«Я наче вичавлений лимон», «Я втомився і не маю сил», «Я вигоріла», «Мені все набридло, нічого не хочу» — фрази, які настільки прижилися у нашій реальності та нашому мисленні, що поволі починають втрачати своє початкове змістове та емоційне наповнення.
Для українців цей процес неабияк пришвидшила війна, і нас ніхто не запитує, чи ми втомлені сьогодні. Але ми втомлені, і це важливо визнати та прийняти. Ми перебуваємо під тиском подвійної чи навіть потрійної гравітації і втомлюємося:
1) від роботи;
2) від надзвичайно гострого бажання врятувати Україну й відчуття, що маємо робити ще більше;
3) від сили й різноманітності тих емоцій, які доводиться переживати.
Останні новини
- Семюель Морзе, винахідник і художник: картини, телеграф та азбука однієї людини
- Хто такі завліти в театрі? Чим вони займаються в українському театрі та як потрапити у професію? Розповідає Марина Бортник-Гулевата
- Афіша тижня: що подивитися, послухати та куди сходити 29 квітня-5 травня
- Як прикрасити дім до Великодня: найкращі ідеї святкового декору своїми руками
- Slow Food: Філософія смаку та усвідомленого споживання Новости на главной
І, мабуть, найстрашніше, що з багатьма робить ця втома, — це втрата сенсу, коли людина не знаходить для себе відповіді, куди рухатися і для чого рухатися взагалі. В’ячеслав Халанський порушує надзвичайно важливу тему — як продовжувати жити в умовах війни та хронічних криз, як у намаганні бути «непримітивною людиною» йти за своїм покликанням, не вигоряючи.
«Я більше цього не витерплю»
Емоційне виснаження розвивається внаслідок високих вимог та обмежених ресурсів для виконання роботи. Дослідження, у якому брали участь 326 750 медсестер, виявило тісний зв’язок між виснаженням та кількістю робочих годин. Але якщо медсестри працюють понаднормово й у нічну зміну, однак мають гнучкий графік, у них більше свободи під час виконання посадових обов’язків, вони отримують гідну винагороду за свою роботу, то рівень виснаження різко знижується. Отже, вигоряння можна регулювати на організаційному рівні. Це важливий висновок.
Посилити виснаження можуть настанови чи шаблони мислення. Часто це настанова на досягнення чи вимоглива настанова, яка недостатньо співвідноситься з буттям людини, з нею самою, з її стосунками із собою. Це непомітні «жучки-паразити», які висмоктують нашу енергію.
Я зібрав настанови своїх клієнтів та додав декілька своїх фірмових.
- Я маю бути ідеальним працівником, чудовою мамою, дружиною, дочкою.
- Я маю бути приємним і милим, щоб усі мене любили, тоді я буду цінним співробітником.
- Якщо я викладатимусь, мене поважатимуть, але якщо я не можу ефективно працювати, досягати результатів, то я нікчемний.
- Я чекаю від себе чудових результатів. Лише такі результати оцінять. Я працівник з високими очікуваннями від себе.
- Я не повинен припускатися помилок. Якщо я помилився, то не гідний тут працювати. Та й узяли мене на цю роботу, мабуть, випадково. Вони не мали рації. А тепер я боюся схибити.
- Якщо я комусь скажу «ні», то скривджу цю людину. А це спричинить напругу та конфлікт. Я не хочу конфліктувати, а тому не повинен говорити «ні».
- Я ідеальний співробітник, а всі навколо — бездарні. Я не знаю, як їх узяли на цю посаду.
- Я повинен працювати, щоб досягти високих результатів. Моя робота — єдина надія в житті. Інших радощів у мене немає.
Виснажені співробітники завжди зіркові. Жінки, які зазнають виснаження, найчастіше були відмінницями в університеті, вони успішні та подобаються іншим людям. Вони дбають про своїх співробітників. Вони саме ті, на кого роботодавець молиться. І вони працювали шалено багато. Під час пандемії перейшли на віддалену форму роботи, додалося домашнє навантаження. Якось у їхньому особистому житті відбувається криза, яка спонукає звільнитися. Вони кажуть: «Я більше не витримаю такого навантаження…». На жаль, більшість роботодавців цього не помічає і позбувається таких працівників.
Важливо зазначити: тут ідеться не про те, щоб самому бути іншим, а про те, як мати перед іншими ідеальний вигляд, тобто показувати лише свої сильні сторони, відповідати вимогам оточення або догоджати йому. Але й не конфліктувати з ним. Таким людям складно сказати «ні», і кількість прохань перетворюється для них на безперервний потік завдань. А їм так навіть комфортно й добре, вони роздуваються від щастя, як повітряна куля. Але ввечері почуваються знесиленими.
У внутрішній картині світу ці люди не відчувають свого Я. Їх наповнює зовнішнє: робота, друзі, компанія. Поступово робота стає способом уникнути самотності. Важко залишатися наодинці із собою. Людина потрапляє в депресивну пастку, з’являється невротично-депресивний примус до виконання роботи або до стосунків.
Одна жінка сказала: «Якщо я думаю, що можу комусь допомогти, то повинна допомагати, навіть якщо не хочу… [З’являється невротична безвихідь.] Якщо я цього не зроблю, то звинувачуватиму себе, хоча, якщо виконаю завдання, теж почуватимусь винною… Я нічого не можу зробити правильно, я виснажена, але не розумію цього. Можу бути лише пригніченою. Здатна підтвердити своє право на існування лише через допомогу іншим».
Невроз сприяє зміцненню шаблонного мислення, і людина живе механічно, страждає від цього, але все повторюється знову і знову. Наприклад, вона не може піклуватися про себе, але по 15 годин гарує в організації. І якщо в разі неврозу виникає страх, який важко подолати, то в разі розвитку цього розладу страх починає блокувати розумові та вольові процеси — і життя стає нестерпним.
Згадаймо слова Насті: «У мене розвинулася фобія начальства. Я думаю, що скрізь буде таке ж керівництво, таке саме ставлення. Я очікую цього від будь-якого начальника». Це передумова формування клінічної картини вигоряння, в основі якої лежать стресові й травматичні реакції. Травматична реакція виникає тоді, коли дія не дає результату й коли неможливі ні опір, ні втеча, психічна система захисту виходить з ладу — і людина відчуває дезорієнтацію (Джудіт Герман). Синдром вигоряння зазвичай вважається вторинною стресовою реакцією на напружену роботу та емоційні вимоги, зумовлені професійною діяльністю. Однак Стамм каже, що це явище (маючи на увазі вторинну травматизацію) еквівалентне виразнішому й більш інвалідизаційному феномену посттравматичного стресового розладу, який також називають первинним травматичним стресовим розладом.
Треба сказати, що протилежний виснаженню стан — це наповненість енергією.
