Наталія Ємеліна тривалий час обіймає посаду головної редакторки жіночого журналу «Единственная/Єдина» та журналу «Твій малюк». На початку війни журналістка перебувала у Бучі разом із сином-підлітком. Вони 15 днів були в окупації російських військових. Близько 3 місяців Наталія намагалася відновитися після пережитих подій, а потім вирішила піти служити добровольцем.
У спецпроєкті «Незламні» Наталія розповіла, як вона з сином жили в окупації, що її тоді підтримувало та чому вирішила піти служити.
«Жила звичним життям»
За місяць до війни активно готувала березневий випуск журналу для жінок. У шаленій швидкості робила різні інтерв’ю, затверджували обкладинку.
17 лютого, в день, коли нібито мала розпочатися війна, я була на концерті пам’яті Міська Барбари, фронтмена гурту «Мертвий півень». І всі тоді, навіть зірки шоубізу, трохи жартували, що ось ми тут зараз всі разом, а мала б початися війна.
Також напередодні війни я брала інтерв’ю в української акторки Олени Кравець. Воно було приурочене до прем’єри комедії «Велика прогулянка», на якій я якраз і була 23 лютого. Напередодні. Таке собі звичне життя для гламурного глянцю, яким я займалася.
«Бачили мертвих людей у візках з супермаркету»: життя в окупації
На ранок 24 лютого наш дім в Бучі вже здригався від вибухів, навколо літали гелікоптери (поруч гостомельский аеропорт), а за кілька днів ми з сином вже опинилися в окупації. Про виїзд не думала – була впевнена, що потрібна на своїй землі і ніхто не усвідомлював того масштабу, страхіть, які принесе війна.
У перші дні ми всі вірили у ті новини, які читали, нас запевняли, що за три дні буде переломний момент і все налагодиться. Перший день добряче гупало. Наш кіт, не знаходив собі місця – присідав від кожного бахкання, бігав від вікна до мене і назад. Я додавала нові групи в телеграмі та додавалася у сусідські чати, бо перебувати на зв’язку заспокоювало, а син засів шкодити російським каналам онлайн – студенти з його університету швидко об’єдналися.
Десь на третій день вимкнули світло. У чаті будинку повідомили, що відкриється магазинчик поруч – продаватимуть залишки. Ми стали в чергу під звуки вибухів. Десь годину стояли. Вгадували, наскільки близько гепає. Повернувшись додому я встигла зварити картоплю і зникло світло, але мобільний інтернет ще був. Зробила собі поєднувальну характеристику з того, що писали в новинах і що бачили на власні очі, бо нам кілька разів повідомляли, ніби Буча звільнена, а ми, як заручники, розуміли, що це далеко не так.
Потім росіяни почали блокувати і зв’язок. Із можливостей залишилися хіба що смс, і проходили вони лише в одному місці в квартирі. А новини були потрібні, навіть вкрай необхідні, аби розуміти ситуацію.
Я звернулася до подруги, яка свого часу була моєю заступницею на роботі. Ми розуміємо одна одну з напів слова. Вона стала моїм зв’язком зі світом. Списувались раз на добу через смс. Вона робила мені коротку вижимку про наш напрямок. Контактувала з друзями і родичами, які хвилювалися за мене і розшукували через соцмережі. Вона ж поповнювала рахунок на обох сім-картах, бо гроші постійно закінчувалися.
Я вже давно керівниця і усвідомлюю відповідальність за інших людей. До того ж щиро впевнена: «Якщо ти опинилася у хаосі і не знаєш, як його приборкати, то очоль його». Отож, я була постійно зайнята: збирала інформацію серед місцевих жителів про те, де взяти воду, де стоять російські солдати (щоб не наражатися на небезпеку), в кого є генератор тощо. Трішки ходила містом за необхідним. І те, що бачила – вражало та жахало.Чого тільки вартували понівечені будинки, побита техніка та візки із супермаркета, в яких лежали мертві люди!
