Коли ми говоримо про українське мистецтво, уяву часто заповнюють імена, визначні школи й авангардні експерименти. Але одна художниця завжди стояла окремо й перевершувала їхню силу. Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року в Богданівці. За життя вона так і не отримала системної освіти, однак створила роботи, що змусили світ говорити про феномен українського наївного мистецтва з новою повагою. Вона будувала свій світ з кольору та світла, з терпіння й самодисципліни, і сьогодні її полотна звучать так само сучасно, як і пів століття тому.

Ніколи не зупинятися

У дитинстві Білокур доволі рано зрозуміла: шлях, який їй пропонують, не збігається з дорогою, яку вона бачить. Її родина була традиційною, майбутнє дівчини уявляли передбачуваним і скромним. Але Катерина відчувала непримиренну внутрішню потребу малювати, хоч і не мала доступу ані до мистецької освіти, ані до професійних матеріалів. Вона вигадувала їх сама: робила пензлі з котячої шерсті, малювала на шматках полотна, картону, обгортках. Прагнення створювати було їй необхідне так само, як повітря.

Пізніше вона спробує вступити до художніх шкіл у Миргороді й Полтаві — і обидві спроби закінчаться відмовою через вік та відсутність формальної освіти. Та ці невдачі не зламають її, навпаки — перетворяться на енергію, яка живитиме майбутню працю.

«Художниця від Бога»: голос України у Парижі

Довгий час її роботи існували в колі односельців, які дивилися на них із подивом і здивуванням. Перелом станеться 1950-го року, коли її талант відкриє Оксана Петрусенко. Відтоді картини Білокур потраплять у професійне середовище — і дуже швидко стане ясно: перед ними не просто майстриня народного мистецтва, а художниця з феноменальною інтуїцією та відчуттям форми.

1954 року її роботи покажуть у Франції. На виставці в Парижі Пабло Пікассо зверне увагу на «Цар-Колос», «Берізку» та «Колгоспне поле» й скаже знамениту фразу: «Якби у Франції була така жінка, ми змусили б увесь світ говорити про неї». Ця цитата стане не лише даниною її майстерності, а й визнанням того, що українська художниця з маленького села створює мистецтво світового рівня.

Всесвіт квітів і пелюсток

Картини Білокур впізнають одразу: її квіти не декоративні й не стилізовані, вони живі. Вражає не лише технічна точність, а й унікальний спосіб бачення. Художниця ніби наближає об’єкти так близько, щоб ми зрозуміли, що у красі немає дрібниць. Вона працювала місяцями над однією композицією, поки не досягала майже фотографічної деталізації. Але ця точність не холодна, у її роботах завжди присутні тепло, прозорість, майже духовна ніжність.

Її квіти з натюрмортів — це квіти з її дитинства, зі світу, який вона зберегла всупереч усім соціальним і політичним реаліям. І саме тому вони не старіють: у кожній роботі є зусилля жінки, яка творила в умовах нестачі, але з абсолютною внутрішньою свободою.

Роки, що відмірювали визнання

Незважаючи на складне життя, обмежені можливості, проблеми зі здоров’ям і періоди відчаю, Білокур до кінця зберегла своє покликання. У 1951 році вона стала заслуженою діячкою мистецтв УРСР, а її роботи увійшли до музейних колекцій Києва й Полтави. Сьогодні її полотна — одні з найбільш охоронюваних і цінних у країні: вони рідко виїжджають на виставки через крихкість і надзвичайну мистецьку вагу.

Її називають «світовою іконою наївного мистецтва», хоча межі цього визначення давно розмилися. Точніше сказати, що вона — художниця, яка створила власний жанр, повністю авторський простір.

Спадщина Катерини Білокур

У день її народження ми згадуємо не лише художницю, талановиту і самобутню. Ми згадуємо жінку, яка відмовилася прийняти межі, встановлені для неї суспільством, і довела: мистецтво народжується там, де є людська впертість, чутливість і вміння бачити красу в найменшому.

Білокур жила у світі, що намагався сказати їй «ні». Але вона зуміла відповісти світу своїм «так». І це «так» залишилося в десятках полотен, що сьогодні створюють образ України — сильної, тонкої, здатної народжувати геніальне.

Її пелюстки не в’януть. Тому що кожна з них є частиною історії країни, яка теж не вміє здаватись.