WoMo-книга: При надії. 9 особливих місяців

Дев'ять українських письменниць про досвід материнства

20.06.2018

Контекст неважливий — у зібранні з двох та більше жінок рано чи пізно мова піде про дітей, вагітність, пологи. Це будуть історії різного ступеня щирості, філософські і езотеричні, «жахалки» і гумор — бо це досвід, який об`єднує всіх матерів. У книжці «При надії» дев`ять українських майстринь слова розповіли про свої дев`ять місяців так, щоб ми роздивились у нашому власному досвіді те, чого ще у ньому не помічали.

Для почуттів важливо підібрати правильні слова, щоб не тільки поділитися тими почуттями з іншими, а й краще усвідомити їх нам самим. Материнство — це обов’язок, виклик, пригода, страждання, радість? Як розповісти тривогу, сумнів, втому, ентузіазм, розчулення, і оте «щастя материнства»?

Гетерозиготна жінка виходить заміж

Любов Якимчук — українська письменниця (поетеса, прозаїк, сценарист), авторка відомої книги «Абрикоси Донбасу».

«Чорт! Щось не так із тією Європою, каже мама, та з твоїми тамтешніми друзями. Вони замінили дітей котами, тому самі скоро вимруть, європейців не буде, а останній з них посадить дерево, збудує дім і заведе кота. (Мама викладає свої аргументи, як ворожка карти.) Як це так, вони відмовляються самі хоч раз у житті сотворити диво?! (Мама знає, що таке диво, бо одне її диво, мій молодший брат, у тринадцять років утекло з дому, і його розшукували з міліцією, і ревіли, ревіли.) Але де ж візьмуться нові гарні люди, якщо розумні й красиві не народжуватимуть, наполягає мама. Мам, вони народжуватимуться і без мене. Люди, як бактерії, заселили весь світ, та їх не так просто вижити звідси. Ти краще скажи, народити дитину — це як сплести светр, таке відчуття? Як написати картину (вона художниця, може зачепить)? Ні, відповідає вона. А як же? Народити дитину — це народити дитину, нічого подібного немає, створити нове життя, каже мама. Ага, думаю, «створити життя». Не створити, а розмножитися, мам. Яйцеклітина плюс сперматозоїд дорівнює зигота. Гетерозиготна жінка вийшла заміж за гомозиготного чоловіка. Який колір очей можливий у їхніх дітей? П`ятдесят на п`ятдесят, але ми то знаємо, що все одно буде мій. Ні, мамо, я не вагітна, але ми одружуємося.»

Пузяка

Ірена Карпа — українська письменниця, співачка, журналістка, телеведуча, перша секретарка з питань культури посольства України у Франції.

«Традиційного відторгнення «чужого» в моєму організмі не сталося: мене не нудило, не пробивало на огірки чи полуниці — помітила свою вагітність я доволі пізно. І першого, і другого разу це сталося при Кумові. Тобто давньому другові, який тим кумом урешті і став: сиділи ми, їли щось, і раптом мені світ закрутився. І все — більше жодного токсикозу. Хіба що дивна слабкість на гімалайському переході — сумарно 150 км з перевалами заввишки понад 5000 м і з нелегальним перетином китайського кордону в день мого ювілею… Чого то, думала, я раптом так охляла? Щось іду остання, у хвості групи, весь час тягне прилягти на траву під соснами, помилуватися таким близьким у горах небом. Аж у Катманду тест вказав на несподівану вагітність. Та ну його, махнула рукою тоді, китайський якийсь тест, перероблю в Україні. Переробила. Довго намагалась візуалізувати себе як мама не однієї, а вже двох дітей. Із різницею в одинадцять місяців. Враховуючи те, що я все життя в принципі не планувала дітей, візуалізація давалася нелегко…»

 

Моя війна і моє світло

Маріанна Кіяновська — поетеса, прозаїк, есеїстка, перекладачка, літературна критикиня та літературознавиця, засновниця та директорка незалежної літературної премії «Великий Їжак», якою відзначаються автори найкращих сучасних україномовних книжок для дітей.