Готувала їсти на свічках в квартирі, а пізніше на вогнищі у дворі житлового комплексу. Ніяких комунікацій вже тоді не було. Холодильником слугувало відро зі снігом – клали на дно сніг, потім харчі, потім знову сніг. Заморожені й розталі овочі та рибу їли просто заливши соєвим та вустерським соусами. Із залишків робили салати. Продукти «на майбутнє» я кожного дня перевіряла, засолювала, заливала бальзамічним оцтом, маринувала. Технічну воду також топили зі снігу. Телефони заряджали завдяки зусиллям сусідів, в яких був генератор. Загалом, постійно щось придумували, дуже допомагав досвід з туристичних мандрівок.
Згодом облаштували собі місце у ванні, бо у квартирі вже було надто холодно, голосно та небезпечно від вибухів. Стягли туди туристичні килимки, ковдри, подушки, воду, свічки, навушники, щоб слухати радіо (бодай якісь новини!). Намагалися навіть читати книжки. Забрали з собою у ванну рюкзаки та речі, які вдягнемо, якщо доведеться швидко зібратися.
Моєму сину «щастило» на орків. Як не виходив, то зустрічав або їх, або їхню техніку (звісно ж, з ними всередині). Росіяни до хлопців ставилися дуже погано – обшукували, роздягали, забирали сімки, знищували телефони, погрожували. Тому я за сина дуже боялася.
Може у нас були елітні загони бійців, але ми бачили дужих, підготовлених та добре озброєних росіян, а не юних, розгублених і голодних, як писали у ЗМІ.
«Виїхали на день народження мого сина»: евакуація з Бучі
Одного дня до нас у двір прийшли російські військові з автоматами та ломами. Сказали усім мешканцям встати біля своїх під’їздів. Ти мусив відкривати свою квартиру, аби росіяни її обшукали. Власне після цього я вмить захотіла забратися геть. Того дня якраз ніби мали організувати «зелений коридор» для тих, хто хотів виїхати, але офіційної інформації не було. Люди зібралися біля міськради, проте евакуаційні автобуси не пропускали і ми вирішили вийти пішки через Ірпінь. Довелося побігати по Бучі, аби не зустрічати російських солдатів, які патрулювали вулиці. Врешті прийшли до багатоповерхівки на кордоні з Ірпенем. Але місцеві сказали, що кілька хвилин тому в одному напрямку розстріляли автівку, в іншому – піших людей. Тож вони запропонували нам лишатись в їхньому підвалі, бо навколо вже було дуже голосно і гепало.
Але який сенс? Треба ж вибиратися, а не сидіти тут. Тож ми знов вирушили до міськради.
Та новини невтішні. Всім розходитись. Орки не пускають до нас автобуси. В міській адміністрації запропонували приходити завтра зранку за новою спробою. Сьогодні вже евакуації не буде.
Повертаємося додому. Викладаємо речі, які привернули найбільше уваги орків. Робимо роботу над помилками та знов складаємо рюкзаки. Вкладаємось спати.
Зранку приготувала бутерброди із сьомгою та відкрила банку з ананасами. У центрі поставила літак зі свічкою – привітала сина з днем народження. Так-так, шиканули в окупації. Але ж я мусила хоч якось його порадувати. І так, весь цей час рибка пролежала в маринаді під пресом в коридорі.
Почали вдягатися. До ніг примотую телефон, у взуття та білизну кладу трохи грошей. Сину – лише в рюкзак, на випадок, якщо ми з якихось причин розстанемося. Так само в нього копії моїх документів і його власні. Його телефон замотую в корм і пелюшки під котом.
