу, що загалом у людей виникають одні й ті самі проблеми. Вони на різних рівнях та обсягах, але мають багато спільного. Різні за специфікою, але піддаються певним правила маркетингу, планування й процесів загалом. Адже бізнес — це закони. І якщо ти їх знаєш, то цікаво спробувати з іншим товаром, це розширює можливості.
Наразі мені дуже цікавий напрям організаційного коучингу. Я пройшла перший модуль навчання, і мені дуже подобається підхід і фаховість. Здається, це моє, оскільки у себе в компанії я намагаюсь створити свою культуру взаємодії.
“Я дуже не люблю формулу «у нас колектив як сім’я». Ні, сім’я передбачає зовсім інший рівень організації, стосунків і довіри. Я б хотіла, щоб всі мої люди йшли з радістю на роботу, і працюю над тим, щоб команда була командою”.
Але це дуже нелегко, коли 212 осіб в штаті й 300 поза штатом.
– Чи є різниця у співпраці з чоловіками й жінками — як з партнерами, так і з підлеглими? Чи легко вам співпрацювати з чоловіками?
– Дуже легко. Не можу сказати, що відчуваю кардинальну різницю, проте хочу виділити одну рису: на мій погляд, жінки краще прораховують і зважують всі за і проти. Можливо, це людський чинник. Але взагалі дуже добре, коли в організації працюють і чоловіки, й жінки, які доповнюють одне одного. І тут головне моє завдання як керівника — правильно визначити, що очікувати від кожного.
– Як проходить ваш типовий день? Чи є певні ритуали, які ви підтримуєте?
– На жаль, мій типовий день проходить нецікаво для пересічних громадян хоча б через мій гугл-календар, який розписаний на місяці вперед. А там здебільшого нарада за нарадою.
– Він вас ніколи не нервує?
– Ні, бо я вже звикла. В мене багато різних напрямів у спілкуванні, до того ж ще й життя постійно підкидає нагальні проблеми, які необхідно вирішувати. Певні мінуси є і в онлайн-спілкуванні, коли неможливо на власні очі побачити й відчути настрій чи вловити емоції. Так чи інакше зараз компанія розташована у Харкові, тому спокій нам може лише наснитись. У майбутньому я б хотіла застосовувати комбінований режим, найзручніший, на мою думку.
– Вам вдається відпочивати так, як би ви хотіли? Чи можете дозволити собі відволіктися від думок про робочі процеси?
– Я створила собі таку рутину, яку б навіть порадила іншим. Майже щодня я вдягаю навушники і йду, щоб находити свою кількість кроків. Поєдную фізичне й розумове навантаження, що дуже зручно. Зараз це мій найкращий відпочинок. Моя робота вимагає від мене тримати руку на пульсі і бути в курсі новин політики, економіки та культури. Звісно, все осягнути неможливо, але в такі моменти у мене народжуються нові ідеї чи рішення для мого бізнесу.
– Вас це не виснажує — отакі постійні розумові процеси?
– Мене це, навпаки, драйвує. Я маю безліч ідей і дуже радію, коли можу втілювати їх у життя.
“Якщо мені вдається продати свою ідею колективу, ми видаємо нову книгу. А потім знаходяться люди, які її обирають для себе. Ви не уявляєте, наскільки це надихає й надає сил, це немов народити дитину”.
З іншого боку, для мене це можливість говорити з іншими поколіннями через наші книжки. Колись мене не буде, а книга залишиться і когось також наштовхне на думки. Ще й тому вирватись з мого бізнесу для мене майже неможливо, бо мене цікавлять і книги, і люди.
– Чи часто вам вдається продати ідею книги своєму колективу?
– Нечасто. Бо в такі моменти я не керівник, а одна з них. У нас був випадок, коли видавництво зазнало певного хейту, і я консультувалась з Мариною Стародубською, як правильно вийти з цієї ситуації. Саме тоді з’явилась ідея книги про те, чому ми, українці, так любимо сварки. Згодом Марина таки написала книгу «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд», яка складається аж з дев’яти розділів, а ми її видали.
Відтоді я розумію, що будь-яка сварка — це не кінець. І ніколи не можна спалювати мости за собою, аби не було жодного шляху назад. Особисто я дуже обережно обираю слова, щоб не зламати стосунки та саму людину.
– А загалом у житті були випадки, коли ви обрубали й не повертались?
– Я дуже довго тягну. Але якщо обрубаю, то не повертаюсь ніколи. Можливо, це не дуже добре, та я розумію, що в моєму випадку інакше вже неможливо. Це не означає, що я не буду вітатися, проте все інше — ні.
“У стосунках базисною умовою є довіра — до колеги, подруги, родича. І якщо тобі ламають руки, тобі нічим обійняти людину. Коли тобі ламають довіру, то нічого не залишається”.
Але спочатку потрібно зробити все, щоб цього не сталося. Своїй доньці я казала: «Твоє завдання — знайти в цьому світі свою зграю. Це дуже важко, але якщо вдасться, то майже половину справи вже зроблено».
“Я дуже радію, бо знайшла свою зграю. І тепер я більш обережна у стосунках”.
– А які з останніх інтерв’ю чи подкастів вам сподобались і чим саме?
– З останніх — це з Олегом Гороховським, Ярославою Гресь. Можливо, через певну відкритість і відвертість у відповідях, спробу розібратись у певних питаннях і в собі. Мені цікаво, який вибір роблять люди, бо це щодня відбувається з усіма нами. І взагалі завжди цікаво слухати розумну людину.
– Наразі в нашому суспільстві, на думку багатьох, триває розкол між тими, хто поїхав, і тими, хто залишився. Ви не думали про те, щоб виїхати з України?
