Леся Сайко
Прониклива повість-автофікшн «Зустрінемося в цеху» Тетяни Жидак вийшла друком у межах серії #проявляйся від першого феміністичного видавництва Creative Women Publishing. Серія покликана відкривати нові українські імена, допомагати авторкам заявити про себе й додати гучності їхнім голосам.
У центрі книжки — рік життя після початку повномасштабного вторгнення. Авторка разом із маленькою донькою повертається до рідного села на Покутті, де старий швейний цех, родинна пам’ять і підтримка спільноти несподівано стають опорою у час невизначеності.
Написана автентичним покутським діалектом, повість звучить як щира розмова — дотепна, щемлива й гостро чесна. Це книжка не стільки про війну як подію, скільки про життя у війні, про людей, які щодня знаходять сили триматися одне за одного й знову домовлятися: зустрінемося в цеху.
Про авторку
Тетяна Жидак — українська письменниця, журналістка та керівниця PR-відділу видавництва Creative Women Publishing. Народилася у Коломиї, нині живе у Львові. Понад десять років працювала у регіональних медіа, досліджуючи теми пам’яті, локальної історії та популяризації українських діалектів.
У своїй творчості поєднує літературну мову з покутською говіркою, перетворюючи діалект на повноцінний письменницький голос. Кураторка серії авторських дебютів #проявляйся, упорядниця та співавторка діалектної збірки «Баби-онучки», співавторка книжок «Мій Франко» та «Видимі: Жінки України».
Після початку повномасштабного вторгнення долучилася до волонтерської роботи та організації швейної майстерні в рідному селі, де виготовляли спорядження для українських військових. Саме цей досвід став основою її дебютної повісті-автофікшну «Зустрінемося в цеху».
«Першопочатково «Зустрінемося в цеху» зовсім не замислювалася як книжка. У якийсь момент я відчула майже нестримний імпульс ловити слова — уривки розмов, бесіди селян, діалектні мовні особливості. Намагалася спіймати саме життя у час, коли світ уже перестав бути таким, яким ми знали його до повномасштабного вторгнення. Коли після роботи у швейному цеху з’являлися час і можливість, я почала зрощувати з тих спійманих слів перші історії. Писала передусім для себе — залишала їх у нотатках смартфона і ніде не публікувала. Тепер розумію: так я шукала опору в складний час. Можливо, це журналістська навичка — фіксувати спостереження, слухати, як змінюється село, стояти трохи осторонь і уважно придивлятися до життя. Але згодом я відчула ще один поклик — зафіксувати і себе в тому міжчассі, у тому «як було, вже не буде». І дала собі дозвіл написати також і про себе, бо я теж тут є, живу і проживаю своє життя під час війни. Саме тоді й відчула, що з цих нотаток народжується книжка», — ділиться Тетяна Жидак, авторка книжки «Зустрінемося в цеху».
Про книжку «Зустрінемося в цеху»
У місці, де над селом пролітають винищувачі, а на вулиці Садибній ніяк не можуть зловити порося, життя вперто триває. Коли звичний світ розлітається на друзки, авторка разом із маленькою донькою повертається до рідного села на Покутті, де родинна пам’ять, знайомі обличчя на надмогильних світлинах і щоденне життя допомагають віднайти опору. Покинутий радянський швейний цех несподівано стає місцем жіночої солідарності й спротиву: тут оживають старі машинки, розмотуються нитки з котків, парує чай із бергамотом, а між роботою, новинами з фронту, сміхом і розмовами жінки непомітно зшивають не лише військове спорядження, а й життя, яке війна раптом почала розривати по швах.
«Якби мене запитали, про що ця книжка, я б сказала, що вона про село і про простих людей. Мені дуже подобається те, що авторка цих людей не героїзує і в жодному разі не ідеалізує. Усі люди, які з’являються на сторінках її книжки, дуже безпосередні. Вони також полярні, зі своїми плюсами і мінусами. Вони дуже чесні: і в тому, як лаються, і в тому, як ловлять свиню дружнім гуртом, і як пишуть у сільський вайбер-чат, і як згуртовуються у дні небезпеки. І саме тому ці люди викликають величезну симпатію. Їм віриш. Так написати можна тільки тоді, коли дуже сильно щось або когось любиш. Мені здається, ця книжка дуже потрібна саме зараз. Вона нагадує, що найцінніше — це люди поруч. Наші. Недосконалі, різні, але свої за цінностями. І що наша велика країна завжди починається з маленької спільноти: зі свого дому, зі свого села, зі свого цеху», — каже Слава Світова, співзасновниця та генеральна директорка Creative Women Publishing, ідейниця серії #проявляйся.
Уривок з книжки Тетяни Жидак «Зустрінемося в цеху»
«Останній час погано сплю, думається багато, як то все буде…. — дещо втомленим голосом каже тетка. — Ніби всьо склала, шо мала. Ше пару коробок відправлю поштою, тай доста».
За звичкою тетка відразу подає мені в руки тепле керамічне горня. Два такі різноколірні горнятка з блюдцями не так давно я придбала у місті для наших спільних кавових церемоній на терасі.
«Поняття не маю, що я робитиму десять годин, віриш? У літак шпиць не можна брати — гостре, — озивається з невдоволенням і додає: — А ще уяви собі: світла нині не стало! Добре, що хоч зранку голову встигла помити, бо як би я так поїхала? Хіба шо як та мантелепа».
На цьому слові дім заповнює нестримний регіт моєї дитини. Вона бігає по довгому коридорі, вигукуючи: «Мантелепа-мантелепа» — а тоді її погляд раптово спиняє кілька коробок, яких зроду-віку тут не стояло. Коробки вщерть заповнені побутовими речами, зверху яких тетка поскладала бузкові клубки ниток. Звідтіля стирчали шпиці, — невдовзі буде светр, м’який, мов тонка мериносова вовна, що огортає тіло.
