Тетяна Марінова
Третій рік українська війна у світовому інфопросторі має жіноче обличчя. Телевізійниці висвітлюють наш спротив на всіх напрямках та у всіх форматах. Вони розповідають про наслідки обстрілів, про героїв, розшукують їх родини, тримають у полі зору якість лікування поранених військових та цивільних. Багато чого глядачі не бачать. Тому напередодні 16 листопада, професійного свята працівників телебачення України, Womo.ua запросив Анастасію Ніколаєнко стати героїнею проєкту «За лаштунками», адже у її кар’єрі за ці три роки відбулись карколомні зміни.
Я маю домедичну підготовку, але не дає спокою питання: «Чи зможуть навіть собі допомогти люди, що поруч?»
За останні два роки я зрозуміла, що, окрім гонитви за класним матеріалом або ж героєм, треба думати й про власну безпеку. Ми живемо і працюємо в країні, в якій триває війна. І ми маємо знати алгоритм дій, якщо нас або когось поруч буде поранено. Зараз існує безліч курсів, які з радістю навчають цього. Не пошкодуйте часу, відвідайте та відпрацюйте те, що може врятувати вам життя. Бо, на жаль, величезною проблемою є те, що дуже маленька кількість журналістів мають знання про те, як надати домедичну допомогу. А відсутність цих знань може коштувати життя. Я прямо закликаю колег та й загалом українців йти та вчитися надавати домедичну допомогу. Адже навіть життя у глибокому тилу не захищає нас від екстремальних ситуацій і краще знати, як діяти, ніж потім все життя шкодувати про те, що ти чогось не знав і не зміг допомогти.
Проєкт «Шлях солдата. Мобілізація»
Проєкт «Шлях солдата. Мобілізація» мав на меті показати, як триває мобілізація в Україні. Як на мене, важливий проєкт, адже врешті нам вдалося розвіяти багато міфів, які гуляли в нашому інфопросторі про те, що відбувається з людьми після отримання повістки.
Проєкт був цікавий і складний одночасно. Зізнаюсь: страшно було заходити на цей проєкт, бо специфіка передбачала багато викликів для мене. Та й ніде гріха діти, хвилювалася, чи вдасться знайти спільну мову з військовими, яких ми мали знімати. Я усвідомлювала, яке дратування можу викликати у них. Приїжджає якась дівчинка та буде зараз розказувати, як їм стати, що їм робити та взагалі як треба жити. Але хвилювання було марним.
Все склалося якнайкраще. Та ще й бонусом проєкт подарував мені крутих людей, зв’язок з якими я підтримую досі.
На цій світлині одне з перших інтерв’ю. Умови — польові. Мене доїдали комахи, а я сиділа і прагнула сконцентруватися на тому, що тобі говорить герой. Усміхаєшся і працюєш.
Про найсмачнішу каву у світі
Я дуже люблю каву! Я часто чую розмови про те, яка кава найсмачніша, де її найкраще готують. І маю власний рейтинг моїх улюблених кав. Річ не лише у смаку, але й у тих особливих обставинах, за яких її для мене приготували. Одна з найсмачніших була посеред лісу.
Тоді ми з оператором знімали репортаж про наших військових. Ще зранку я погано почувалась, але зйомки ніхто ж не скасовуватиме. І поки ми знімали, стан погіршився. Це не пройшло повз пильні очі військових. Було зрозуміло, що зараз «пані журналістка» впаде, тож із цим треба щось робити. Наші оборонці зробили каву, яка стала символом підтримки та допомоги у складний момент. І ось я вже сиджу задоволена з кавою і готова знову ставити запитання. Це була справді одна з найсмачніших кав у моєму житті. Здавалось, така звичайна миттєвість, але ж саме вони роблять нас щасливішими
Стіни сільської школи у селі Ягідне, що на Чернігівщині, українізували мене миттєво!
Я розмовляла російською. Після початку повномасштабного вторгнення періодично у побуті перестрибувала на російську. Стіни сільської школи у селі Ягідне, що на Чернігівщині, українізували мене миттєво! Ягідне потрапило в окупацію 3 березня 2022 року. Кати зігнали до підвалу місцевої школи 368 селян, з яких було 68 дітей. Майже все село тулилося на 197 квадратах, поділених на кілька кімнат і коридор. Селяни спали один у ногах іншого, прив’язували себе до стін, щоб не падати на тих, хто лежить. Люди втрачали розум. Десятеро бранців підвалу померли. Їхні імена та дати смерті зафіксували на стіні. Цей жах тривав 27 днів.
Ми відвідували цей підвал, спілкувалися з мешканцями, я на власні очі бачила ці календарі та список померлих. Цей страшний запах смерті… У підвалі й досі неможливо дихати, тому уявити страждання людей в умовах відсутності кисню, у смороді каналізації та немитих тіл не вистачить фантазії. І ці наслідки «руского міра» стали для мене переломним моментом, тому що, як тільки я вийшла звідти, зрозуміла, що більше не хочу взагалі говорити російською! Саме цей момент я для себе фіксую як переломний. Це було важке відрядження.
Як віслючка Мамуля отримала австралійський протез
Ми знімали проєкт про дніпропетровську ферму «Зелений гай”. Одним із напрямків роботи фермерів є евакуація та реабілітація тварин із зони бойових дій. Віслючка Мамуля одна з таких.
