Замість весільного кортежу — на табуреті до Польщі: Аліна Лупова про пригоди з житлом, навчання місцевих поліцейських української, порятунок супом та створення інтеграційного клубу для жінок

22 лютого 2022 року Аліна Лупова з обранцем подала заяву на одруження в Одесі. А за тиждень вона замість пошуків весільної сукні та країни для медового місяця рятувала життя 4-річному племіннику, вивозячи його з-під обстрілів до Польщі. Тоді здавалось, що майбутнього не існує. Але у долі на цю дівчину були власні плани. Про пошуки себе на чужині розкаже героїня проєкту «Як ти ТАМ?» Аліна Лупова.

22 лютого 2022 року ми подали заяву на одруження в Одесі

Коли та як вирішили виїжджати?

22 лютого 2022 року ми подали заяву на одруження в Одесі. Наступного дня приїхали в гості до батьків мого обранця  в Кривий Ріг, щоб відсвяткувати цю подію. А на другий день прокинулись у війні.

Я нікуди не збиралась виїжджати з України. День за днем «проживала» там, працювала віддалено, читала новини нон-стоп. На кожну повітряну тривогу ми спускались до підвального приміщення, і тим часом облаштовували його всім необхідним.

Ввечері 1 березня задзвонив мій брат Руслан. Розказав про телефонну розмову з одногрупником, якого війна на той час застала в Харкові. Сім’я того хлопця встигла пережити в перші дні суцільне жахіття. Літаки літали просто над будинками, і на кілька секунд їх серця зупинялись від думки, що той літак міг щось скинути саме на їхній дім. Мабуть, той одногрупник віддав би все на світі, аби повернути час назад, щоб його рідні вчасно виїхали з міста, але на той момент це зробити було надто небезпечно.

Мабуть, саме ця розмова підштовхнула брата зателефонувати мені. Запитав про плани. У них є дитина, мій дорогий племінничок Тимур, якому на той момент було 4 роки. Його жінка Ксюша боялась виїжджати сама з малим, але якби поїхали разом – то погодилась би. Я взяла годину на роздуми, оцінити, що маю з собою. Насправді я майже нічого не мала, бо всі речі залишились в Одесі. Але ми поговорили з моїм майбутнім чоловіком — і він підтримав моє рішення виїжджати. На той час і я вже була всіма думками в дорозі в безпечне місце.

Як ви обирали країну для порятунку?

Цим безпечним місцем стала для нас Польща, місто Познань. Там вже кілька років жила і працювала моя мама. Вона, до речі, ще до повномасштабного вторгнення неодноразово телефонувала і просила нас приїхати, хоч би в гості. А ми віджартовувались, що її переживання є марними. В Познані я мала кількох подруг-польок. І трохи знала польську мову. Тому йшли найлегшим (як нам тоді здавалось) шляхом – почали моніторити квитки до Польщі.

Чотири години люди стояли під дощем на пероні, бо боялись йти в будівлю вокзалу

Наскільки складною була дорога до державного кордону України?

2 березня рано-вранці хлопець віз мене з Кривого Рогу до Дніпра. Чітко пам’ятаю, як по дорозі включалась сирена на все місто. Брат з татом виїхали нам назустріч з Новомосковська (Боже, коли вже перейменують наше містечко.) Дніпропетровської області. Дорога була в заторах. Пам’ятаю, як на певному відрізку шляху ми вийшли з авто і йшли пішки, через блокпост, відповідаючи військовим, що через дорогу на мене чекають рідні. Зустріч була швидкою, як і прощання з хлопцем.

Їхали додому до тата, там вже чекала Ксюша з племінником Тимуром. Я турбувалась про те, що якимсь величезним дивом нам  вдалось придбати лише два квитки на потяг з Дніпра до Львова замість трьох.  Я вже уявляла, як ми будемо «домовлятись» з провідником за той третій квиток.

На блокпосту перед нашим містечком військовий бадьоро запитав брата щось про пам’ятник «Вічному вогню», а точніше – коли той вогонь відключили. На що Руслан відповів: «Та горить, ніхто не відключав», — і нас пропустили, побажавши легкої дороги. Тоді все сприймалось так… до мурашок, і хотілось плакати весь час. Дороги вже були зовсім іншими: у мішках з піском, протитанковими «їжаками», бетонними плитами.

Поки доїхали додому, до нашої компанії в заплановану подорож доєдналась ще одна дівчина. Пам’ятаю, як їй важко було наважитись і прийняти це рішення швидко.

