Наталя Волошко – методистка і педагогиня за класом фортепіано, яка мала музичну школу у Харкові, а Олеся Ковальчук — бізнес-вумен та засновниця ліцею у Харкові. Вони познайомилися у Варшаві та вирішили об’єднатися, аби відкрити у Польщі школу для українських дітей, які також вимушені були виїхати з України через повномасштабне вторгнення росії. 

У проєкті «Незламні»  вони розповіли історію свого знайомства, як їм вдалося відкрити школу в іншій країні та чому це виявилося рятувальним колом для дітей з України. 

Вимушений переїзд до Польщі

На день Святого Миколая був розпродаж квитків і Олеся купила квиток на 23 лютого до Брюсселя. Вона мала летіти із друзями, але через загрозу вторгнення вирішила взяти з собою доньку. Дівчинка дуже пручалася, бо мав бути концерт її улюбленої співачки, але концерт перенесли і вона погодилася поїхати. Так Олеся з донькою вилетіли до Брюсселя, а вже вранці 24 лютого прокинулися у Брюсселі від невтішних новин.

«Було страшно, друзі були у Харкові, у метро, ​​дзвонили нам. Я не пам’ятаю Брюсселя зовсім. Пам’ятаю тільки, що я була у стресі, ми телефонували друзям, ми обмінювалися інформацією. 28 лютого ми прилетіли до Варшави і тут прийшло усвідомлення, що все моє життя у рюкзаку. Так почалося наше життя у Варшаві. Ми намагалися всіх із Харкова вивезти, але навіть не попросили, щоби речі передали», — розповідає Олеся.

Перше повернення додому у Харків було у серпні. Це було емоційно. Олеся каже, що тоді подумала, що якби війна застала її в Харкові, то вона там і залишилася б, продовжувала б там щось робити.

Для Наталі це друга війна. Перша почалася у 2014-му році —  вже 8 років у Донецьку стоїть її порожня квартира.

«У 2014 довго ми їздили між домом та Харковом, чекали, що ось-ось війна завершиться, а вона все не завершувалася. Тож коли о 5 ранку 24 лютого ми почули бомбардування, то я одразу зрозуміла, що збираю валізи і їду з сином», — каже вона.

Того дня Наталя з сином нікуди не поїхали. Її  школа розташовувалася у новобудові на цокольному поверсі, тому коли отримали повідомлення про масовий обстріл, то вона зробила оголошення для батьків, що усі йдуть ночувати до школи. Вранці після тієї ночі багато хто вирішив їхати до Дніпра, Запоріжжя, Полтави. Усі люди роз’їжджалися і тоді Наталя точно зрозуміла, що вони також їдуть.

У Варшаві мешкає подруга Наталі, яка сказала, що у Польщу їхатиме евакуаційний потяг з Києва, тож Наталі потрібно за півдня дістатися столиці. Вона з сином поїхала на вокзал, де було дуже багато людей.

«На потяг Киів-Варшава нас не взяли, тож їхали ми чотири доби до Варшави. Це було надзвичайно складно як морально, так і фізично. На вокзалі мій син кілька разів намагався втекти в натовп, бо не хотів їхати за кордон. В якийсь з разів я заплакала і попросила, щоб він повернувся, аби хоча б забрати паспорт. Він повернувся, ми поговорили і домовилися, що їдемо до Польщі на кілька тижнів, а там подивимося. Разом поплакали та він погодився», — розповідає Наталя.

Вона додає, що з сином провела у поїзді на Перемишль добу без їжі та води. Каже, що це було жахливо, у них загубилися документи, які вони досі не можуть відновити, але врешті Наталя з сином дісталися до подруги і вона поселила їх у неї.

Знайомство та ідея відкриття школи для українських дітей

Олеся та Наталя приїхали до Польщі приблизно одночасно у березні, але познайомилися не відразу. Олеся приїхала з думкою, що тут дуже багато людей з дітьми, вона й сама приїхала з 13-річною донькою. Вчитися було зовсім ніде, бо у Варшаві була одна українська школа, яка на той момент була переповнена, дітей не брали. У польських школах теж місць було мало, знову ж таки, діти стикалися з мовним бар’єром та різницею у навчальних програмах, бо польська програма більш розтягнута і тому відстає від української. Умовно кажучи, те, що українські школярі вчать у шостому класі, у Польщі проходять лише у сьомому. 

