Юля Барва: як поезія перетворюється на реальні добрі справи

Юля Барва — львівська поетеса, блогерка та мама двох донечок, яка не лише створює проникливу поезію, а й активно допомагає іншим. Нещодавно Юля опублікувала в Instagram рілз із надписом: “Любі жінки! Якщо вас із малятком нікому зустріти з пологового будинку — напишіть мені в особисті. Я зустріну вас і відвезу додому”. Публікація швидко набрала понад 500 000 переглядів, викликала хвилю коментарів та приватних повідомлень від жінок, які потребували допомоги, і людей, готових робити добрі справи. Цей спонтанний жест переріс у благодійну ініціативу BARVA HELP «Для матусь», де Юля стала своєрідним містком між мамами та небайдужими людьми.

В інтерв’ю для WoMo Юля розповіла про материнство, поезію, допомогу іншим і про те, як війна та життя навчили її залишатися собою, балансувати між різними ролями і робити добро через творчість і публічність. Це історія про те, як маленький жест може перетворитися на масштабну підтримку для сотень людей.

Момент, коли ви написали «Якщо вас із малятком нікому зустріти з пологового будинку — напишіть мені», був спонтанним поривом чи відгуком на пережитий досвід?

Цей перший крок для мене був спонтанним. Я побачила цей тренд в іншому місті й подумала: а якщо таке зробити у Львові? У той момент мені щиро захотілося підтримати жінок, чиї чоловіки військові. Тих, у кого були пологи без присутності чоловіка, бо він не встиг приїхати або, на жаль, загинув під час вагітності, а також жінок, які залишилися з малятами самі.

Я подумала, що могла б допомогти таким жінкам. У мене є автомобіль, я з радістю могла б зустріти, відвезти й підтримати. У мене є своя аудиторія та підписники, і я сподівалася, що вони побачать це відео, передадуть далі і цього буде достатньо. Але зовсім не очікувала, що коротке відео так швидко набере майже пів мільйона переглядів, сотні коментарів і викличе таку кількість прохань про допомогу. Проте сталося саме так. Я думала, що це побачать лише мої підписники, і якщо комусь знадобиться така підтримка, я охоче допоможу. Натомість відео охопило значно більшу аудиторію.

Коли публікація зібрала стільки переглядів, що виявилося для вас сильнішим — радість від масштабу чи відчуття відповідальності за довіру жінок, які вам написали?

Я ніколи не гналася за великими цифрами. Для мене радість була зовсім в іншому. Коли відео було про допомогу, і жінки в коментарях почали підтримувати одна одну. Мене переповнювало відчуття радості від того, що так багато людей дізналися про цю інформацію і ті, кому вона дійсно потрібна, могли звернутися.

Поступово йшлося уже не лише про пологовий будинок. Жінки просили речі для дітей. Були історії, які неможливо забути: батько у полоні два роки, троє маленьких дітей; або падіння шахеда, через яке згорів будинок; або проблеми з дахом через пошкоджену проводку. Люди просили будь-яку допомогу — нові речі, взуття, одяг. Інші почали допомагати.

Для мене це стало не просто відчуттям відповідальності, а радістю, що я можу бути корисною іншим, просто поширюючи інформацію у соцмережах і з’єднуючи тих, хто потребує, з тими, хто може допомогти. Все переросло у щось значно більше, ніж просто допомога з пологовим будинком, хоча я цього зовсім не очікувала.

Сьогодні ви стали своєрідним містком між матусями, які потребують підтримки, і людьми, готовими допомагати. А хто або що є таким містком підтримки для вас?

Для мене це моя сім’я, мої рідні. У житті так склалося, що справжніх друзів у мене дуже мало. І, чесно кажучи, часто швидше твоїм успіхам радіють чужі люди, ніж ті, кого ти називаєш друзями. Звісно, у мене є щирі друзі, але їх небагато.

Для мене найбільша підтримка — рідні, мої діти, а також мої підписники в Instagram. Те, що вони відгукуються, пишуть, допомагають купити хліб, на який сім’ї не мають коштів, — це мене заряджає, мотивує, надихає і дає сили допомагати ще більше.

Ви мама підлітки та зовсім маленької дівчинки. Чи відчуваєте, що проживаєте одразу кілька різних материнств? І яке з них зараз найбільше вас змінює?

Так, я справді відчуваю, що проживаю одразу кілька різних материнств. Бути мамою підлітки непросто, але бути мамою зовсім маленької дитини не менш складно. Це дві абсолютно різні історії, адже йдеться про двох різних дітей. Одна вже дорослішає, має свій характер і проходить підлітковий період, коли не завжди вдається домовитися й потрібно тримати певну дисципліну. Інша ще зовсім маленька, така, яку хочеться постійно обіймати, заціловувати й просто дарувати максимум ніжності.

Я намагаюся балансувати. Часто, повертаючись увечері з роботи, я кажу молодшій: «Ти моя малесенька, ти моя принцеса», а потім обов’язково додаю вголос: «І Амалія також моя принцеса, і Амалія красуня». Вона, звісно, сміється й відповідає, що вже велика, але я відчуваю, що їй важливо це чути — так само, як і молодшій. Для мене це спосіб показати, що кожна з моїх доньок однаково важлива, незалежно від віку.