Поїзд мав відправитись о 14:20. Я вперше бачила так багато людей на залізничному вокзалі. Їх було так багато, що вони  ледве вміщувались на пероні.

Поїзд приїхав з запізненням десь на чотири години. Весь цей час ми просто чекали, бо ніхто не знав, коли він точно прибуде. Почався дощ — і люди стояли під ним на пероні, бо боялись повернутись в будівлю вокзалу, адже їхні місця відразу займали інші люди.

Тоді ми зрозуміли, що більшість людей взагалі без квитків… Мені і в голову б не прийшло пробувати їхати «зайцем», але як тоді стало ясно, — то був єдиний вихід. Чула з розмов людей, що дехто їхав кудись, не знаючи, куди саме. В когось було багато речей, а в когось тільки собака під рукою і пакет корму для неї.

Коли під’їхав потяг, прощання не було. Пам’ятаю тільки, як тато і брат нас просто заштовхнули в двері першого вагону, який зупинився перед нами. Потім ми вже їм тільки махали з вікна, обливаючись сльозами і намагаючись посміхатися. Посмішки зникли, коли ми зрозуміли, що в відсіку, де може бути 6 людей, нас їхало п’ятнадцять. Жінки і діти. Було дуже незручно, особливо вночі, бо спати було ніяк. Лягали просто на підлозі, або по кілька людей на одне ліжко, хтось стояв, тримаючи поручні, щоб з верхніх ліжок не попадали діти.

Знайомились, тихенько розмовляли між собою, читали новини, ділились їжею, хто яку встиг взяти з собою, пили воду з одної пляшки (коли COVID ще ніхто не скасовував), а після 21:00 всі вимикали телефони, завішували ковдрами вікна і їхали мовчки. На деяких зупинках я чула, як люди били ногами в стіни вагона, бо поїзд не відчиняв дверей, оскільки просто ніхто більше не міг влізти. Чула навіть, як в стіни вагонів летіло каміння. І я розуміла, що нам неймовірно просто пощастило, що ми не залишились тоді на пероні в Дніпрі…

Чула від провідниці, що поїзд змінював маршрут вночі. Взагалі, я так вдячна тій провідниці, в неї були стальні нерви. Вона нас всіх приводила до тями своїм голосом і дисципліною.

Про Тимура думала, що він ніколи в житті більше не захоче «подорожувати» кудись поїздом. Але, як виявилось, він все це сприйняв, як пригоду, в якій багато нових друзів, купа уваги та смаколиків. І найголовніше, — він всім розказував, що нарешті їде в гості до своєї бабусі Свєти, яка живе в Польщі. До Львова потяг спізнився. Він йшов 23 години чи близько того. Знову вокзал, неймовірно багато людей, є намети, волонтери, гарячий чай. І всі бігають, як шалені, шукаючи, як виїхати до Польщі.

До Польщі я їхала на табуреті, який водій запхав в кінець автобуса

Якою була ймовірність перетнути кордон впродовж доби?

 Шанси були мізерними. Квитків не було ні на потяг, ні на автобуси. Або якщо були на автобуси, то за якісь космічні гроші.

Ми з дівчатами ділились на групки:  хтось стояв з речами і дитиною, а хтось бігав шукав далі транспорт. Всюди черги, і тільки чути: «Невідомо, чи виїдете сьогодні. Тут люди вже цілий день стоять».

Від якоїсь подруги отримала повідомлення з контактами, де можна спробувати. Не пам’ятаю вже деталей, але Ксюша пішла туди на розвідку, а через якийсь час зателефонувала і сказала, щоб ми просто летіли до неї. Автобус на нас чекав, відправлення за кілька хвилин. Вона сказала водієві, що мають бути подруга з дитиною, а нас прийшло дві подруги з дитиною. Почався ледве не скандал. Водій запевняв, що місця не було на всіх. Коли почались просто сльози розпачу, він, мабуть, вирішив пожаліти нас, дістав табурет якийсь, накрив його ковдрою і запхав в кінець автобуса. На ньому сиділа я.

Далі дорога до кордону, черга на ньому, вже і не пам’ятаю, скільки годин той перетин тривав. Але я пам’ятаю, що, в будь-якому випадку, то було краще, ніж по кілька діб сидіти невідомо де, бо так перетинали кордон інші знайомі.

На польському боці кордону чай з лимоном та усмішка волонтера на все життя залишаться найтеплішим спогадом

Які почуття тоді вирували у вашій душі?