Оскільки Олеся мала ліцей у Харкові, то подумала, що непогано б було відкрити філію цього ліцею у Варшаві, щоб у дітей була можливість далі вчитися українською мовою за українською програмою і не відставати від своїх однолітків.

У цей час під бомбардуванням у метро в Харкові перебувала мама учня Наталі — Вікторія Удовіченко, яка дивом через два тижні після початку війни змогла вибратися з міста на машині Олесі. Вікторія вивезла з Харкова свою сім’ю та ще одну дівчинку. За 5 діб у машині вони дісталися до Польщі. Саме Віка і познайомила Наталю з Олесею. Десь наприкінці березня вони зідзвонилися із Олесею і вирішили зустрітися. Вже тоді вони обговорили ідею відкриття школи у Варшаві, Олеся навіть почала шукати приміщення для закладу, а Наталя хотіла відкрити музичну школу.

«Я бачила як українські діти страждають через відсутність знайомого простору, я це бачила навіть по своєму 14-річному сину, , тож ми об’єдналися і так народився наш спільний проєкт», — каже вона.

«Найскладніше було знайти приміщення»: початок створення школи для українських дітей у Польщі

Найскладніше було знайти приміщення — Олеся почала шукати його ще у березні. Приміщень, які були призначені для школи, було мало. До того ж у Варшаві є дуже висока ціна оренди. Були люди, які їм допомагали і почали включатися, багато чого обіцяли, показували багато приміщень. Вони вже практично знайшли у квітні приміщення. Одна польська компанія, яка займається нерухомістю, запропонувала безкоштовну оренду з оплатою комунальних послуг. Наталя та Олеся вже погодилися, почали підписувати договір, але пожежники не дозволили відкрити школу у цьому приміщенні, тому вони від нього відмовилися і проєкт затягнувся. На той момент Олеся та Наталя зрозуміли, що не зможемо відкрити школу, адже до завершення навчального року залишався місяць. Тому вирішили відкрити літній табір, а школу — вже з 1 вересня. 

«10 травня ми знайшли чудове приміщення. До речі усі заявки на гранти ми писали у “Burger King” — там був наш імпровізований офіс», — каже Олеся. 

Перший грант засновниці школи надіслали до Кульчик-фонду на літнє оздоровлення для українських дітей. Завдяки цьому гранту харків’янки чітко розпланували літо та зрозуміли, що треба прискоритися, бо 27 червня треба було запустити дитячий табір. 

Наталя та Олеся знайшли будинок, який раніше був фітнес-центром. Він розташований на околиці Варшави у дуже зеленому місці, ніби у парку. Там своя закрита територія і дуже затишно. Єдиний мінус – невелика територія, тож усіх людей вони не могли вмістити і відкрили по одному класу. Класи невеликі – максимум по 14 осіб. У них взагалі політика маленьких класів, тож усього 11 класів по одному приміщенню для кожного. Також є вчительська кімната та клас для ударних інструментів.

«Ми раді й цьому, бо для дітей це комфортна, творча територія, де вони можуть спілкуватися зі своїми друзями рідною мовою, а це для них дуже важливо. Відкрити школу мистецтв ми змогли за допомогою Rotary Club Warsaw-Wilanow, який виділив кошти на придбання музичних інструментів. Також уряд Варшави підтримав нашу літню програму та навчання дітей», — розповідає Наталя. 

Літній табір на базі школи для українських дітей

Олеся та Наталя зробили оголошення у Фейсбуці у групах типу «Українці у Варшаві», «Українські діти у Варшаві». Створили гугл-форму, яку заповнювали батьки, які хотіли записати дітей до нашого табору — приймали дітей від 6 до 17 років, тож програма була дуже насичена.

