Оксана ХромоваНаталія Довгопол – одна з тих сучасних українських авторок, чия біографія не вкладається у класичний образ «письменниці за письмовим столом». Вона почала писати змалечку, навчалася за кордоном, вивчала мистецтвознавство, працювала в різних сферах і довгий час не наважувалася назвати письмо своєю професією.
Її перші книжки з’явилися вже у дорослому віці – швидко, рішуче і з відчуттям внутрішньої необхідності. Сьогодні Наталія живе в Греції, активно працює з українською діаспорою, видає нові романи й водночас лишається уважною до тем, які часто замовчують: тривоги, сумніву, вразливості, жіночого авторства та боротьби за власний голос.
Сьогодні ми говоримо про шлях до письменництва, про те, як жінка в сучасному світі домовляється із собою, своїми страхами й амбіціями та про нову книгу «Шляхи Еврідіки».
– Ви почали писати дуже рано, але шлях до усвідомлення себе як письменниці був довгим. Чому, на вашу думку, жінкам часто складніше дозволити собі сказати: «я – авторка»?
У дитинстві я мріяла стати поеткою, але потім вирішила, що це несерйозно, адже в моєму оточенні не було жодної живої поетки. А пізніше показувати комусь свої вірші не хотілося, бо засміють. Так, тривалий час навіть деякі близькі друзі не знали, що в мене в шухляді лежали стоси віршів, три-чотири неопубліковані повісті й кілька виданих оповідань. Та й навколо мене завжди крутилися якісь творчі проєкти, тож вдавалося сублімувати. Пам’ятаю, як важко й соромно було відкритися, уперше почути критику на свої твори від близького оточення. І коли підтримка переважила, я нарешті змогла сказати собі: я вмію надихати словом, створювати нові світи, розповідати історії, тож неодмінно маю цим скористатися.
Проте, коли вийшла моя дебютна книжка “Шпигунки з притулку “Артеміда”” і я збиралася у свій перший презентаційний тур, мене накрила панічна атака. Хто я така і що говоритиму? Довелося писати на листочку, а потім багато разів читати в голос: я Наталія Довгопол, письменниця, але письменницею почала називати себе нещодавно, вигравши “Коронацію слова”… Навіть зараз не завжди комфортно заявляти про свої успіхи. Нас так вчили, не висовуватися. А ти ще й дівчинка, отже пишеш “жіночу літературу”, що б це не означало. Тому я рада, що більше жінок зараз проявляється в літературі, хоча читачі досі схильні довіряти радше письменникам-чоловікам.
– У вашій біографії багато навчання, зміни напрямків, пошуку. Це була втеча від письма чи, навпаки, спосіб до нього дозріти?
Зараз я розумію, що то було про набуття досвіду й дозрівання. Захоплення хлопцем у мої 18 привело мене до історичної реконструкції, а звідти до історичних танців, якими я займалася професійно. Саме тому я вступила в аспірантуру й вивчала барокову культуру на українських теренах, і саме це дало мені інструменти для подальших досліджень і конструювання тексту. А ще вміння починати й завершувати, ставити собі рамки й вкладатися в дедлайн, бо письмо — це далеко не завжди про натхнення й естетичні кав’ярні з лептопами, це така ж праця як і інші.
– Ви часто працюєте з тривогою, внутрішніми страхами, нестабільністю. Для вас це радше особистий досвід чи свідомий вибір тем?
Я працюю дуже інтуїтивно. Починаючи історію, дуже мало про неї знаю та її дійових осіб. Часом, навіть не розумію, який буде фінал чи як зміняться герої під час метафоричної подорожі. Але зрештою кожна моя історія так чи інакше про пошук себе, самовдосконалення або самоприйняття. Хоча найперше концентруюся на сюжеті, бо пишу здебільшого пригодницьку літературу, герої самі проявляються, подають голос. І мені хочеться, щоб це різноманіття голосів було почуте.
Завершуючи роман, я повертаюся на початок і підсилюю арку персонажа, переписую, розставляю акценти. Часом такий спосіб роботи втомлює, адже “Шляхи Еврідіки” я також свого часу покинула недописаними, бо не знала, як розвинути сюжет і завершити. Кажу собі нині, що спершу складатиму детальний план, а вже потім братимуся за новий проєкт, але наразі для мене це ще складніше.
– Говорячи вже про жінку в тексті: чи є у ваших героїнях те, чого вам самій колись бракувало – сміливості, злості, права не подобатися?
Я відмінниця з комплексом самозванки й загостреним відчуттям справедливості. Коли роблю дискусійний допис в соцмережах, десять разів перечитую, чи не ображає він чиїхось почуттів. Тому моя улюблена героїня — Глорія з трилогії “Шпигунки з притулку “Артеміда””, ексцентрична, іронічна й нахабна, проте з чітким моральним компасом і без остраху проявлятися.
