Журналістка Ірина Сампан: «За 4 місяці волонтерства на адреналіні я зрозуміла, що лише журналістика поверне мені сили»

Ірина Сампан — військова журналістка, яка із початком війни вирішила займатися волонтерством та переганяти машини для військових, бо вірила, що це наразі Україні потрібніше. Проте за 4 місяці вона повернулася у журналістику і зараз привозить історії військових з передової. 

У спецпроєкті «Незламні» Ірина розповідає про те, як їй вдалося перегнати машини без водійського досвіду та чому вона вирішила сфокусуватися на журналістиці.

Перехід з журналістики у волонтерство

Війна застала мене, коли я була у відпустці під Дубаєм з сином та подругою. Ми вилетіли туди 23 лютого, бо на цю дату була знижка — так співпало. Прилетіли у Дубаї і почалася війна. Тоді я була щаслива, що вивезла дитину літаком і він не бачив жахів війни. Син просто перші 5 днів війни був на пляжі, а я хотіла відразу летіти назад, але врешті залишилася на морі ще й серед росіян та білорусів. Тоді я ще вела якісь ефіри на Громадському радіо дистанційно, але більшість часу разом з подругою сиділи у телефонах та моніторили новини.

Тоді я почала координувати переміщення російської техніки. Цивільні скидали мені інформацію, а я скидала розвідці, бо були зв’язки і знала, що інформацію потрапить, куди потрібно. Цим займалася вдень та вночі. Так ми і загоріли, сидячи з телефоном — живіт білий, спина червона.

Потім я відвезла сина з подругою у Грузію і 3 березня повернулася в Україну. Летіла з Грузії з 9 бійцями-грузинами, які летіли у легіон в Україну. Їх відібрала сестра командира, у якого я раніше брала інтерв’ю. Ми долетіли до Варшави, там я всіх зібрала в аеропорту, а волонтери-перевізники перевезли до кордону. Була ніч і стояли великі черги на Польщу — там були діти, жінки, усі плачуть, стоїть галас, а чоловіки ламають браму, щоб їх пропустили прикордонники. Картина апокаліпсиса. І тут, у зворотний бік від Польщі, йдемо я та 9 кремезних бійців за мною. Черга з людей замовкає і дивиться на нас, а я вигукую: «Слава Україні!». У відповідь нам чую від усіх людей: «Героям Слава!».

Так ми і заїхали. Нас забрали у Львові, а я завезла перших бійців і почала організовувати штаб з координації.

Грузинський легіон та рекрутинг бійців

Я допомагала командиру грузинського іноземного легіону рекрутувати іноземців. За три тижні до повномасштабного вторгнення росії у мене було з ним інтерв’ю і він тоді сказав, що війна буде. Я не вірила до останнього.

Він закликав іноземців воювати за Україну. Звертався навіть до тих, у кого не було досвіду, мовляв, в Україні їх навчать, а якщо вже є досвід, то вони зможуть навчити новачків. До нього телефонували люди з усього світу: Тайваню, арабських країн, США, Японії, Кореї. Він не встигав обробляти ці запити та фільтрувати бійців, тож я запропонувала це систематизувати і запустила координаційний штаб, створила гарячу лінію на якій працювали  львівські студенти-волонтери, що знають англійську. Цей штаб працює й досі.

Ми спілкувалися з бійцями та охочими приїхати в Україну у WhatsApp. Працювали у чотири зміни цілодобово, бо дзвінки з різних країн і часові пояси різні. Наплив був шалений — за добу приймали 60-80 дзвінків. І всім іноземцям треба було пояснити, яким маршрутом краще доїхати до України, через який кордон, що можна із собою брати. Наприклад, писали багато американських та британських ветеранів, які могли би провести із собою зброю, але їх би не пропустили. Тож нам це все треба було систематизувати. Ми собі виписали відповіді на найпоширеніші запитання, зокрема, як правильно відмовляти іноземцям, як фільтрувати їх та перевіряти. Адже приїхати в Україну хотіли з різними намірами, наприклад, отримати громадянство чи налагодити особисте життя, а нам потрібні були ті, хто їхав саме воювати.

На початку війни ми приймали усіх: і з бойовим досвідом, і без нього, адже потрібні були люди. Але потім зрозуміли, що варто брати лише вмотивованих людей із досвідом. Деякі не витримували. Хтось переходив у Червоний Хрест, розміновувати території чи просто зникав.