Виносимо всю їжу в коридор, куди всі можуть зайти, і повідомляємо сусідці та друзям про запаси. Збираємось йти пішки. Але на щастя отримуємо рятуючу пропозицію виїхати машиною. Нечувана вдача! Кріпимо напис «діти», вішаємо білі ганчірки та наші футболки. Їдемо. Страшно, бо навколо стільки всього понівеченого, лежать загиблі, залишки снарядів, а десь навіть вздовж дороги міни. На блокпостах у нас цілилися російські військові, але врешті ми доїхали до українського блокпоста. Показуємо документи, видихаємо, вітаю сина ще раз з днем народження. Вирішуємо їхати на Бердичів до мого друга – там нас годують, миємося, залишаємося на кілька днів.
Мене надзвичайно вразило, що вже за 30 км від окупації, на підконтрольній території, люди не лякані. Ніби все відбувається десь далеко. Але ж ні, поруч. За цей вдаваний спокій ми сплатили свою ціну: перебуваючи у Бучі ми чітко усвідомлювали, що нами пожертвують заради збереження Києва…
Перш за все в Бердичеві ми знайшли майстра, аби зробили нові дірки в синовому ремені, він дуже схуд. Нас відправляють в майстерню, де ми знайомимося з приємним старшим чоловіком. Він від здивування клацає язиком, бо довелося перебивати дірку аж на 20 см, і питає, звідки ми. Кажемо, що з Бучі. Він просить нас зачекати, йде у службову кімнату. Повертається і каже, що наша оплата – з’їсти по дві цукерки і берегти себе. Вперше за довгий час в мене з’являються сльози.
У Бердичеві ми ходили в магазин, трішки гуляли вздовж озера та планували, як доїхати до сестри, яка облаштувалася у селі під Кам’янець-Подільським. Врешті, після того, як натрапили на купу водіїв-шахраїв, ми знайшли попутника, який погодився забрати нас з вокзалу та довезти.
Життя в селі та рішення стати добровольцем
Я знайшла прихисток у зовсім невідомих мені людей. Дід, в якого ми оселилися, одразу взяв над нами шефство. Каже: «Вділю тобі трохи городу, сади картоплю. Потім буде що вкопать». А я розумію, що перший врожай – це влітку, а сидіти до літа там не хочу. І навіть не підходжу до городу.
Ми пробули під Кам’янець-Подільським два місяці. Там люди активно розпитують про війну, а потім просять зупинитися. Вони відкриті до допомоги, співчувають, але все одно їхня війна – у телевізорі, новинах і тих людях, які приїхали. Навіть от у Бучі зараз відкриваються заклади, гуляють діти – можна подумати, що у нас мирне життя без війни. Але ж ні… Багато хто не розуміє, чому я не їду за кордон. А я хочу бути корисною там, де я є. Якщо всі поїдуть, кого тоді захищати українським військовим?
Після деокупації Бучі перше, що я зробила, це записалася на курси домедичної допомоги, мінної безпеки та першої психологічної допомоги. Потрібно розуміти, яким чином виживати.
Я обрала розуміти ситуацію і впливати на неї бодай чимось, тому пішла добровольцем. Мало хто з друзів та колег здивувався, коли побачив мене у формі.
Звичайно, я не рвуся на передову, бо не настільки смілива, хоча неодноразово проводжала тих, хто їде на «нуль». Зараз мене бісить ситуація з тим, що діти мусять йти у школи та вузи навчатися офлайн. Таке враження ніби люди відгородилися від війни, ніби вона відбувається десь не поряд з ними, але вона відбувається тут. Не можна заперечувати реальність, небезпека поруч з нами. І пильність втрачати не слід!
Іноді зупиняєш після початку комендантської години поодиноких людей чи навіть компанію і питаєш, чого вони на вулиці. А вони у відповідь, мовляв, не встигли – що такого? Не ускладнюйте військовим їх роботу!