Стан був дуже важкий. Дорогою я слухала історії людей, які їхали з різних міст України. Хтось знав, що вже втратив свій дім, хтось плакав за загиблими рідними. Ми просто знайомились, підтримували один одного, співчували, проживали війну разом.

Дуже запам’ятала допомогу на польському боці кордону. Мені той чай з лимоном та усмішка волонтера на все життя залишаться найтеплішим спогадом. Наша дорога до Познані тривала ще три доби, але через брак сну, вона здавалась довшою.

Чи ви влаштувались у Познані, як планували?

Мама в день нашого приїзду мала працювати, і сказала, що залишила нам ключі. На залізничному вокзалі нас зустріли мої подруги-польки – Анжела, Агата і Олександра. Зустріли теплими обіймами, щирими посмішками, квітами і подарунком для Тимура. Анжела викликала таксі, і привезла нас до мами додому. Ключі шукати не довелось. Двері були вже відчинені, звідти йшов аромат смачнющого обіду, — і мама чекала на порозі.

Вона винаймала маленьку однокімнатну квартиру 26 кв. м на Єжицях. Називається кавалєрка, тобто для одної людини. Але стільки вона вмістила в ті перші місяці від початку війни. Максимально ми жили там навіть в 7-10 осіб. Через цей «пункт» пройшли всі рідні і близькі, які почали приїжджати до Познані навесні і влітку.

Вона стала особливим місцем сили, підтримки, теплих зустрічей для кожної з нас. І те, що спали просто на матрацах, ковдрах на підлозі, тільки додало цьому місцю особливої енергетики — такої дружньої, де кожен був як частиною команди. Тут ми і збирали гуманітарну допомогу, і малювали плакати на протести, і збирались на свята, плакали і сміялись, колективно долали виклики.

Наскільки складним та тривалим у часі був процес оформлення документів?

Приїхавши до Польщі, в першу чергу треба було оформити ідентифікаційний номер —  PESEL, відкрити рахунок в банку. На той час довкола було багато волонтерів, всі підказували, з чого починати, де брати інформацію, як зареєструватись і таке інше. З оформленням документів проблем не виникло.

Довелось навіть йти на авантюру, щоб орендувати житло для подруги з дитиною

А куди ви влаштовували дитину?

Я не маю ще дітей, тому не стикнулася з проблемами, які мали мої подруги, котрі приїхали дітьми – хоч з малечею, хоч із школярами. Але винайняти житло з малою дитиною, знайти місце в садочку або школі – іноді було задачкою з зірочкою, з якою не всі могли впоратись. І одного разу нам з мамою довелось навіть йти на авантюру, щоб зняти житло для моєї подруги з маленькою дитиною, яка приїхала з Дніпра. Ми домовлялись, що вона у нас зупиниться у 2-3 дні, і за цей час для неї швидесенько знайдемо квартиру. Протягом місяця ми невпинно шукали квартиру, бо поляки не хотіли брати на квартиру з малою дитиною. Адже законодавство забороняє орендарям виселяти родину з дитиною, навіть якщо їм  перестануть вчасно платити.

Місяць ми жили в одній квартирі, і це було для всіх випробовуванням на 26 квадратних метрах. Маленька дитина постійно плаче, а  я працюю віддалено. Мені треба розмовляти з клієнтами. Перемовини я вела із ванни, і з туалету. Моя мама працює машиністом баштового крана. Вона встає о 5-й ранку, а дитина не дає спати до другої ночі.  Невдовзі ми влаштували подругу з дитиною у польську родину на півтора місяця. А квартиру, яку ми для них знайшли, орендували нібито для моєї мами, яка має роботу та багато років живе в Польщі. Через три місяці оренди ми перевернули ситуацію, сказавши, що мама моя їде у відрядження, і, щоб квартира не пустувала, у ній мешкатиме  моя сестра з дитиною. Офіційним орендарем залишається моя мама, а жити буде сестра. Нам пощастило, що власниця з цим варіантом погодилась. Так ми вийшли з цієї ситуації.

А самі живете і досі з мамою?

Я жила у мами в квартирі рік. Але потім з’їхала на іншу квартиру, яку сама собі винайняла. Я дуже задоволена, що винаймаю окреме помешкання, та можу працювати, слухати музику, зустрічатись з подругами, готувати акції і не заважати мамі відпочивати.

Українка з дитиною, але без чоловіка належить до групи ризику щодо своєї платоспроможності

Які ще труднощі виникли у переселенок на початковій стадії?