До 27 червня відремонтували перший поверх і запустили 4 групи дітей на першу зміну — десь 50 дітей загалом. Потім брали й більшу кількість дітей. День у таборі тривав з 9-ї ранку до 17-ї вечора, а потім діти йшли додому. Протягом літа 350 українських дітей змістовно та цікаво провели свій час. 

Кожна зміна тривала по два тижні, деякі діти приїжджали до нас повторно. Кожен день у таборі був присвячений певній тематиці, відповідно до неї кожен день у нас були заняття з  польської мови, два рази на тиждень екскурсії, відвідування різних музеїв. Діти ходили до басейну, всі брали участь в творчих заходах тощо. Проводили дні музики, бізнесу, журналіста, науки, історії… Під час другого заїзду долучили також підприємців, які проводили програми  про лідерство, підприємництво, бізнес, фінансову грамотність для підлітків. Наприкінці зміни діти захищали свої бізнес-проекти перед бізнесменами. А щосуботи були пікніки на території за будинком, готували барбекю. 

«Київська школа MBA Kids International, з якими ми були партнерами довгий час під час роботи ліцею у Харкові, нам допомагала. Їхні тренери вели у нас програму – три курси по два тижні для підлітків. Ми бачили, як діти скучили за комфортним, рідним для них оточенням. Вони звичайно дуже швидко знаходили тут друзів. Коли закінчувалася зміна у таборі, то діти плакали, не хотіли йти, а потім — поверталися на четверту зміну, аби побачити один одного», — ділиться Олеся. 

Діти боялися польської мови — вона для них незвична, вони її не знають, а при цьому вона їх оточує. Тож Наталя з Олесею почали співпрацювати з Eurostudent і щодня відповідно до тематики вивчали польські слова. Наприклад, у День журналіста діти вивчали слова, пов’язані із цією темою, у День кулінарії — польські страви тощо. Також діти активно вивчають англійську мову, зокрема тому, що багато партнерів та гостей розмовляють англійською. Наприклад, їм допомагали 10 канадських військових, які приїжджали, дарували подарунки, спілкувалися з дітьми.

Протягом усього літа на другому поверсі тривав ремонт — закінчили його лише уночі 31 серпня, а 1 вересня засновниці школи вже зустрічали на лінійці дітей, їхніх батьків та друзів. 

Партнерств, пошук вчителів та 1 вересня

Спочатку Олеся звернулася до юристів, бо потрібно було відкрити фундацію, щоб легалізуватись. Компанія EUCON legal group допомогла зареєструвати фундацію, і директор Андрій Романчук так пройнявся проєктом, що почав з усіма знайомити, зокрема, з координаторкою Йоанною Фікс, яка була ніби сполучною ланкою між великим бізнесом Варшави та волонтерськими організаціями. Вона почала знайомити Олесю та Наталю з бізнес-компаніями, волонтерськими організаціями, міжнародними фондами і поступово вони знайшли партнерів. 

На той момент у них не було приміщення, але було багато зареєстрованих дітей, які хотіли навчатись та вчителів. Було складно завірити партнерів, що проєкт вдасться, але знайшлася компанія, яка у них повірила у харків’янок і надіслала  20 тисяч злотих. З цього почався великий старт.

«Зрозуміло, що ми вкладали дуже багато власних грошей, адже треба було щось робити, сплачувати оренду. Крім оренди потрібно було за два-три місяці заплатити заставу, інакше не можна було орендувати приміщення. Врешті,  коли люди побачили, що у нас все виходить, то стали більше допомагати. Так, фірма IKEA надала нам частину меблів, іншу частину ми купили зі знижкою. Проте зараз ми постійно підкуповуємо столи та стільці, бо нам нема куди садити дітей, іноді батьки навіть приходять зі своїми столами, аби їхні діти у нас навчалися», — каже Олеся.

Наприклад, нещодавно до школи прийшли батьки трьох дітей, які виїхали з Херсонщини. Їхні діти усі різного віку — навчаються у 3, 5 та 10 класах. Попросили взяти дітей, проте у школі вже не було місць і парт. Тоді батько дітей сказав, що купить усі необхідні меблі і їх розмістили.

