Оксана ХромоваКоли зовнішній шум стає занадто гучним, ми шукаємо тиші, в якій можна почути самих себе. Лауреатка Шевченківської премії, режисерка Наталія Половинка представила виставу «Земля Пісня». Вона переконана, що давня пісня — це живий потік знання, що допомагає людині вистояти у найважчі часи. Напередодні вистави ми зустрілись, щоб поговорити про те, що насправді ховається в народній пісні, звідки в ній береться воля до життя та як це резонує з тим, що ми всі переживаємо сьогодні.
— Вистава побудована на народних піснях. Про що вона насправді?
Не про минуле — точно. У ній є те, що йде крізь час. Образи дівчат і жінок на сцені — це птиці, які пройшли крізь час і живуть сьогодні. Тому й костюми сучасні. Це остання колекція художника-модельєра Петра Нестеренка, мого друга, якого вже немає. Він хворів, і я розуміла, що часу мало. Ми вирішили зробити показ через виставу — і коли вдягнули ці костюми, я зрозуміла: вони й є костюмами «Землі Пісні».
— Ви вперше виходите з цією виставою на київську сцену?
Одного разу ми грали на Bouquet Kyiv Stage, але це було вдень і більше у форматі концерту. Тепер це повноцінна вистава, і вперше — у великому залі. Спеціально для POCHAYNA Event Hall ми готуємо відеоарт для величезного екрану. Це для нас новий досвід.
— Проєкт відбувається за підтримки платформи Людина Диво Світу. Що для вас є найбільшим дивом у людини, яка приходить і відкривається назустріч вашим голосам, пісні?
Люди спочатку світлішають, потім замислюються. Хтось плаче, хтось сміється. А потім до кінця вистави ми бачимо обличчя без масок. Прості, заглиблені. Залишки сліз і тихі посмішки. І ми впізнаємо у них рідних людей. Мій учитель Єжи Ґротовський називав це «те, що передує відмінностям» — той шар у людині, до якого пісня має прямий доступ, якщо їй не заважати.
Коли ми співали в англійському замку, то чотириста англійців, які жодного слова не розуміли й жодного інструмента на сцені, вони просто перестали дихати. А наприкінці спочатку настала повна тиша, а потім ми почула крик, як на футболі.
Вони підходили й питали: «Чому це так мене торкає? Може, в мене є українське коріння?». І я пояснювала: давня пісня відкриває коріння людини як такої — хоч іспанця, хоч англійця. Оживає щось людяне, і всі стають рідними. Для цього пісня й існує.
— У найдавніших піснях часто сумні сюжети. Де там ховається світло?
Ритуальні пісні — найдавніші, вони не мають ні показного суму, ні показної радості. Там є все життя одночасно: і біль землі, і туга за повнотою, і глибинна радість буття. Не поверхнева, не «весела», а та, що під усім.
А в багатоголосих піснях, які з’явились у XVI–XVII століттях, головне — воля жити. Сюжет може бути драматичним або й трагічним, але в самій пісні завжди співається любов. А вона й сама світло, і по собі лишає світло.
Наш розум спершу чіпляється за сюжет. Але якщо не поспішати, чуєш інше: «Синє море наповняє, наш корабель потопає» — і далі: «а матрос парус напинає». Виходу в сюжеті нема. А мелодика і спосіб співу кажуть «ні». Це те «ні», яке людина вимовляє в останньому зусиллі і виривається до життя. Це і є справжня воля до перемоги, яка не підвладна хвилям.
— Ви кажете про «ні» смерті, «ні» фальшивому. Це резонує з тим, що зараз відбувається?
Прямо. Серед комфорту ця воля притуплюється. Війна нагадує: треба сказати «ні» умовному, фальшивому, тому, чого насправді нема. «Ні» комфорту заради комфорту, грошам заради грошей. І тоді оживає «так» — самому життю.
Нещодавно приїхала подруга з Португалії, українка. Каже: «Мене так дивує, які люди добрі один до одного». Ми зсередини не помічаємо, бо несемо таке терпіння. Але я глянула її очима і побачила: скільки в нас доброти, співчуття, підтримки. Оце і підтримує пісня, вона для цього й існує. Заспівали — і стало інакше. Зійшло щось із серця. Обнялись душами. Те, про що казав Шевченко: “Обніміться, брати мої“. Це й робить пісня.
— Як би ви описали виставу людині, яка про неї нічого не знає?
Ця земля, по якій ми ходимо, — вся звучить. Вона і є Пісня. Ми стаємо її голосами. Ми не знаємо, чиї вони — ці голоси йдуть крізь нас. І несуть нам майбутнє. І говорять про перемогу життя.