Дещо схожу поведінку має Віро — це героїня, яка вас неодмінно дратуватиме, ви точно маєте одну-дві таких знайомих: голосних, нестабільних, дещо егоцентричних. Та чим більше ви пізнаватимете її, тим зрозумілішою стане її поведінка. Та й сама Вірою неодмінно зміниться за цю довгу подорож. Можливо, хтось навіть побачить у ній віддзеркалення себе. Бо жити з постійною тривожністю в світі, де жінці весь час треба щось доводити, досягати, переконувати насправді не так легко, доводиться ретельно маскуватися, а за цією маскою дуже легко втратити себе.
– Віро у «Шляхах Еврідіки» постійно навчається, шукає, пробує, але водночас боїться зупинитися і залишитися наодинці з собою. Це портрет покоління чи радше стан, у якому сьогодні живуть багато молодих жінок?
Коли з усіх соцмережах постійний успішний успіх (навіть у дописах на кшталт “мені не вдалося”), майбутнє вкрите туманом, а внутрішній компас ще не налаштований, то дуже легко піддатися тренду на постійний і нескінченний саморозвиток. Навіть якщо це дуже корисні курси, які ви ніколи не додивитеся. Справді, багато молодих жінок женуться за примарним ідеалом і успіхом, таким чином маскуючи власну тривожність. Бо розбиратися в собі потребує більше зусиль, ніж пройти черговий марафон.
– Ваша героїня їде до Греції, думаючи, що контролює ситуацію, але дуже швидко втрачає ґрунт під ногами. Чи був у вашому житті момент, коли зміна країни або середовища змусила вас по-новому подивитися на себе?
Власне мій переїзд до Греції, що стався десять років тому, не минув безболісно. Я хотіла жити в Україні, водночас, прагнула створити сім’ю з коханою людиною. Приїхавши на зиму в Афіни, ще до заміжжя, я відчувала, як втрачаю себе, замикаюся від світу, сумую не лише за домом, а й за відчуттям контролю й реалізації. Удома я лишала можливості, друзів, улюблені проєкти, а в Греції потрібно було починати все з чистого аркуша. Тому я й почала писати — це наблизило мене до дому, адже я працювала з українським контекстом і для українського читача. І зрештою я поставила собі ціль стати частиною українського літпроцесу, мріяла про богемне життя на дві країни.
Але не так сталося, як гадалося — спершу ковід, потім повномасштабки. Зате, працюючи з українцями, що виїхали від війни, я частково розуміла їхній стан загубленості та втрати, тому мені легше було достукатися до їхніх сердець. Спершу я займалася координацією інфоцентру Об’єднаної української діаспори в Греції, в потім своєю улюбленою справою: проводила різноманітні творчі активності для жінок та дітей, заснувала український книжковий клуб, проводила заходи для юнацтва. Часом, коли здається, що втрачаєш себе, знаходиш щось геть нове й несподіване.
– Тема вкраденого авторства у романі звучить не лише як детективна інтрига, а як болісний досвід знецінення. Чи відчуваєте ви, що жінкам у літературі, мистецтві, професії й досі частіше доводиться доводити: «це моє»?
Я би перефразувала: “Це моє і воно цінне”. Бо крадіжки романів трапляються не так часто, а от зі знеціненням жінки мають справу дуже часто.
– Орфей та Еврідіка у вашому романі прочитуються зовсім не так, як у шкільному міфі. Чому вам було важливо переосмислити цю легенду саме зараз і саме з жіночої перспективи?
Еврідіка завжди була об’єктом, а радше функцією. Вона мала зостатися в Царстві Аїда, бути принесена в жертву, щоб Орфей став засновником нового культу. У моєму романі Еврідіка отримує суб’єктність, і вже їй вирішувати, яку роль вона зіграє в цій історії.
– У романі з’являється українська діаспора – не ідеалізована, жива, складна. Наскільки для вас важливо було вписати жіночий український досвід у міжнародний контекст, а не залишати його «локальним»?
Мені цікаво розглядати Україну в світовому контексті, більшість моїх романів працюють в цій парадигмі. А тут ще й ідеться про речі, яких я особисто торкнулася — долі заробітчанок, що приїздили в Грецію в 90-х у пошуках кращого життя, а натомість нерідко втрапляли в економічну чи психологічну залежність на довгі роки, аж доки не спромоглися на власний голос (деякі досі шукають). Додати ще питання дітей, яких вони лишали в Україні, а ставши на ноги, привозили до себе. Діти проходили складний період адаптації в новому житті, почувалися зайвими у школі та вдома. Жінка обмежувалася в свободі бувало до того, якою мовою їй говорити зі спільними дітьми чи скільки разів виходити гуляти з подружками.
– Якби сьогодні до вас звернулася молода жінка, яка пише, але боїться зробити це “серйозно”, що було б для вас найчеснішою відповіддю, без мотиваційних гасел?
Якщо всередині живе історія, то варто спробувати її записати. Визначити, що вас мотивує: письмо як терапія, бажання отримати визнання чи долучитися до когорти письменників, поставити в шафу власну книжку чи бути почутою. Будь-яка мотивація є гідною ваших зусиль. Головне не боятися почати й бути готовою працювати, бо лише написавши першу чернетку, ви знатимете, що можете. І ваш голос зазвучить.