Денис Блощинський — директор Фундації соціальних інновацій “З країни в Україну”, ініціатор всеукраїнського проєкту “Міста та їхні герої”, бізнесмен, музикант, доктор філософії з публічного управління. Він багато років говорить про сенси, покликання і внутрішній вибір людини. У розмові з WoMo Блощинський пояснює, чому покликання — це не про «улюблену справу», як відрізнити життя «на виживання» від життя з сенсом, і чому саме криза змушує людей по-справжньому почати чути себе.

Сьогодні багато українців відчувають, що їхні життєві орієнтири змінилися. Чи можна сказати, що пошук покликання в умовах війни став більш усвідомленим і менш романтизованим?

Річ у тим, що призначення (як ми його сприймаємо) насправді відрізняється від покликання. Призначення — це не те, що ми обираємо, це те, чим ми є. Ми народжуємося з певною прошивкою, ми здатні любити, мислити, відчувати біль іншого. Ми спроможні бачити несправедливість, працювати у полі наших чеснот, ми здатні щось створювати і чимось жертвувати. Це не цінності, які ми обираємо, які нам більше пасуватимуть чи до яких ми тягнемось. Це наша структура, структура людського буття, закладена у сам факт того, ким ми є. Це по факту призначення бути людиною.

Тільки у нашому житті ми стаємо людиною, набуваємо себе. Кожен по-своєму. 

Своєю чергою покликання — це не пристрасть і не те, що мене просто драйвить. Це коли щось більше за мене ставить мені питання. Я бачу несправедливість і розумію, що не можу пройти повз, коли зустрічаю справу, яка відчувається моєю, навіть якщо вона незручна чи небезпечна.

Покликання — це коли побачив або почув щось таке, чого вже неможливо “розбачити” чи “розчути”. І це починає жити в тобі та потребувати відповіді.

Колись я дуже захоплювався творчістю Бориса Гребенщикова і мріяв з ним познайомитися. Одного разу в Коктебелі мені це вдалося, і він сказав фразу, яка мене дуже вразила: «Якщо можете не писати пісні — не пишіть. А якщо не можете не писати — тоді пишіть». Пізніше я зустрічав схожий сенс у багатьох важливих текстах — у Біблії, у філософів, зокрема в Арістотеля, Платона та Канта. І тоді стає зрозуміло, що з покликанням усе стає на свої місця.

І третє поняття — місія. Місія — це не сенс, а форма його втілення. Якщо призначення — це те, ким ми є, а покликання — те, що до нас звертається, то місія — це вже наша відповідь: кому ми служимо, як саме це робимо і в яких межах.

Сьогодні українці починають усвідомлювати це значно глибше, тому що війна підсвічує екзистенційні речі й змушує нас шукати відповідь на сенс власного життя. І коли здається, що відповісти нічим, саме тоді ми починаємо по-справжньому шукати себе і прислухатися до цього внутрішнього поклику.

Ми звикли думати, що покликання — це одна справа на все життя. Наскільки цей підхід актуальний у сучасному світі, де реальність змінюється дуже швидко?

Отут дуже важливо знову-таки розрізнити, що покликання буде одним.

Це твоє покликання. Але шляхи його реалізації можуть бути дуже різними. У тебе ж може бути багато мрій у житті? Їх точно може бути кілька. І коли ти одну досягаєш, у тебе може виникати інша. І твій феномен людської натури як людини тісно пов’язаний із мрією, з тим, як ти себе проєктуєш у майбутнє. І у зв’язку з цією мрією, а потім з наступною, а потім з іще однією у тебе може змінюватися і твоя місія, тобто твої конкретні застосунки, так би мовити, життєві тут і зараз, якими ти відповідаєш у своєму житті на своє покликання. Але, по-перше, це не відбувається за такий короткий проміжок. А по-друге, все одно вони всі пов’язані з твоїм покликанням. Якщо ти почув цей заклик, ти на нього відгукнувся, то все інше почне синхронізуватися з цим.

Ви багато працюєте з громадами через Фундацію соціальних інновацій «З країни в Україну». Що сьогодні найбільше надихає людей у різних регіонах України рухатися вперед?

