Жіноча військова медицина: здоров’я захисницям України рятують волонтери

В Україні за рік війни жінка набула лідерської ролі активної захисниці свободи своєї країни, відходячи від образу жертви війни. Понад 50 тисяч жінок наразі служать у ЗСУ, ще десятки тисяч — у Нацгвардії, Державній прикордонній службі, Нацполіції. І ці цифри щомісяця зростають, бо реформи силових органів розширили можливості. Переважна більшість з них є учасницями бойових дій. Лише у підрозділах Сухопутних військ ЗСУ є 142 гендерні радники, які повинні на практиці все робити для того, аби ніщо не заважало жінкам виконувати їх роботу. Але повстає автоматичне питання: чи подбала держава про їх здоров’я у польових умовах? Чесні відповіді на ці питання давали під час марафону панельних дискусій, які влаштував Укрінформ, членкиня Жіночого ветеранського руху Надія Гарань, директор Департаменту соціальної політики КМДА Руслан Світлий та заступниця голови Київської обласної ради Тетяна Семенова.

ЗСУ мають забезпечити сталу медичну систему для понад 50 тисяч жінок у їхніх лавах

Виступ військовослужбовиці Надії Гарань про її досвід розв’язання медичних проблем на передовій портал Womo.ua вирішив оприлюднити дослівно, аби позбавити рожевих окулярів гендерних радників усіх родів військ ЗСУ, Нацгвардії, Державної прикордонної служби та СБУ.

Надія Гарань – військовослужбовиця, зв’язківиця, членкиня Жіночого ветеранського руху

 У мене, як у військовослужбовиці є питання: як вимірюється успішність реформ ЗСУ в Україні? У країнах НАТО є матриця, в якій кожна літера акроніма є визначенням певного пласта проробленої роботи. У 2017 році я прийшла до військкомату після перебування в зоні АТО, маючи вищу освіту. І мені там сказали: «До побачення!». Так вони тоді вчиняли з усіма дівчатами. А тепер, за іронією долі, той самий військкомат прийшов з повістками до івано-франківських ґвалтівників, які викладали у Телеграм відео з вечірок, де дівчатам підсипали наркотичні засоби. Цьому військкомату дівчата не потрібні, їм потрібні ґвалтівники. З точки зору НАТівської матриці реформ в армії єдине, що змінилось в українській армії, — це доктрина.

Я проходила міжнародне співробітництво та стала зв’язківицею, тому що мене поставили перед вибором: або діловод, або радист. Я сказала, що тільки не папірці. Бо тоді ще не прийняли у парламенті закон  про рівний доступ до посад у ЗСУ.

Зараз це трохи змінилось. Коли приходиш з вдруге з обрізаним волоссям, військком з меншою ймовірністю непритомніє. Ще тобі ставлять трохи менше дурнуватих питань. Але решта підпунктів не вирішені.

Акушерське та гінекологічне насильство, примусовий гінекологічний огляд – це ще одна ганьба. На тебе дивляться, як на людину, яка прийшла в армію з однією метою: вийти заміж, завагітніти та піти. Уся медкомісія питає: «А ви гінеколога пройшли?». І це питання ви будете чути всю службу. Пройшли, а потім починається бомбардування іншою купою питань: «А чому немає дітей?», «А чому одна дитина?». І найдивніше, що почуєш пізніше: «А чому досі не вагітна під час служби?».

У нас досі не вирішено польове медичне забезпечення жінок в армії. У нас немає гінекологічних операційних, немає гінекологів, прикомандированих до підрозділів. Доводиться їздити до місцевих цивільних лікарів. Вони не завжди налаштовані френдлі до ЗСУ. Кажу про це, як людина, яка 8 місяців провела у Донецькій області. Місцева лікарка вводить тобі лікарський засіб внутрішньовенно і при цьому говорить: «Якщо ви хочете постріляти, невже ви не можете вийти в чисте поле. Чому повинні страждати ми, мирні люди?». І в цей момент ти думаєш: «Боже, а що вона мені вводить в цю мить?». Отже, на медичну інфраструктуру звільнених територій покластися не можна. Медикаментів для жінок також немає, про супровід вагітності та пологи годі говорити.

Наразі відкрили програму безкоштовних пологів для дівчат-учасниць бойових дій, проте, на жаль, ще існує неофіційна такса виклику бригади на пологи, якій ви довіряєте. Якщо ви не даєте певну суму на руки, потрапляєте на чергову бригаду: може пощастити, а може й ні.