Українка з дитиною, але без чоловіка належить до групи ризику щодо своєї платоспроможності. В неї немає роботи і відповідно власних джерел фінансування. Немає документів, які підтверджують, що її чоловік платитиме за вчасно та утримуватиме свою родину. На цьому тлі українки штучно створили шалений попит на помешкання. Були випадки,  що ми приходимо дивитися на житло, і вже у  черзі вісімдесяті. Орендар має право на вибір. Звичайно, що вони віддадуть помешкання тому, хто підтвердить платоспроможність, без тварин та без дитини.

Чи отримуєте ви фінансову підтримку від польського уряду?

Зараз я не отримую жодних виплат від Польщі. Одна-єдина виплата у розмірі 300 злотих (2 тис. 700 грн) я отримала на початку, як тільки приїхала. Ще одного разу я отримала допомогу від ООН у розмірі 2 100 злотих (це трохи менше як 20 тисяч грн).  Допомога для дітей щомісяця надається сім’ям у розмірі 500 злотих на одну дитину.  Але ж у мене дітей немає.

Чи виникли складнощі з пошуком роботи у Польщі?

Мені пощастило в тому, що я не втратила свою довоєнну роботу та маю можливість працювати віддалено. Я працюю в фірмі M3Cargo, яка займається міжнародною логістикою. Це було надзвичайно величезною підтримкою і впевненістю в завтрашньому дню.

У Познані 24 числа щомісяця українці проводять мирні протести

Чи є українки згуртованою спільнотою?

Ми дуже згуртовані. Від самого початку для мене дуже важливо було об’єднати людей. Від початку війни ми з подругою полькою створили групу у Фейсбуці, туди закидаємо інформацію про заходи в Познані, заохочуємо людей брати участь, інтегруватися, не сидіти вдома, йти розвиватися, навчатися, знайомитись.

Щодо вуличних акцій, то у Познані 24 числа щомісяця, тобто в символічну дату початку війни, проводяться мирні протести, які почав організовувати польський волонтер Марчін Станєвський.  Я з ним познайомилась, коли доєдналась до акцій по приїзду. І після цього не пропустила жодного, допомагала збирати людей, максимально поширюючи інформацію. Ми малюємо плакати, друкуємо листівки, приносили то свічки, то квіти — в залежності від тематики. Звичайно, подію висвітлюють журналісти. І я даю інтерв’ю і для телебачення, і для радіо. У соціальних мережах активно розповсюджується інформація про події у Познані – про заходи, про корисні можливості для дорослих та дітей, аби швидше інтегруватися.

Що цікавило польські медіа?

Наше відчуття про ситуацію в Україну, про те, чому ми збираємося та чому українці не полишають протести, чому ми вважаємо їх важливими. А оскільки я з медійниками одразу знайомилась, обмінювалась контактами – і так стала впізнаваною. Двічі мене запрошували до студії на телеканали.

Один проєкт був у прямому ефірі, і там ми говорили також про ситуацію в Україні в цілому. Вдруге ми з Анастасією Кочневою отримали запрошення на програму про жіночу інтеграцію та взаємодопомогу. Говорили про важливість підтримки жінок одна одної та вивчення мови. Ми розповіли про наші плани створити жіночий інтеграційний клуб «NejmovirnaPL» (Неймовірна — укр.) на базі фундації, співзасновницею якої мене запросили стати. Зараз тривають консультації. У нас вже є наставник, який допомагає нам з оформленням документів. Зараз ми на початковій стадії процесу створення організації.

Я починаю навчати солов’їній польських поліцейських

Чим ще опікуєтесь?

Я є волонтеркою під час партнерських акцій. Навесні уся наша українська спільнота брала участь у толоках — на подяку полякам за гостинність допомагали прибирати вулиці після зими.

Також ми доєднались до ініціативи Марчіна Станєвського  «Суп за мир». Ми роздавали теплий суп, хліб, говорили, підтримували. Наша співвітчизниця створила дитячий гурток танцівників.  І Марчін допомагає малечі з подарунками, а я — з їх оформленням. Він регулярно возив гуманітарну допомогу в Україну. Дякуючи йому, я змогла своїм знайомим передати  під час блекаутів близько 20 генераторів, медикаменти та навіть медичне обладнання. Якби ми з ним не познайомились  під час акцій протестів, то я не змогла б так допомогти людям в Україні.

Українські студенти Познані створили власну волонтерську організацію Nets For UA та виготовляють сітки. Я та інші українки до них доєднуємось у вільний час.