Тетка розпушує чорне, як кава в горнятку, волосся і миттю зникає з-перед очей. Сьогодні вона тривожна й сполохана — мені не треба слів, аби знати, що кавувати на задньому дворі біля лавандових кошичків, де так люблять роїтися бджоли, ми вже не будемо.
— Ти питала за бабу Доцю, я шось вічно не мала як тобі розказати, — вона філігранно підставляє Єві мідну тацю «Ромашок» і майже непомітним рухом забирає з її долонь гострі шпиці. Мене щоразу дивує ця її спритність — вміння перегнати думку дитини й розчинити в повітрі назрівання істерики.
І ось ми вже втрьох сидимо по два боки фешенебельного дивану в леопардову цятку перед каміном — єдиним, що невдовзі буде здатен обігріти дім без електроенергії.
Та кому грітиме в блекаути? Навколо голі стіни, тільки де-не-де біліє під схованими фотокартками, куди пилюці пролізти було роками зась.
Невже це воно? Та сама мить? Розгортаючи блискучу целофанову обгортку, я відчула, як холод, проникнувши знадвору через привідкрите для провітрювання вікно, осідає в глибині тіла. Я поспіхом закинула цукерку до рота, та вона стала поперек горла. На спробі не віддатися сльозам, що щоразу набігали в сентиментальні миті, мене скривило від розуміння, що це… справді прощання.
Тим часом донька, яка вмить опинилася на половині сходової клітки, що її завше сприймала за дитячу гірку, вже гукала настанову: «По-па сі-м» — що означало всадитися на сходи і — гойра — з реготом і болем на сраці покотитися вдолину.
Та сьогодні тетка лишень мовчки зняла дитину з небезпечної «гірки», не сіла поруч з нею і не з’їхала, нарікаючи на свою хвору спину, — тільки заклала місце ще однією сірою коробкою. За скотчем, що постійно відслоювався, у коробці виднілися книжки й журнали, здебільшого зі схемами для вишивання й в’язання чи то з кулінарними переписами — ось постала Ольга Франко, що незаслужено розмістилася поряд з «Радянською жінкою», винні пляшки й слойки, декоровані свічками, камінцями змілілого Прута й оливковими стрічками, картини, мальовані дитячими пальцями, гачковані серветки — всяка всячина, що повсякчас притягувала й милувала око, все, що робило цей дім затишним.
Бо якщо винести на стрих вишукані грецькі вази, залишити в’янути лавандові пахучі кошички, просочити цівкою свіжоспечені запахи яблучника у привідкриті вікна і врешті поскладати сімейні фото з посмішками у Карпатах у пусті ящики, заразом зі дзвоником, мелодію якому грав сам вітер на терасі, то залишиться така собі простенька хата, порожня і бездушна — як-от сьогодні. Стоїть собі застигла, спорожніла посеред літа з відімкнутою електроенергією, наче проситься зодягнути назад її у свої шати, щоб відігріти.
Мабуть, разом з нитками і шпицями тетка спакувала в той ящик, який невдовзі разом із десятком ще таких попливуть морем аж до самісінької Канади, й ту саму свою магічну паличку — і хата врешті-решт зовсім зблякла.
— Ніби всьо, шо пам’ятала, записала тобі. Але, може, ше шось згадаю, ну то хіба вже телефоном, — раптом тетка невідь-звідки дістає мені блакитний зошит у лінійку (такі колись тримали для шкільних контрольних).
Кутиками вуст, що ледь видимо припіднялися, вона всміхнулася, а вже за мить ми роздратовано сьорбали занадто гірку каву в мертвій тиші, не дивлячись більше одна одній в очі — лишень донька час від часу голосно й настирливо вимагала уваги.
Згодом прийшла пора тетці викликати таксі.
Ще якийсь час я постояла на ґанку з досконало скошеною травою, де, здавалося, не так давно сестра кликала до себе позасмагати на сонці й по-дівочому попліткувати, а брат поливав нас зверхі крижаною водою зі шлангу. Де здіймалися крик, гамір і справжні веселощі — де вирувало неідеально ідеальне життя. Довоєнне.
А сьогодні я взяла свою трирічну дитину на руки, помахала на прощання жінці, що навчила мене вишивати, і також поїхала.
Поїхала з блакитним зошитом у руках, який скручуючи в рупор і розкручуючи його декілька разів, я мнула і мнула. Очі зупинилися на розгорнутій обкладинці, де кульковою ручкою титульно Тетка написала: «Баба Доці. Мої спогади».
Покидаючи хату, тетка залишила мені цінну річ. Вона виростила і виплекала для мене ще один корінець, за який я міцно зловлюся, коли емоційні гойдалки війни вихором зриватимуть з-під ніг опору, коливатимуть мій одностайний вибір залишитися тут, корінець утримає мене на ногах, бо глянь, а позаду мене всі мої. Однаково, що під землею: предки здатні промовляти шелестом листви, заспокоюючи вітром бурю після обстрілів, вони здатні загасити ціле полум’я наростаючого страху, розповідаючи свої історії. Лишень слухай, бо вони — доказ того, що все це з нами вже було.
Ловися міцно за плетиво спогадів і знань про них і втримайся. Вихор мине. Врешті, як і війна. Я це точно знаю.
Не знаю я тільки одного: чи не обірве війна тієї нитки, яку так далеко полетіла стелити тетка? Та чи врешті витримає її міць?
Підготувала для WoMo Вікторія Дребот