Я сказав би так, що люди дуже часто перебувають у ситуації повної втрати орієнтації. Вони не можуть планувати, вони не можуть зачепитися за якийсь горизонт, що попереду. І людей надихають будь-які позитивні орієнтири руху, напрямку.

І коли вони бачать, що це конвертується в якесь не просто виживання, а в наповнене життя, коли вони бачать перед собою, перед своїми очима, що інші люди якось дають собі з цим раду, тоді вони розуміють, що вихід є. Що можна не просто виживати, не просто якось бути під плінтусом, а можна якось це робити, плекаючи гідність, волю, свободу і відчуваючи себе людиною.

Коли вони це бачать, то можуть навіть не спромогтися назвати своїми словами. До прикладу, я бачу, що в умовного Миколи вийшло щось побудувати або зробити, що він успішний чувак, він класний підприємець. І я можу навіть про це якось так говорити дуже обережно або з певними негативними конотаціями, але я відчуваю десь на якомусь внутрішньому рівні, що за цим випадковим успіхом стається щось інше; я відчуваю, що у цього Миколи певне ставлення до життя, що конвертується у дуже конкретні результати, тоді це може, навіть якщо у мене нема словникового запасу про це сказати ясно, мене надихати до конкретних справ. Тих самих, які нами називаються “добрі справи”, або банально я можу розпочати щось робити малими кроками. 

Чи є різниця у тому, як шукають себе українці у містах і маленьких громадах?

Звісно. Мало того, є дуже велика різниця між тим, як себе шукають українці у маленьких містах, у маленьких громадах і у великих містах. Це пов’язано і з ментальностями, і з географічними певними особливостями країни, і з близькістю до лінії фронту, і з етосом, з тим, як ми на цих територіях призвичаюємося жити і будувати свій бізнес, свої справи, свої сім’ї та свої стосунки. 

У сільських громадах сьогодні надзвичайно мало простору для самовираження. Люди для себе знаходять заняття, пов’язані з землею або з роботою на виїзді на якісь бізнеси, на виробництва, і шукають можливості виїхати за межі цієї території на іншу, де є більше таких можливостей. 

У маленьких містечках ситуація та сама, єдине, що люди частіше перебувають у бізнесі, у малому/середньому підприємстві й в роботі на державні структури, на якісь такі інституційні утворення, філії чогось, що є в цьому містечку, або на бізнеси, тобто менше роботи з землею. У великих містах, в обласних центрах ситуація вже змінюється, у них більш урбаністична історія. У той спосіб, який кожен сам собі побудував цю систему, він може про себе спробувати попіклуватися і тут з’являється більше різноманіття, більше сервісів, більше якихось аспектів життя людини. Коли ми говоримо про міста-мільйонники, то там щось відбувається із можливостями самореалізації. Там є ринки, конкуренція сервісів, приватні школи, університети та їхні філії, є професійна технічна освіта, гуртки та творче життя.

Є люди, які дуже люблять свої міста і місця, де вони народилися та живуть. І таких українців немало.

Я знаю багато дніпрян, які мають можливість, але ніколи не поїдуть із Дніпра. Я знаю дуже багато харків’ян, які у перші дні повномасштабного вторгнення поверталися до Харкова проти руху тисяч автомобілів, що виїжджали з міста. Я знаю дуже багато львів’ян, які спробували себе у Києві, але повернулися, і киян, які їхали у Львів, жили і поверталися до столиці. Саме такі українці, яких, повторюся немало, і дають нам надію на місцеве самоврядування свідомих громадян. 

Звісно, є і дуже велика частина людей, які насправді не хочуть нічого робити, не хочуть виїжджати за межі, дивитися на цей світ. Їм все окей, як воно йде. 

Після 2022 року багато хто змінив професії або напрям життя. Як зрозуміти, що ці зміни не тимчасова реакція на кризу, а новий етап розвитку?