Нещодавно мене порекомендували як викладача з української в мовну школу. У ній онлайн навчають поляків. І я починаю навчати солов’їній польських поліцейських, хоча не є викладачем. Це буде моя додаткова робота, чекаю з нетерпінням отримати такий досвід.

Остання акція є найбільш щемливою.  Ми вчора взяли участь у платному  5-кілометровому забігу проти раку молочної залози. У серпні ми створили чат та додавали туди дівчат, заохочуючи їх ділитися в соцмережах планами. І організатори від польської організації «Біг жінок» нам розповіли про  свою величезну та класну роботу щодо профілактики, лікування та підтримки  жінок з раком молочної залози. Учасниці могли рухатись, як їм зручно — бігти, йти скандинавською ходою. Головне – брати участь.

Ми в соцмережах протягом місяця заохочували дівчат подбати про своє здоров’я та вкласти власну цеглинку до такої класної місії.  Фітнес-тренерка давала тренерські поради, я — з харчування, біологічно активним добавкам та режиму роботи та відпочинку. Ми у чат кидали всю мотиваційну інформацію, аби якомога українок виявили бажання доєднатися до цієї ініціативи. І 12 українок різного віку пробігли цю дистанцію, доєднавшись до польської ініціативи.  І кожна з нас вперше брала участь у такому проєкті.

Чи будете змінювати країну перебування, поки триває війна?

Мені Польща прийшлась по душі. Тут з’явилось бажання бути ефективною, робити щось корисне.

Як оцінюєте рівень психологічного комфорту вашого життя зараз?

За відчуттями я добре інтегрувалась у польське суспільство. Я досить швидко опанувала мову, беру участь у громадському і культурному житті, волонтерстві, знайшла надійних друзів, маю багато нових знайомих, була на телебаченні, допомагаю інформаційно українцям в Познані, також співпрацюю зі школою польської мови, як ведуча одного з проєктів – мотиваційних підкастів для українців, які переїхали до Польщі, заохочую вивчати мову.

Зараз планую деяке навчання, можливо зміну праці, а ще – брати активну участь у створенні і розвитку інтеграційного клубу для жінок в Познані. Завжди є, до чого прагнути. Головне, не зупинятись на місці, бути вдячною.

Є сенс зробити все можливе, щоб збудувати щось там, де б ти не перебував

Чи є сенс українкам будувати за кордоном майбутнє?

Вважаю, що є сенс зробити все можливе, щоб збудувати щось там, де б ти не був: відносини, кар’єру, діяльність і таке інше. Все це, звісно, матиме вплив на наше майбутнє, і може нам знадобитись в будь-який момент. Ми ніколи не знаємо напевно, де опинимось завтра, чи за рік, п’ять років. Але з впевненістю можна сказати, що все, що ми зробимо сьогодні, — нам стане в нагоді в майбутньому. Кожен досвід, знайомство, можливість – все має значення, свою цінність.

Плюс, ми бачимо, що зараз немає кордонів, дякуючи онлайн можливостям, і навіть, коли ми повернемось додому, — можна організувати все так, щоб не відчувалась втрата чогось. Навпаки – можна було б пишатись тим, що твої справи мають продовження закордоном.

 Чи є сенс повертатись в Україну?

Пам’ятаю, як на початку війни кожна з нас щодня мріяла про повернення додому, — і я теж. Але я була дуже рада, що тут змогла стати ефективною в допомозі тим, хто цього потребував, на своєму рівні, але якісно і впевнено. Кожна з дівчат, хто виїхав за кордон, — долає купу викликів, щоб влаштувати побут собі і дітям, щоб не просто виживати, а жити гідно. Діти починають вчитись, дорослі – інтегруватись, працювати. З’являється вже якась відповідальність, звичка, прив’язаність.

Чесно кажучи, я не впевнена, що всі українці повернуться додому. В когось дому вже просто немає. А хтось знайшов свій омріяний дім тут, або створив сім’ю, українську чи міжнародну.

Ми показуємо тут українську культуру, традиції, звичаї. Дуже важливо не забувати, хто ти є, де твоє коріння, і бути гідним представником свого краю за кордоном, де б ти не був.

Я вірю в перемогу України. Варто повертатись, і з новим досвідом, будувати майбутнє в рідній країні. Але якщо хтось вважає, що більш корисним і ефективним для своєї держави може бути саме за кордоном, — то ця думка теж має сенс. Головне, — не де, а як. Слава Україні!

 Тетяна Марінова