Щодо ліків. І у чоловіків, і у жінок є специфічні проблеми. Але потреби чоловіків відомі давніше, бо вони довше служать та їх більше. Всі щасливі від гігієнічних засобів та забувають про цистити та решта жіночих застудних захворювань, які можуть прокинутись на холоді та лікуються самотужки. А найближча аптека за дві години. І є велике питання: чи є там хоч щось. Добре, що це все перекривають волонтери.

Польова форма дуже сприяє отриманню травм та купи хвороб. У ЗСУ польове речове забезпечення жінок повністю відсутнє – немає ані зимового, ані літнього. Але і чоловікам непереливки. І чоловіки є різних розмірів. Але у дівчат проблема глибша, бо для них і не розроблялось нічого. Чомусь шов у чоловічих штанах — на колінному суглобі, на чашечці. І коли ти падаєш, то і жінка травмується, і чоловік! Здається, це дрібничка, а жінці, яка травмувала коліно, у чоловічій формі, потрібна вже допомога – меніски кажуть «до побачення!».

У своїй першій формі я виглядала, як детройтський репер, бо зимова форма була 50 розміру, а у мене — 36. Ремені закінчились. У мене був вибір: або відморозити нирки, або виглядати, як Снуппі-дог, який тримає штани. І нирки теж відморожуються. Отже, в армії форма або великих розмірів, або маленьких, або придбана власним коштом. І у чоловіків теж така проблема стосується.

І ще  по НАТівській матриці – питання лідерства. Існує велика проблема скляної стелі. На документах все добре, але насправді реальність є іншою. Бо  в нас є велика стратегічна сфера, в якій керуються міжнародними документами, а є побутова сфера. У щоденному житті жінка в армії — це фікус, який вітають з 8 березня. І ти виходиш з кабінету, підписавши класні документи, та відповідаєш на питання: «Тобі скоро 30 років, а ти ще не народила. Про що ти думаєш?».

Щодо турботи про психологічне здоров`я жінок на передовій. На побутовому рівні під час бою ти не підіймаєшся на рівень своїх очікувань, ти опускаєшся до рівня своєї підготовки. На рівні роти — все гаразд. Але є вище керівництво, яке приїжджає та каже: «Ви всі – Клави та дури. Я тебе відправлю в тил, бо ти боїшся, мені це здалося! Ваша справа народжувати». Поруч сидять чоловіки. Вони в принципі не виїжджають на завдання, але їх чомусь про страхи не питають. Після цієї розмови у святковий день – до речі свій професійний — нам наказали проявити себе не лише на передовій, а ще і на кухні. А всі дівчата після виконання завдань. Ми все це слухаємо, не можемо заперечити, бо це — начальник та офіцер.  І тут стається непередбачувана ситуація на передньому краї, і чомусь наперед їду я, дура та Клава, а не чоловіки. І цей начальник навіть присилає за мною особистого водія з автівкою. Ми виконуємо завдання, і тут після повернення дуже закортіло йому сказати: «Моя ж справа народжувати, моє ж місце в тилу. Може вже покараєте?».

Військовослужбовиця Надія Гарань зачепила дуже важливу тему – оцінювання виконання реформ, особливо у галузі польової жіночої військової медицини. Отримання гендерної медичної допомоги для п’яти тисяч жінок, які перебувають  на передовій, лише у лавах ЗСУ перетворилось на другий фронт. І на ньому наші захисниці без потужної підтримки медіа зазнають нищівної поразки.

 У Києві розробили власну медичну програму

В тилу ситуація з жіночою військовою медициною не краща, ніж на передовій. Чекати поки держава прокинеться та подбає про здоров’я захисниць, у Києві не стали. Бо біля 100 тисяч військовослужбовців є мешканцями столиці та можуть потребувати лікування та реабілітації після поранення. Кількість захисниць серед них — не менше 10 тисяч. Якщо додати, що після повернення з фронту чоловіків психологічної допомоги потребуватимуть і члени їх сімей, то кількість жінок – матерів, дружин, доньок — значно зростає. Навіть у тих випадках, якщо немає поранення, у родинах виникають психологічні проблеми, з якими вони повинні боротися і допомагати боротися людині, і виводити з важкого психологічного стану всю його сім’ю.