– Коли почалося широкомасштабне вторгнення, мене надовго не вистачило, бо у Харкові було дуже неспокійно. Через місяць я поїхала в Польщу без жодних планів, але дуже швидко відчула, що там нікому не потрібна. А я розумію, що для мене дуже важлива самореалізація, і те, що я роблю, мені завжди було потрібно. Дуже швидко з’ясувалось, що це зовсім не моє життя, і я повернулась в Україну. Бачу, що багато людей знаходять себе в інших країнах, але я не змогла. Тепер просто живу на два міста — Київ і Харків.
– Буває страшно їхати додому?
– Не те що страшно, швидше боляче — дивитись на величезні руйнування рідного міста. Я не можу і не хочу бачити його в такому стані. Певною мірою я бережу себе, адже ресурс — не безмежний.
– А до Києва вже звикли?
– Ні, і мені здається це поки що складно, як і будь-кому з моїх земляків. Напевно, для мене місто завелике і досі ще не зовсім знайоме. Я дуже вдячна знайомим киянам, які інколи влаштовують мені екскурсії і відкривають свої місця сили. Але водночас розумію, що для звикання потрібен час.
– Які риси людини найважливіші?
– Для мене це довіра. І вона ж є однією з цінностей у нашій компанії. Особисто для мене вона важливіша за інші. Адже це і про порядність, про можливість покластися на людину й бути спокійним, про повагу та ще багато чого. Це базис для всього іншого.
По-друге, це залученість. І ще енергія до життя, коли розмовляєш з людиною, а в неї очі горять. Мене захоплюють такі люди, бо їхній драйв передається й мені. З такими людьми мені легко, я неначе в колі позитивної енергії.
– А в чому ви зараз знаходите натхнення? Хоча я вже зрозуміла, що робота для вас теж є таким натхненням.
– Найголовніше — це коли мені щось вдається. Останнім часом зрозуміла, що треба робити щось із харчуванням, бо через часті нервування почувалась не дуже добре. Вишукувала якісь корисні рецепти й почала випікати хліб із сочевиці. У мене вийшло, мені сподобалось і це десь теж про певну самореалізацію.
– А готувати взагалі любите?
– Готувати люблю, але не люблю прибирати. Не можу сказати, що чаклую над складними стравами. А з тістом взагалі ніколи не хочу мати справи. Проте оцей сочевичний хліб виявився моїм зручним варіантом, можливо, тому що не потрібно возитися з борошном.
– Поділіться, будь ласка, своїми секретами, як мати чудовий вигляд?
– Здебільшого це завдяки генетиці, моя мама завжди чудово виглядала, і до хвороби їй ніколи не давали 70 років. Я системно не відвідую косметологів і користуюсь звичайною корейською косметикою, напевно, тому, що мене взагалі ця тема не дуже цікавить і хвилює. А щодо якихось кардинальних втручань, цього я, щиро кажучи, боюся. Отут я вже думаю, що можна й почекати, чи взагалі відмовитись від якихось різких дій.
– У вас є плани чи мрії на цей рік?
– Мені здається, що зараз задля збереження якихось позитивних думок та ресурсу цілі та мрії необхідні. Проте я пішла далі і тільки маю плани, а вмію від них відмовлятись. Коли щось іде не за моїм планом, то раніше це мене дратувало й засмучувало, це була майже трагедія. Моє ставлення до цього змінилось після смерті мами, яка пішла після боротьби з онкологією. Тоді я остаточно усвідомила, що не все залежить від мене.
«Смерть мами навчила мене приймати невідворотне і миритися з тим, на що я не можу вплинути. Не можу сказати, що я навчилась цього стовідсотково. Але коли щось іде не за планом, я згадую маму і думаю: «Не все залежить від мене. Принаймні я зробила все, що могла».
– А про що ви мрієте?
– Я почала мріяти не так давно. Раніше у мене це були не мрії, а лише цілі. Але нещодавно я почула одну хорошу фразу: «Якщо ти мрієш бути на Місяці, то ти принаймні можеш опинитись серед зірок».
Звісно, як кожен з нас, насамперед мрію про найшвидшу перемогу. Щоб якомога більше людей залишились живими й здоровими. Мрію повернутись додому, і щоб у міста повернулись люди. Щоб мої близькі люди були здорові. Зараз всі ми дуже багато читаємо й чуємо про смерть, і вона насправді все ближче до нас. Я часто про це думаю, і ці думки мене дуже підштовхують і пришвидшують.
“Найголовніше для мене — встигнути зробити якомога більше”.
– Про що я вас не запитала, а ви хотіли б сказати?
– Напевно, про що я жалкую. Я часто говорю про це з донькою. Можливо, можна було б жалкувати про втрачені гроші або можливості. Але якби могла повернутися в минуле, то я б народила ще одну дитину. Я навіть не можу пояснити, чому так сталося, адже всі можливості були. Тепер я часто про це думаю. Адже це нове життя, нові можливості, нова людина, якій я б могла передати свій досвід. Я дуже про це жалкую.
Проте радію, що у мене є донька, яку я дуже люблю. Не можу сказати, що ми з нею як подруги. Вважаю, що важливо не забувати про свою головну батьківську роль — захищати й тримати парасольку над головою дитини. Для неї також важливо, що я немов вища, доросліша й розумніша завдяки досвіду. Я б хотіла, щоб так і було і щоб надалі нам було настільки ж цікаво разом, як і зараз. Вона ставить мені такі питання, про які я багато думаю. І мені це дуже цікаво, незважаючи на те, що вона ще досить молода. Дуже приємно, коли ти бачиш, наскільки розумна й зацікавлена твоя дитина, і спілкування з нею — одна з моїх найбільших цінностей.
Фото: Юлія Вебер