Зараз ми поставили набір бійців на паузу, сфокусувалися на наборі іноземних інструкторів із бойовим досвідом. Великого напливу вже немає.

Коли я налагодила роботу штаб, залишила заступника, який може працювати за мене, мені стало нудно. Тож я вирішила переганяти машини для військових.

«Мала водійські права, але не уміла кермувати»: транспортування машин в Україну 

На початку війни дуже багато волонтерів пішли воювати, але потреб було дуже багато. Виникла ситуація коли було, що возити, але не було кому. До мене звернулася пресофіцерка одного з підрозділів із проханням перевезти дороговартісну допомогу на передову: приціли, рації, оптику. Я погодилася, хоча заледве ще вміла кермувати, та й машини не було. Мені знайшли водія, машину, і ми поїхали на схід під Піски. Потім здружилася з іншими волонтерами і почала перевозити допомогу.

А згодом мій друг написав, що придумав ідею, як переганяти «бусики» для армії: потрібні жінки, бо чоловікам не можна виїжджати. І я зрозуміла, що я та жінка, яка може це робити. У мене були водійські права, які отримала два роки тому, але не було водійського досвіду. Лише кілька разів їздила на татовій машині у магазин недалеко від дому, і то разом із ним. А тепер у мене 50 тисяч кілометрів, які я проїхала.

За першою машиною треба було їхати у Краків. Авто шукала через знайомих, вони кидали мені варіанти з фото, а я мала їх подивитися вже у Польщі. Наголошувала, що треба машина на автоматі, а не на механіці. Два дні їздила Польщею, дивилася ті машини. Втомилася, хотіла їсти і спати. Врешті уночі приїхала до одного поляка, де була та машина. Він відчинив двері, а там три педалі. Я ледь не розплакалася, але часу вже не було. Тож я просто сіла та поїхала в Україну.

На моєму рахунку лише п’ять машин: чотири з Німеччини та Польщі, а одну знайшли в Україні. Переганяти авто дуже виснажливо, плюс у кожній країні свої закони. Якось довелося гнати “танки”:Mitsubishi L 200 та Hyundai Terracan завдовжки 5 метрів та величезним об’ємом двигуна. Це тоді були найбільші машини у моєму житті, а вже зараз я і «Богдани» водила, і Volkswagen Transporter Techik.

Якось з Німеччини я їхала дві доби: добу їхала, а 40 годин стояла на кордоні у черзі завдовжки 6,5 км. Везла машину для себе під нульове розмитнення. Дві доби не спала, бо черга рухалася дуже повільно, буквально по пів метра.

Потім у мене з’явилася напарниця — колега з Громадського радіо, що мала водійський досвід понад 10 років. З нею було веселіше, але я розуміла, що мої ресурси закінчуються. Та й інші волонтери робили цю роботу краще — переганяли по кілька машин за раз, бо вони у цьому профі.

 

Я намагалася зрозуміти, де можу бути найкориснішою, і однаково приходила до журналістики.

Повернення до журналістики

Коли волонтерила, у мене не було зарплати, тому фінансові ресурси почали вичерпуватися. Гроші, які мені люди скидали на машини для ЗСУ, я не могла витрачати. Доходило до того, що я думала, чи можу взяти 50 грн на хотдог, але навіть їх врешті не наважувалася брати, бо це не мої гроші.

Плюс просто втомилася постійно рухатися на великі відстані і перебувати за кермом. Тоді я зрозуміла, що хочу повернути у журналістику і робити те, що вмію.

Я вирішила, що маю писати історії про людей, які боронять нашу державу. На цій стадії війни усвідомила, що журналістика важлива, а не тільки фізична допомога. Написала пост, що повертаюся до журналістики, і мені відповів головний редактор «Цензор.нет» Юрій Бутусов. Він написав, що я йому потрібна, бо раніше робила там свою програму. Водночас виконавчий директор Громадського радіо сказав, що організація має певний бюджет на мої відрядження і я можу знімати для них. Подумала, якщо я затребувана, то треба цим займатися.

Історії бійців, жінки в армії та відрядження на передову

Зараз фокусуюся на історіях тих, хто воює, тобто від солдата до командира роти. Це ті люди, які воюють фізично зі зброєю на передовій. До армії прийшло багато мобілізованих, які не мають військової професії, це музиканти, вчителі, шахтарі. Деякі підрозділи оновилися на 80%. Це фактично народна війна, бо на передових позиціях воюють саме прості громадяни, тож дуже цікаво дізнатися, хто це. Побачити обличчя сьогоднішньої армії.

