Жінка, без якої “історія Вінстона Черчилля та всього світу була б геть інакшою”

Саме так сказав про Клементину Черчилль британський генерал Гастінгс Ісмей. І не дарма, адже Клементина зробила значний внесок не тільки у перемогу союзників під час Другої світовій війни, але й додавала своєму чоловікові мужності та сили протягом 56 років подружнього життя. Саме вона придумала план як відновити статус Вінстона після трагедії на Галліполі. У 40-х роках вона обіймала посади президента Асоціації молодих жінок-християнок War Time Appeal, голови пологового будинку для дружин офіцерів Фулмер Чейз, а також  голови Фонду Червоного Хреста. Але почнімо спочатку. 

Клементина Черчиль була значущою постаттю у житті свого чоловіка, Вінстона, та відзначалася як віддана прихильниця соціальних та гуманітарних питань, зокрема боротьби за права жінок.

Народилась Клементина у дворянській родині 1 квітня 1885 року. Здобула гарну освіту й виявила виняткові навички та зацікавленість у різних предметах. Проте її мати не дуже раділа захопленню дочки, бо вважала що найголовніше — це вдалий шлюб. Саме це й спричинило конфлікт між ними, Клементина прагнула здобути вищу освіту, що аж ніяк не було сумісним із  материнськими планами покращити соціальний статус і фінансову стабільність родини.

Хоча юридично Клементина Черчилль вважається дочкою сера Генрі Хозьєра та леді Бланш Хозьєр, її батьківство є предметом багатьох дебатів, адже підозра на безпліддя сера Генрі роблять її батьківство невизначеним. Леді Бланш була відома своєю волелюбністю, і після того, як сер Генрі знайшов її у 1891 році в обіймах коханця пара остаточно розлучилася.

Окрім Клементини в родині було ще дві дочки. Старша — Кетті померла у віці 17 років від тифу та молодша — Неллі.  Цікавим нарисом є той факт, що молодша сестра вела теку із переліком всіх пропозицій Клементини вийти заміж, які вона відзначає як “відхилені”, “очікують на розгляд” та “прийняті”. 

У віці 18 років Клементина двічі таємно заручалася із онуком прем’єр-міністра сера Роберта Піла — сером Сідні, який був на п’ятнадцять років старший за неї. Але ці стосунки,  на превеликий жаль леді Бланш, не склалися. 

В 1904 році на балу в Крю-Холлі Вінстон вперше зустрічає Клементину. І вже за чотири роки, на обіді де вони сиділи пліч-о-пліч, Черчилль зрозумів, що це не тільки красива  дівчина, а ще й володарка жвавого розуму та чудового характеру. Після п’яти місяців зустрічей на світських заходах, а також частого листування, Вінстон зробив пропозицію Клементині і вона погодилась.  

Їх кохання було зворушливим та величним, сповненим любові та співчуття одне до одного. У шлюбі народилося п’ять дітей. Протягом усього життя Вінстон та Клементина листувалися, навіть перебуваючи в одному будинку. Вона називала його своїм мопсом, а він — улюбленою кішкою.

Клементина вела домашнє господарство, редагувала та репетирувала промови Вінстона, проводила агітації й керувала його робочим графіком. Пізніше Вінстон напише:

 «Мій шлюб був найщасливішою і найрадіснішою подією, яка трапилася зі мною за все моє життя, бо що може бути більш славним, ніж об’єднати життя з істотою не здатною на неблагородну думку?»

Клементіна овдовіла 24 січня 1965 року, Вінстон помер у віці 90 років. Після смерті чоловіка, Клементина вирішила утриматися від політичних справ, залишаючись незалежною та не приєднуючись до жодної з основних політичних партій. Погіршення здоров’я та втрата слуху обмежували можливості відвідувати масові заходи. 12 грудня 1977 року Клементину Черчилль померла у віці 92 років від серцевого нападу. Її поховали поруч з чоловіком і дітьми в церкві Святого Мартіна в Бладоні, графство Оксфордшир.

Клементіна Огілві Спенсер-Черчіль не тільки була дружиною одного з провідних політиків світу, але й вирізнялася активною підтримкою соціальних та гуманітарних питань. Її вплив на Вінстона не обмежувався особистими стосунками, вона відігравала ключову роль у формуванні його особистості та політичних рішень. У Вінстоні вона знайшла партнера, а у його політичній кар’єрі — своє призначення як “першої леді” Великобританії. Їхній винятковий шлюб, чарівність та гуманітарні зусилля викликали повагу не лише серед британської громадськості, але й серед політичних лідерів союзників Британії під час Другої світової війни.