Чим би не бавились: Збереження традицій VS сімейні трансформації

Державні пропозиції рятувати сім'ю пояснює соціологиня Олена Стрельник

Божевілля, дикунство, середньовічний морок, невігластво — так обурене суспільство називає дії радикальних організацій, що днями зірвали презентацію книжки «Майя та її мами» Лариси Денисенко на форумі видавців у Львові. Свою позицію праворадикали пояснюють тим, що мають обороняти традиційні цінності України, як вони пишуть у листі-погрозі: «Фундаментальними цінностями кожного українця завжди були традиції, віра та сім’я. Сім’я, де є тато, який навчить мужності, мама, яка навчить доброти та любові, і діти, які виростуть гідними громадянами держави». 

Погрози, які отримують видавці та письменниця, — страшна річ. Та не менш страшно те, що позиція праворадикалів — це не вплив «плям на сонці» чи дикунства, а пряме віддзеркалення політики української держави, яка останнім часом все частіше заявляє про необхідність рятувати традиційну родину. І в цьому, здається, відкривається справжній масштаб катастрофічного нерозуміння світу, в якому ми всі живемо. Про радикалізм державних заяв та їх сумісність з реальним життям розмірковує Олена Стрельник, кандидатка соціологічних наук, ґендерна дослідниця, авторка книги «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» (Критика, 2017).

Питання сім’ї та демографії упродовж останніх двох місяців декілька разів поставали у публічних обговореннях. В усіх них йшлося про необхідність рятувати інститут сім’ї та покращувати демографічну ситуацію.

У липні цього року депутати Полтавської та Житомирської облрад звернулися до Верховної Ради та Кабінету міністрів з вимогою «захистити інститут сім’ї». За попередньою інформацією, подібні звернення щонайменше обговорювалися й в інших областях.

У зверненнях пропонується:

  • вилучити словосполучення «сексуальна орієнтація» і «гендерна ідентичність» з Кодексу законів про працю України та з інших законів, законопроектів і урядових документів та не допустити включення цих словосполучень у нові закони та нормативно-правові акти;
  • виключити з регулятивних правових актів у освітній сфері та з текстів підручників норми і положення про статеве виховання, що ставлять за мету «подолання гендерних стереотипів»;
  • ухвалити Закон України «Про заборону пропаганди гомосексуалізму»;
  • створити Міністерство у справах сім’ї або запровадити інститут Урядового уповноваженого з питань сім’ї. На відповідні посади призначити людей, які відомі своєю відданістю справі захисту інтересів сім’ї та моральності в українському суспільстві.

Незмінна сім’я в мінливому суспільстві?

Сучасна сім’я перебуває у кризі та її потрібно рятувати – це найпоширеніша теза державної сімейної політики та наукових дискусій навколо теми сімейних взаємин. Порятунок здебільшого пов’язується з «традиційними сімейними цінностями» та поверненням до них. Скажімо, метою останньої державної Стратегії демографічного розвитку проголошено «відродження духовності української нації та національних традицій, відновлення сімейних цінностей, забезпечення морального здоров’я сім’ї…».

Твердження, що сучасна сім’я перебуває у стані кризи, а для її подолання варто «повернутися до традицій» є поверхневим. Наприклад, історичні розвідки свідчать, що навряд чи багатодітні сім’ї, засновані на пожиттєвому шлюбі, у традиційному (домодерному) українському суспільстві були щасливішими за сучасні. Прояви безвідповідального (з сучасної точки зору) батьківства, дітовбивства, сімейне насильство, підкорене становище дітей та жінок тощо супроводжували «традиційну» українську сім’ю чи не частіше, ніж сучасну, про що зазвичай замовчують прихильники «традиційних цінностей».

Ідея про те, що суспільство змінюється, а сім’я може залишатися незміною – це утопія. Соціологічні опитування свідчать, що сім’я в оцінках українського суспільства не стала менш цінною упродовж періоду незалежності. Переважна більшість людей хочуть створювати сім’ї та народжувати дітей. Звичайно, для того щоб бути щасливими, а не для того, щоб «піднімати» демографію чи «виховувати майбутніх громадян». Інше питання, що міняються форми, практики сімейних відносин, адже для того, щоб бути щасливими, не обов’язково реєструвати шлюб, не обов’язково народжувати багато дітей, не обов’язково народжувати їх у шлюбі тощо.

Інститут сім’ї буде змінюватися і надалі. Навряд чи державна програма, депутатське звернення чи навіть ціле міністерство на це вплине, хіба що йдеться про тоталітарні форми регулювання сім’ї на кшталт заборони абортів. Люди будуть і надалі будувати свої життя на власний розсуд: одружуватися чи розлучатися, реєструвати шлюби чи не реєструвати їх, жити у різних формах партнерств, народжувати дітей тоді, коли їм це зручно, та стільки дітей, скільки вони хочуть.