«Таких випадків багато, але у нас вже дійсно немає місця», — додає Олеся. 

Вчителів знайти було дуже просто, бо багато українців та українок вимушені були виїхати з окупованих територій – Херсону, Запорізької області, Маріуполя, Харківщини. У школі основний кістяк вчителів — люди з Херсону та Харківської області. Щоправда, багато вчителів повернулися до України, які виїжджали у першу хвилю, тож на початку вересня засновницям довелося переглянути список з вчителів, адже його складали у квітні. 

Школа мистецтв зародилася ще 3 квітня після концерту оперних співачок в Замку Отвоцка. На цьому концерті жінки познайомилися із чудовим концертмейстером, доцентом Одеської консерваторії Тетяною Федчун, яка стала директоркою табору на все літо, а зараз вона — директорка школи мистецтв. Співачка Катерина Безугла стала незмінним викладачем класу вокалу та вокального ансамблю як в таборі, так і в нашій школі.

Американська фундація Grace children foundation попросила заспівати американську пісню часів другої світової війни про дітей, які залишилися без батьків, українською мовою.

«Ми організували вокальний ансамбль та заспівали легендарну пісню. 4 червня в Новому Театрі Варшави ми провели великий концерт до Дня захисту дітей та провели концерт, в якому взяли участь 50 українських дітей, які унаслідок війни були вимушені переїхати до Польщі, Голландії, Німеччини, Австрії тощо», — каже вона. 

Зараз у школі 130 дітей та 17 вчителів. Разом зі школою мистецтв 25 викладачів. Ще є 3 технічних працівника, які стежать за порядком та прибиранням.

Навчання проходить за стандартною програмою Міністерства освіти України, але є свої нюанси. Наприклад, більше годин англійської та польської мов. Зокрема, польська мова з 1 по 9 клас тричі на тиждень, а у 10 та 11 класі – 5 разів на тиждень. 

У холі є розкладні столи для обіду, який щодня нам привозить кейтерингова компанія. Обіди упаковані, кожна дитина отримує свою порцію. Хол називають трансформером, бо він перетворюється і на їдальню, і на клас малювання, і на кімнату для збору вчителів.

Спочатку у дітей уроки, а потім навчання в школі мистецтв, в якій працюють класи музичного, театрального, образотворчого мистецтва.  Діти перебувають у школі з 9:00 до 17:30. 

Уроки малювання – це уроки освітнього мистецтва, які викладає професійна художниця зі школи мистецтв. Зараз у школі набралося дві групи учнів по 14 та 15 дітей у кожній групі. Старші класи займаються по 6 годин — це два уроки живопису, два – скульптури, рисунок та графіка. Учні навчаються за програмою школи мистецтв України.

Щоп’ятниці у школі спортивний день і дітей ведуть у басейн після уроків. 

«Ми рятували не лише українських дітей, а й самих себе»

Син Наталі чотири місяці не виходив із квартири у Польщі, у нього був сильний стрес, він хотів повернутися до Харкова, казав, що його життя закінчилося. Звернення до психологів не допомагали. Улітку він пішов у літній табір на програму для підприємців, познайомився з хлопцями і почав своє нове життя. Наталя каже, що зараз це щасливий хлопчик, який навчається у школі.

«Неможливо передати, наскільки дітям важливо, щоб вони були у своєму оточенні. До нас нещодавно перейшов хлопчик у 3-й клас, який перед цим навчався у польській школі. Сам він переїхав до Польщі разом із бабусею з Маріуполя. Бабуся розповіла, що у польській школі він перестав розмовляти через те, що вчителька у тій школі його постійно лаяла, що він не розуміє польську і розмовляє українською. У нашій школі у нього все налагодилося», — каже Наталя. 