Якщо говорити про те, яке з цих материнств зараз найбільше мене змінює, то обидва — порівну. Підлітка вимагає від мене більшої строгості, витримки й уміння тримати баланс, а маленька донька — ніжності й м’якості. І я щодня вчуся поєднувати ці дві ролі, балансуючи між ними.

У вірші «Тату, коли скінчиться та війна?» ви говорите голосом юної дівчини, для своїх батьків — дитини, але звучить дуже дорослий біль. Для вас це більше вірш про війну чи про безсилля дорослих захистити дітей від жорсткої реальності?

Для мене це передусім вірш про війну і ті події, які нині відбуваються у нашій країні. Коли я його писала, уявляла сцену: донька сидить поруч із татом і розмовляє з ним. Батько часто відсутній через службу, а у моїй уявній передісторії мама загинула під час ракетних обстрілів, тож дівчинка залишилася лише з батьком. Він для неї — єдиний опір світу, але водночас мусить захищати всіх нас.

Вони зустрічаються, говорять, і вона питає, коли закінчиться війна. Для мене це не просто поезія, це життєва історія про те, що, на жаль, сьогодні переживає наша країна.

Чи існувала для вас раніше межа між роллю поетеси та роллю людини, яка допомагає? Чи війна стерла ці кордони й змусила бути всім водночас?

Раніше я відчувала певну межу — хоча це була радше уява про межу. Коли я тільки починала показувати свою поезію людям, а це сталося у 29 років, я думала, що як поетеса маю бути особливо строга, виважена, поводитися певним чином. У житті я була однією людиною, а на сцені чи у ролі поетеси здавалося, що треба бути зовсім іншою.

А потім, можливо через війну чи просто через власне дорослішання, ці кордони якось стерлися. Я зрозуміла: я просто така, яка є. І навіщо щось вдавати? Коли я залишаюся собою, мені легше, простіше, і люди це цінують. Не треба боятися щось не сказати або вигадувати образ, бо я поетеса. Я просто стала бути собою.

І, чесно, можливо саме за це мої підписники люблять мене в Instagram: вони бачать, що я така сама проста людина, як і вони. Я можу сміятися, плакати, у мене може бути неприбрана квартира, може бути макіяж чи його відсутність — я просто живу по-своєму. І мені так набагато легше, щиріше жити. Я б усім радила прислухатися до себе і просто бути собою.

Коли благодійний збір закрився і діти отримали подарунки, що стало для вас важливішим — сама сума чи усвідомлення, що поезія може перетворюватися на конкретну дію і радість?

Для мене стало важливим, що, маючи свій блог і поширюючи поезію, я можу об’єднати людей і допомогти іншим. Можливо, суми не завжди великі, але кожен робить, що може, і це важливо. На жаль, часто буває так, що люди соромляться чи вагаються надіслати навіть 10 чи 20 гривень. Але якщо у мене, наприклад, 8 тисяч переглядів і кожен надішле по 10 гривень, уявіть, яку суму можна зібрати для дітей.

Для мене це не лише допомога, це велика радість і подяка Богу за можливість робити добро завдяки своїй публічності.

Ви часто стикаєтесь із болем інших людей. Як вам вдається берегти себе і не розчинятися у чужих історіях?

Так, насправді я дуже часто стикаюся з історіями людей — і приємними, і болючими. На жаль, останніх з часом більшає. Розповім, як мені вдається не поглинати чужий біль повністю і зберігати рівновагу.

Моя перша освіта медична. Понад 10 років я працювала у приватній медицині з дуже важкими дітками: з ДЦП, синдромом Дауна, аутизмом, затримками у розвитку, епілепсією тощо. Перші два роки було надзвичайно важко. Але з часом психіка звикла, і я навчилась абстрагуватися, щоб біль пацієнтів не проникала у моє життя повністю.

Звісно, коли я пишу поезію, частково все одно проживаю те, що описую, бо інакше не змогла б передати емоції. Навіть коли пишу вірші на замовлення, буває, що перечитую їх вдруге чи втретє і можу розплакатися. Це моя натура, мій творчий стержень. Але я намагаюся не занурюватися повністю, бо інакше не залишиться натхнення творити, працювати чи писати. Тому я навчилася проживати емоції рівно настільки, щоб це було необхідно для творчості, і не більше.

Якби ваші доньки через багато років читали про ініціативу BARVA HELP, що ви хотіли б, аби вони зрозуміли про вас — не як про публічну особу, а як про маму і жінку?

Так, дійсно, я б хотіла, щоб вони знали про мене все: і як про маму, і як про жінку, і як про поетесу. Щоб вони бачили різні мої сторони, зокрема й те добро, яке я роблю зараз. Лише так вони зможуть повністю пізнати мене, бачити в мені справжнього друга, розуміти мої прагнення і довіряти мені.

Як ви самі відчуваєте, у чому ваша головна відмінність від багатьох інших — у здатності співпереживати, у сміливості брати на себе відповідальність чи у тому, що ви не проходите повз, навіть коли ніхто не просить про допомогу?

По-перше, у мене різні очі — одне каре, інше зелене. Уже цим я відрізняюся від інших. Таких людей не так багато. Ще чим я відрізняюся… можливо, тим, що намагаюся допомагати всім, кому можу — і тим, хто просить, і тим, хто не просить. Часто через це потім страждаю. Скільки разів собі кажу: «Не буду допомагати тим, хто не просить, тільки тим, хто просить», бо інакше ще й відчуваєш провину. Але все одно роблю це знову й знову, не зважаючи ні на що.