Держава може робити вигляд, що цього всього не відбувається, та навіть проголошувати пропаганду багатодітності чи підсилення мотивації до реєстрації шлюбу як дієві (?) інструменти сімейної політики (що власне і відбувається). Але це дедалі буде поглиблювати розкол між державним дискурсом сім’ї, що ґрунтується на «збереженні традицій», та різноманітними сучасними практиками сімейних взаємин.

Назад до патріархату та державної регуляції сексуальності

Депутати Полтавської та Житомирської обласної рад закликають «виключити з регулятивних правових актів у освітній сфері та з текстів підручників норми і положення про статеве виховання, що ставлять за мету «подолання гендерних стереотипів».

Очікувати від сучасних жінок повернення до «традиційних» жіночих ролей безглуздо. Ці норми виникли та підтримувалися у суспільстві за тих часів, коли становище жінок було геть іншим порівняно з сучасним: відсутність контрацепції та неможливість уникнути шереги вагітностей та пологів, заборона розлучень, закритий для жінок доступ до освіти, професій тощо. Відверто дивує, що депутат(к)и не розуміють, що ми ніколи вже не повернемося до цих норм, які підкріплюються гендерними стереотипами про «норми» жіночої поведінки як берегинь та хранительок сімейного вогнища. Жінки отримують освіту, працюють, реалізуються в різних суспільних сферах. А нам пропонують на тлі цього зберігати уявлення про «традиційну» жіночність на кшталт (припускаю) кіндер, кюхе, кірхе.

Пропозиція вилучити поняття «сексуальної орієнтації» та «гендерної ідентичності» з законодавчих текстів дуже нагадує щось на зразок «в СРСР не було сексу». Депутати пропонують ігнорувати наявність цих явищ, вдавати, що  їх не існує, заборонити використовувати ці поняття у законодавчих текстах, втім, залишити за державою функцію контролю за приватним життям та монополію визначення «норми» та «девіації» гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації. А пропозиція заборонити пропаганду гомосексуалізму аж надто нагадує аналогічний чинний у Росії закон з купою запитань щонайменше відносно того, що таке «пропаганда гомосексуалізму».

«Якщо в них не буде трьох дітей, значить вони хворі»: низька народжуваність як наріжний камінь демографічної паніки

На початку вересня мер Чернігова Владислав Атрошенко, говорячи про демографічну кризу, пропонує свій рецепт виходу з неї: «Якщо брати патріотичну складову, щоб мінімум 3 дитини в сім’ї. Щоб дівчина і хлопець, вони виростали і знали, що якщо в них не буде 3 дітей, значить, вони хворі, якісь не такі, вони взагалі не українці».

Народжують не українці, народжують жінки. І вони мусять приймати рішення про народження дитини в суспільстві, де бути матір’ю та бути батьком – це дві абсолютно різні історії. Народження дитини практично не впливає на професійне та повсякденне життя чоловіка, натомість для жінок материнство може означати цілковиту зміну життєвої траєкторії на тривалий час.

Наявна в Україні система «захисту» материнства не компенсує жінкам ризиків, пов’язаних із народженням дитини:

  1. ризику бідності сім’ї з дітьми, надто коли жінка самостійно виховує дитину;
  2. ризику втратити роботу, бо попри лояльне до жінок-матерів трудове законодавство, матерів дискримінують на ринку праці;
  3. ризику випасти з професійного середовища на три роки та знизити професійну активність через покладену чи не виключно на жінок відповідальність за догляді за дітьми;
  4. ризику перевантаження чи так званої «подвійної зайнятості» (на роботі та вдома): жінки працюють нарівно з чоловіками, але рівнішого розподілу репродуктивної праці не відбулося;
  5. ризику суспільної ізоляції через непристосованість українських міст до мобільності батьків з маленькими дітьми тощо.

Нині жодний інструмент соціальної політики не здатний компенсувати жінками ці ризики. Відтак, закликати жінок народжувати трьох дітей чи ініціювати заборону абортів – це цинічне ігнорування суспільного контексту материнства в Україні. У держави є два варіанти: дедалі ігнорувати ці речі та пропонувати нереалістичні проекти демографічного зростання через пропаганду багатодітності та заборону абортів. Або думати та діяти реалістичніше: інвестувати у доступні та якісні ясла та дитсадки, впровадити оплачувану батьківську відпустку та «бáтьківську квоту» в ній, створювати дружні до сім’ї робочі місця у державних компаніях та заохочувати приватні компанії до впровадження таких програм тощо.

Це довго, це дорого, але це чи не єдина можливість вплинути на народжуваність у Україні. А заклики народжувати та законопроекти про заборону абортів, пропоновані депутатами втричі впродовж останніх п’яти років, нічого не вартують, тому напевне так завзято і лунають та ініціюються.

Ілюстрація: Грант Вуд, «Американська готика», колекція Художнього інституту в Чикаго

— Читайте також: Що то за кума: Цнота, перелюб, сімейне насильство в нашій історії

Мы в Facebook