На розгляді Київради є комплексна цільова програма з підтримки захисників та захисниць України, які повертатимуться з фронту. Ухвалення її очікується протягом кількох тижнів. Це пообіцяв директор Департаменту соціальної політики КМДА Руслан Світлий.

Ідея програми — забезпечити своєрідну парасольку захисту для тих, хто повернувся з фронту та їх сімей. Йдеться як про медичні та психологічні послуги, так і освітні, послуги з працевлаштування, професійної переорієнтації. Родина буде вестися від приходу захисника з фронту до повного працевлаштування — доки сім’я і сама людина не почнуть вважати себе повноцінними членами суспільства.

Щодо медичного компонента. У столиці буде створено Єдиний міський реабілітаційний центр, в якому будуть зосереджені всі необхідні служби, і де військовослужбовиця та ветеранка зможуть знаходитися від початку та до кінця будь-якої реабілітації та протезування. Тут обіцяють зробити все, що необхідно людині як з медичної, так і з соціальної точки зору. Для подальшої підтримки ментального та фізичного здоров’я столиця почне  розвивати мережу мілітарі-хабів, де ветеранки зможуть спілкуватися  та займатися спортом.

Є ще одна медична складова — допомога дівчатам, які втратили кінцівки. Заступниця голови Київської обласної ради Тетяна Семенова у рамках підтримки програми залучила британську організацію Alex Lewis Trust. Її голова Алекс Льюїс сам втратив усі кінцівки внаслідок інфекції, перенесеної у 2013-му році. Після численних візитів до українських шпиталів британець показав найкращу модель повернення до самостійного та повноцінного життя бійців та бійчинь, що втратили кінцівки.

«Головна задача — віднайти той продукт, який допоможе людям з ампутаціями повернутися до повноцінного і головне незалежного життя – працювати, пересуватися, їсти без сторонньої допомоги. Вести такий спосіб життя, який вони вели до втрати кінцівок. Сьогодні всі побачили, як 23-річний хлопчина, який втратив на війні дві руки сам поїв, взяв ручку та написав своє ім’я. Все це він зробив вперше. Це дуже важливо, враховуючи той факт, що після виписки зі шпиталю він повернеться до дідуся – єдиної рідної людини, який не зможе через вік про нього подбати», — розповіла Тетяна Семенова.

Технології британців змодельовані на основі потреб самих людей з ампутаціями та враховують стать. Вони розраховані на те, що реабілітація захисниці, яка втратила кінцівки, починається одразу після операції. Навчання українських спеціалістів – лікарів, соцпрацівників та науковців, які залучені до розробки протезів – вже обговорюється. Але зараз навіть немає статистики, скільки захисниць України потребують протезування. І це є ще одним проваллям жіночої військової медицини.

Медична реабілітація військовослужбовиць в Україні через рік війни не відповідає сучасним вимогам. Бо вона сприймалась, як лікування хвороби, яка перейшла у хронічну стадію. І дуже рідко вона стосувалась протезування – лише у випадках ДТП чи нещасних випадків. Але і тоді українські фахівці спирались на приватні кошти. А медична реабілітація – це не лише лікувальні грязі та масажі у санаторіях, але й використання найновіших наукових розробок. В Україні є гігантський дефіцит фахівців. А ті, хто є, працюють за технологіями 90-х років минулого століття. Це сталося, бо медична реабілітація та оздоровча медицина є довгою за часом та фінансово вагомою.

Ургентні протези дозволяють найшвидше повернутися жінкам до реального життя. Але оскільки втрата кінцівок накладається ще й на психологічну травму, багато хто не вірить, що здатен повернутися до повноцінного життя. Вони втрачають надію на одужання, і це різко знижує прогноз щодо ефективності реабілітації. Ерготерапія лікує найкраще — чим швидше людина почне забезпечувати собі комфорт самостійно, тим ліпше. Інститут технології та дизайну та Національний університет імені Т.Г. Шевченка вже зацікавились та запропонували британцям створення лабораторій для розробки та виготовлення протезів. Особливо це йдеться про верхні кінцівки, які є більшою проблемою в Україні, ніж нижні. І дуже важливо, аби усі оприлюднені плани не залишились на рівні підписаних меморандумів і одного солдата, якому пощастило працювати з закордонними фахівцями під час їх візиту до України.

Тетяна Марінова