Щодо жінок в армії, то я їх там не бачила, коли була за 300 метрів до російських позицій. Чи дійсно жінок забирають з «передка», не знаю, не перевіряла. Взагалі жінок я зустрічала, але у тому підрозділі, де була востаннє, казали, що жінка на бойовій посаді є, але вона одна на роту. 

Підтримка себе під час роботи

У перші місяці війни я нічого не робила, аби тримати себе у ресурсі, окрім як рухалася. У мене не було часу подумати, що я втомилася. Це було на адреналіні.

У травні було дуже важко, бо я скучила за сином, якого побачила лише раз за три місяці. Він уже у Києві. Потім з’явився чоловік, якого я зустріла на початку війни, коли везла «волонтерку». Почала ще й за нього хвилюватися, бо він був на сході. Не знала, куди себе подіти, до того ж тоді закінчувалися гроші й сили. Емоційні родинні чинники почали мене розкладати, а мені треба відчувати себе потрібною та корисною.

Моя терапевтка працювала зі мною навіть о другій ночі. Я їй писала, вона мені щось підказувала. Проте я не думала, що маю право втомлюватися.

Тож зараз свій ресурс черпаю з історій, які роблю.

Тиждень на передовій, тиждень вдома: будні військової журналістки

Кожен тиждень у мене різний. От нещодавно була біля Запорізької області, у Донецькій області під Пісками. Зараз Авдіївка. У Пісках нас накрили. Піски — одна з найгарячіших точок після Лисичанська та Сєверодонецька, але там знайомий командир, тож я знала, що зможу нормально попрацювати. Тобто приїхати у підрозділ, познайомитися, переночувати з бійцями у підрозділі. У мене такий принцип, що я маю переночувати у підрозділі, побачити військових у побуті, і тоді у мене з’являється відчуття, історію якого бійця треба почути.

Тож я поїхала на передову, жила добу в одній з рот, і саме тієї ночі росіяни намагалися прорватися. Вони відрізали одну з груп наших бійців. Спочатку обстрілювали важкою артилерією, потім кидали запалювальні снаряди, але наші їх відбили.

Під час цього знімала темноту та звуки. Потім один боєць із прізвищем Зеленський та позивним Легітимний допоміг зняти фосфорні снаряди. Він тримав мене за пояс та казав, що якщо щось прилетить, то затягне мене у бліндаж. Отак, прикриваючи екран камери рукою, бо він не тухнув, я знімала фосфор.

Закінчився обстріл, ми лягли спати з надією, що більше нічого не прилетить. О 8-й ранку пішли на місце прориву. Зняла сюжет за 300 метрів від позицій росіян. Росіяни гатять з усього, що у них є, не жаліючи боєприпасів. Зараз можуть відкрити мінометний вогонь навіть через одного бійця, якого бачать. За вісім років такого не було. Наприклад, на територію як велике кафе російські військові кинули за раз 208 снарядів.

Я зняла класні інтерв’ю. Зустріла тракториста з Рівного, який сказав, що засіяв би ці поля, по яких гатять. 

На передовій я набираюся сил, мій внутрішній ресурс відновлюється.

Поради військовим журналістам

Під час зйомок я керуюся трьома головними правилами. Перше, не знімати позицію і номер техніки. Завжди перевіряти відзняте у пресофіцера або у командира. Запитувати, чи можна це публікувати. Це не цензура, це безпека військових, бо ти поїдеш, а вони залишаться. Треба бути прискіпливою.

Друге, показувати людину, якою вона є насправді, не створювати штучну героїчність. Не треба показувати тракториста кіборгом. Його героїчність у тому, що він там. У тому, що він з Франківщини, а йому болить за поля Донбасу. І так у кожного.

Третє, тут перекажу слова свого вчителя Миколи Вересня, який завжди говорив, що від мертвого журналіста жодної користі. Не треба ризикувати там, де можна не ризикувати. Не треба ризикувати заради ризику. Треба зрозуміти, наскільки цей матеріал, який ти здобудеш у небезпечних умовах, буде цінним і допоможе. Чи, можливо, варто перечекати і знайти інші способи туди потрапити. Можливо, це буде не надто оперативно, але ти і бійці залишаться живими.

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано  погляди авторів, які можуть не збігатися з  позицією Фонду.