Олеся зізнається, що цією школою рятували не лише українських дітей, а й самих себе, бо їм було також погано і треба було чимось займатися. Те, що вони діяли, допомагало не страждати і не впадати у депресію через війну в Україні та Харкові. Коли жінки відкрили табір, то це, за їхніми словами, була повна ейфорія. До цього була пекельна робота цілодобово — розробляли навчальну програму, писали заявки на гранти, робили ремонт. Спали по 4 години на добу — о12 годині ночі йшли додому, а вже о 8-мій ранку були на роботі. І так було завжди.

«Але коли відкрилися і побачили, що все вийшло, діти щасливі, вони граються, їм все подобається, — це був пік насолоди», — каже Олеся.

Подальші плани та нові проєкти

Зараз в Олесі та Наталі завдання знайти ще одне приміщення, де організують дитячий садок, бо вже зараз вони отримують багато запитів від батьків. Зазвичай у школу віддають дітей сім’ї, які мають ще двох малолітніх дітей, за якими немає кому доглядати, бо за кордон здебільшого виїжджають жінки. Їхні чоловіки залишаються в Україні. Водночас цим мамам потрібно працювати, а для цього дитину треба комусь віддати. 

«Тож хочемо відкрити дитсадок на 50 місць. Інститут Монтессорі вже пообіцяв допомогти із цим, до того ж вони зробили програму для українських жінок, які навчатимуться 4 місяці, а потім працюватимуть у садочку, який ми відкриємо. Також ми маємо багато культурних проєктів. Наприклад, нас запросили зробити інтеграційний пікнік для українських, польських, афганських та білоруських дітей до 8 жовтня. Також разом із Державним музеєм Польщі маємо організувати зимову казку для дітей у театрі під назвою «Кришталева фантазія». На цю подію ми запросимо й українських дітей, аби подарувати їм новорічну казку у Варшаві», — каже Наталя.

Засновниці кажуть, що ця школа у Варшаві існуватиме і після перемоги України. Лише у Харкові зараз зруйновано 115 шкіл, тобто діти туди не повернуться. Така сама ситуація у Херсоні, Запорізькій області. Після перемоги має пройти певний період, поки школи відновлять та люди повернуться в Україну. Зараз їм потрібен простір у місцях, куди вони виїхали, аби жити та навчати дітей у комфортних умовах. 

Олеся додає, що проект точно не закриється у найближчі два роки. У Польщі дуже багато українців з дітьми, які отримали контракти на роботу. Наприклад,  у першому класі їхньої школи навчається хлопчик, мама якого інженерка і має контракт на роботу на 8 місяців. Вона хоче, щоб її дитина навчалася в українській школі.

«До речі, коли у нас були канадські військові, то вони звали приїжджати до Канади та відкривати у них школу українського зразка. Адже там велика українська діаспора, але всі українські школи – школи вихідного дня», — каже Олеся.

Цілодобовий графік роботи та відновлення ресурсів

Олеся зізнається, що насправді з дітьми працювати завжди приємно. Тим більше коли ти приходиш уранці на роботу, а вони біжать обійматися.

«Це приємно, це неймовірна віддача. У нас якимось чином зібралися всі добрі діти», — зазначає Олеся. 

Неділя у них минає так: годують своїх дітей сніданком, снідають самі і сідають за платформу, де публікують гранти, на які можна податись. Ці гранти короткочасні — лише на 3-4 місяці. А заходи, які засновниці школи проводять — стратегічні.

«Ми це робимо, аби привернути увагу, щоб про нас всі знали і розуміли, що ми існуємо», — пояснює Олеся. 

Але, звичайно, що відпочивати все одно треба. Наприклад, влітку Наталя з’їздила до Ніцци на тиждень, а Олеся — на Майорку. 

До речі, мама Вікторія, яка врятувалася на машині Олесі та інших дівчаток із дітьми, приїхала та оселилася у Щецині. Вона приїхала до Олесі та Наталі у гості 24 серпня на концерт, побачила цей рух і одним махом переїхала до Варшави.  Тепер її син навчається у школі харків’янок. 

«Ця школа – наш допінг щастя. Це наше життя», — наголошує Наталя.

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.