Багато критики є і від місцевих жителів, мовляв, ми лякаємо їх та їхніх дітей тим, що ходимо у військовій формі. Дорікають хлопцям в одностроях, що ті мозолять очі, патрулюють і слідкують за дотриманням комендантської години. Жаліються, сваряться, погрожують. Страшно – то коли росіянин зі зброєю приходить до твого дому з обшуками, а коли свої – то не страшно, а добре, бо це захист. Дивно, що цього не усвідомлюють! Дякувати треба, а не сваритись!
І пам’ятати, що добровольчі батальйони перебувають на самозабезпеченні, тобто держава нічим не допомагає, окрім навчання, а питає з них багато. Усвідомте: люди стали на захист виключно через переконання!
Будні та реалії у добровольчому підрозділі
Дні проходять по-різному. Іноді маєш швидко з’явитися у повній бойовій готовності у певному місці. Іншого дня – проходять навчання. У деякі дні ти бігаєш по секондах, намагаючись знайти форму, або шукаєш її у волонтерів. Твоє забезпечення – це або твої кошти, або кошти рідних та близьких. Конкретних волонтерів, які допомагають, немає – постійно шукаєш по своїх зв’язках. При цьому вдягнути одного військового за формою коштує дуже дорого. Тому зовсім звична ситуація: на навчаннях одне одному передати щось з форми або необхідних «девайсів».
Майже усі хлопці нашого батальйону – малі підприємці, і коли пішли служити, то майже все віддали для військових. Хтось будинок, аби у ньому могли жити військові, хтось машини, хтось магазин під потреби штабу, хтось кинув усі кошти на допомогу фронту.
Дома я зараз буваю доволі рідко. Син і кіт зі мною. З роботою зараз дуже багато питань. Але намагаюсь все ж таки бути в строю. Пишу тексти, виділяючи на це хоч якийсь час. Бо ж нагадаю, ми на самозабезпеченні.
Зараз хочу знайти хлопцям літнє взуття, бо на них що завгодно замість чогось притомного: капці, калоші, кросівки, кирзаки. На власному досвіді скажу: своє взуття зі звичайного життя нікуди не годне. Бо хоч кеди, хоч кросівки, одне патрулювання і ноги в м’ясо. Шкарпетки прилипають до ран і ще їх звідти видери! І це ми не на передовій!
«Сукня — як протест»
Іноді, мабуть, як протест та ковток свободи надягаю сукню. Врешті решт навіщо їх стільки у шафі? Здебільшого вони недоречні, тому надягаю не часто. Можу сказати, що дивлячись на свої речі, розумієш: тобі взагалі мало що потрібно, аби вижити. Це усвідомлення до мене прийшло ще тоді, коли багато років тому у зйомній квартирі почалася пожежа і перше, що я вхопила, це кота та сина. Сама з себе сміялася, що навіть не взяла гроші та документи.
Зараз нічого нового, бо я знову роблю те саме, але втомилася кожного разу йти з дому назавжди. Тепер, коли мене відпускають додому, постійно нагадують: «Ти збираєшся як в останнє». Тож завжди береш з собою найнеобхідніше.
Але з кожним разом тобі знадобляється щось нове, бо життя входить вже у якусь колію, і ти не можеш постійно жити в економ-режимі без нічого.
Після перемоги планую жити. Я і зараз це роблю з усiх сил. Бо хто-зна як далі. А життя — воно зараз! І ще, дрібнички мають значення! З банального та може абсурдного, для мене засіб №1 – це сонцезахисний крем, бо свого часу в зовнішній вигляд стільки вкладалося зусиль, що не можна його попсувати за кілька місяців. А я люблю бути гарною! Перше, що я зробила при поверненні додому, це записалася до перукаря та косметолога. Зараз також намагаюся втілювати якісь дівочі процедури навіть у похідних умовах. Бо не можна концентруватися лише на тому, що ми захищаємо країну, треба ще жити та кайфувати. Це марафон, а не спринт – тож не можна втрачати оптимізму.
Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано погляди авторів, які можуть не збігатися з позицією Фонду.