Тут трошки простіше. Є реакція у форматі виживання, коли треба вижити, і ти хочеш чи не хочеш, але просто маєш щось робити, щоб заробляти якісь гроші, забезпечувати родину, щоб було тепло, їжа, одяг тощо. І тоді ти робиш все можливе, і дуже часто це може бути навіть перпендикулярно до твоїх уподобань і бажань. Тоді це тебе зменшує. Ти відчуваєш, що ти витрачаєш енергію, час, життя, всього себе на цій роботі. А є така діяльність, яка, навпаки, надихає. Ти можеш працювати 24/7, але вона тебе збільшує, надає тобі більше сенсів. Якщо таке є, то це новий етап розвитку.

І тут треба розуміти, що цей новий етап може бути пов’язаний із дуже некомфортними речами, зокрема острахом зробити перший крок. Тобто до цього етапу ще треба дістатися, гідно подолати невизначеність та виклики, які тобі ставить світ. Але коли впораєшся, коли зробиш ці перші кроки, потім ти можеш подивитися, якщо це тебе наповнює, то це дійсно новий етап розвитку.

Багато людей бояться помилитися або змінити напрям. Як сформувати внутрішню сміливість у час, коли навколо так багато невизначеності?

Внутрішня сміливість формується тільки ситуаціями вибору, тобто потрібно навчитися ставити й знаходити себе у таких ситуаціях, де немає когось іншого, хто зробить за тебе твій вибір.

Ти маєш постійно бути в практиці вибору — саме так тренується суб’єктність. Ти починаєш розуміти, що всі рішення тільки твої й тільки на тобі відповідальність за результат. Ти маєш прийняти те, що твої дії започаткують певні наслідки й нести за них відповідальність. Коли це відбувається щоразу, то у тебе формується ця відповідальність та суб’єктність. Питання в тому, як робити все це сміливо, широким кроком, із захопленням.

Щоб відповісти, потрібно зрозуміти, де саме твоя практика і в якому напрямі вона розгортається. Якщо вона спрямована на виживання, ти можеш бути зосередженим і суб’єктним, але часто несміливим — лише настільки, щоб вистачило сил вижити. А якщо вона розгортається у напрямі покликання, власного зростання, тоді з’являється сміливість. Бо ти починаєш відчувати, що твоя душа прагне висоти і що цей крок потрібно зробити.

Якщо говорити про майбутнє: які цінності та якості, на вашу думку, будуть визначати українців нового покоління? І щоб ви порадили їм?

Зможу на першу частину спробувати відповісти, а от на другу точно ні, тому що порада від мене українцям нового покоління буде абсолютно безглуздою.
А ось про майбутнє, про цінності, якості, які будуть визначати українців нового покоління, можна поговорити, тому що насправді вони стають потроху зрозумілим. Українців нового покоління будуть визначати екзистенційні набори їхніх чеснот.

Я маю на увазі те, про що ми ледь не забули до 2022 і точно майже не згадували до 2014 року – про мужність, про цілеспрямованість, про відданість події, своїй справі, про віру, про надію (як практику), про відчуття свободи, про внутрішній час, про цінність життя для людини, про гуманність. От всі ці речі зараз починають дуже активно практикуватися нами – не зважаючи на війну, всупереч війні та завдяки війні.

Зараз ми тільки бачимо по стартапах, бізнесах, по соціальних проєктах, по волонтерству, по вчинках людей, по тому, що відбувається на фронті, по тому, що відбувається в шпиталях, в благодійних проєктах, у роботі з дітьми, що це унікальні речі, які народжуються сьогодні.

І я думаю, що Україна майбутнього – це те, що вийде із лабораторії людяності. А українці майбутнього – це ті громадяни своєї країни, ті люди, які навчилися це цінувати, цю людяність, і конвертувати її в реальне, повсякденне, звичайне життя.

Кілька років назад в містах Харківщини, Сумщини, Миколаївщини, Одещини, Чернігівщини, Київщини, коли знімали проєкт “Міста та їхні герої”, ми вивели цікаве мото: «Спроможність залишатися людиною при будь-яких обставинах». Оце мото насправді говорить про героїзм як про найвищу модальність мужності людини, яка в найстрашніших, в найжахливіших ситуаціях залишається людиною. Мені здається, це одна із таких рис майбутніх українців, яку ми намацали сьогодні.