Десь у Донецький області вона підірвала копито, але, на щастя, після цього натрапила на наших військових, які евакуювали її до Дніпра. Почався довгий шлях реабілітації. Мамуля пережила дві операції, і нам дуже хотілося, щоб вона мала шанс жити повноцінним життям. Але ж з куксою це важко. Я почала шукати інформацію, чи протезує хтось тварин. Виявляється у світі протезують навіть плавники дельфінам, що там говорити про копито. Я написала багато листів. Мені здається, що у світі немає клініки, якій я не написала із проханням допомогти Мамулі. І це дало результат. Компанія Loop Abroad погодилася допомогти. Протез для Мамулі їхав з Австралії.
Десь там, за тисячі кілометрів від України на іншому континенті, знайшлися люди, яким було так само, як і нам, небайдуже до пораненої тварини. Вони долучились до порятунку цього маленького життя. Це про віру, підтримку та, мабуть, впертість, бо пошуки тривали довго. А Мамуля після протезування відчула смак життя. Фермери жартують: усі віслюки як віслюки — ходять собі, травичку їдять, а Мамуля чомусь завжди з конями, їй треба кудись постійно бігти.
Каховська ГЕС: Я боюсь курей, але на нервовому ґрунті вхопила одну та врятувала її
Коли стало відомо, що окупанти підірвали Каховську ГЕС, ми розуміли, що тварин врятуємо та заберемо, але є люди, які там лишаються. Можливо, їм потрібна буде наша допомога. Ми везли продукти, воду, одяг. Усе, що, на нашу думку, могло б знадобитися. Нічна дорога до Херсону. Мені здається, це була перша нічна поїздка від початку повномасштабної війни.
Під час евакуації ми виловлювали всіх, кого бачили. Я боюсь курей, але мені просто сунули її в руки. Тож тримаю, бо кожне життя важливе.
Я настільки захопилась порятунком тварин, що не усвідомлювала всіх ризиків. Занурена у роботу, я відчувала себе невразливою, хоча ми всі перебували дуже близько до лінії зіткнення. Ми ж рятуємо, що зі мною може статись? Я ж у бронежилеті! До того ж у жовтій панамі та з червоною валізкою. Зараз я розумію, що потрібно ретельніше дбати про власну безпеку та уникати зайвих ризиків, як-от яскравий одяг та відсутність каски. Але тоді про власну безпеку та про те, що колір панамки може коштувати життя, я не думала!
Ми завжди у проєктах розповідаємо про події, які передували історії. Зйомки фермерки Євгенії Молчанової, яка рятує худобу під час війни, почались на Майдані, бо героїня була активною учасницею Революції гідності.
Фото з Майдану
Після відряджень не обов’язково сценарії або сценарні плани писати в офісі. Це можна робити з видом на Київське море, лежачи у гамаку у компанії мого улюбленця Кекса.
«Один за всіх»: Якщо я не можу повернути свою рідну людину, то здатна допомогти це зробити тим, хто у пошуках
Ця світлина для мене дуже особливою. Вона зроблена через півтора місяця після смерті мого старшого брата. Програми з розшуку людей у ту мить набули для мене особливого значення. Я вважала, що якщо не можу повернути свою рідну людину, то здатна допомогти це зробити тим, хто у пошуках. І повернення щастя у родини стало важливою особистою складовою життя.
Проєкт “Жінки–Фенікс. Жити попри все”
Проєкт “Жінки-Фенікс. Жити попри все” покликаний показати справжню силу українок, які втратили своїх чоловіків та попри біль продовжують жити далі. Кожна з тих дівчат, з якою я познайомилась, по-своєму проходить шлях прийняття нової реальності. Неймовірно емоційно важкий проєкт, але неймовірно важливий для мене!
По-перше, я гостро усвідомила, наскільки дівчатам хочеться говорити про їхню втрату. І майже у всіх це зараз ціль життя — говорити про своїх коханих. По-друге, нам усім треба знати, якими були наші загиблі захисники, аби зберегти цю пам’ять про них. Адже завдяки їм ми живі.
Ми зняли зараз шість історій, дві були вже в ефірі. Попереду у нас, на жаль, дуже багато таких героїнь зараз. Хотілося б знімати їх за інших обставин, але, на жаль, маємо саме такі історії.
Якби все починалося заново, це знову було б телебачення!
Журналістика — це важка професія, доводиться жертвувати багатьма моментами зі звичайного життя. Особливо коли ти починаєш прокладати власний шлях у професії. Далі стає трошки легше, бо досвід допомагає балансувати. Але ця професія не має рутини. Сьогодні ти можеш бути фермером, завтра — військовою, післязавтра — лікарем. Я багато чого вчусь, і це затягує. На першому курсі викладач сказав, що журналістика — це група крові: ти або кайфуєш від цього, або не втримаєшся у цій професії. Тому треба кайфувати та насолоджуватися тим, що ми всі робимо. Я ніде не працювала, окрім журналістики. Але саме завдяки журналістиці маю навички у багатьох інших сферах життя. Ти спілкуєшся з людьми та переймаєш їхній досвід, інколи навіть вчишся на їхніх помилках. І це круто. Я люблю те, що роблю. То все ж таки вибір професії у моєму житті був правильним!