«Моє теперішнє тіло тужить за вагітністю, властиво, за вагітністю як утопією, хоча на якомусь метафізичному рівні раз пережита вагітність ніколи не минає, не перестає бути: вона безнастанно належить цілому моєму тілу, так само й тіло, що відкрило себе до зачаття й народження нового життя, навіть після пологів, уже до кінця наповнившись і віддавши, залишається безнастанно відкритим.»

Жінки, що проковтнули Місяць

Лариса Денисенко — письменниця, адвокатка, правозахисниця, телеведуча.

«Лесі було шість років, коли її мати чекала на Ларку. Тоді всі мамчини подруги та й просто сторонні жінки на вулиці (така увага від незнайомок дивувала Лесю) говорили, що мама сяє або що в неї таке осяйне лице. Леся тоді поцікавилася в мами, чому та сяє, і вона відповіла, що проковтнула місяць і тепер народить дитинку, місяць світить всередині мами — тому вона сяє. Леся пам`ятала, як вони сиділи ввечері на широкому підвіконні, мама щоразу перевіряла, чи не близько донька подалася до вікна, притримувала її, вказувала на місяць і промовляла: «Бачиш, ниньки він менший, його проковтнули жінки, тепер вони сяють, а згодом народяться дітки. І тоді місяць знову буде більшеньким».

«Як кості ростуть в утробі вагітної…»

Галина Петросаняк — поетеса, перекладачка, літературознавиця.

«Пологи були в усіх сенсах показовими. На операцію прийшла ціла група студентів-медиків. Анестезіолог — непересічна особистість, — знаючи про зацікавлення жінки, після введення ліків відволікав її розмовами про сучасну українську літературу. «Операційне поле» було відгороджено від пацієнтки білою фіраночкою, щоб вона, бесідуючи про постмодернізм, не зазирнула ненароком, що там діється з черевом. Чудова лікарка, яка оперувала, викликала повну довіру. Інша чудова лікарка тримала тим часом за руку, знаючи, що іноді це допомагає більше, ніж найкраща анестезія.»

Бог є любов

Христина Козловська — письменниця, поетеса, журналістка.

«Уже через три дні, коли їхали з пологового будинку додому, в новинах по радіо перераховували тих, хто загинув на Майдані. Я тримала в руках маленький згорток і думала про матерів, які втратили своїх дітей тієї ночі, для мене щасливої. Звісно, колись і для мене настане день або ніч утрат, я плакатиму за своїми батьками, близькими людьми, у той час як хтось плакатиме від щастя у пологовому. Життя — лотерея. Не знаєш, що випаде тобі завтра. Сьогодні я впевнена, що люблю і що люблять мене, але як буде там, у майбутньому? А може, «любити ближнього» тому і є найважливішою Божою заповіддю, що любити так боляче?»

Ти — батько моєї дитини

Ольга Деркачова — письменниця, докторка філологічних наук, професорка кафедри педагогіки початкової освіти Педагогічного факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

«Спочатку дуже боліло, потім була страшенно зла на тебе, бо ти не мав права йти, ти — батько моєї дитини. Зараз залишилася лише образа з гіркуватим присмаком. Сашко каже, що так не можна, бо ти не винен. Мушу це розуміти і відпустити. Тоді стане легше. Усім… Кому ж — усім? Є тільки я і твоя дитина. Страшенно боюся, що коли син народиться, то буде схожим на тебе, і я збожеволію, проживаючи кожен день із твоєю маленькою копією. Страшенно боюся, що він буде не схожим на тебе, бо кричатиму на нього і сваритиму за подерті штанці, а насправді — за те, що він не схожий на тебе…»

Сліпий

Тетяна Мельник — поетеса, прозаїк, драматург, одна зі співзасновниць літературно-мистецького порталу «Захід-Схід».

«Саме нашої останньої ночі вона сказала, що насправді людина ніколи не приходить на землю самотньою — Бог дарує одну душу двом людям: у кожного з нас є духовний близнюк… Зазвичай такі близнюки покидають світ, жодного разу не стрінувшись. Тому, коли відходить хтось з двох, завжди лишається ще один. Я відповів, що це очевидно так, коли кажуть про подружню пару як про дві половинки (щось подібне я чув колись від нашого пастора, коли батьки примушували ходити мене на меси разом з ними). Але вона заперечливо похитала головою. Сказала, що кожна жінка і кожен чоловік мають свого двійника…»

Непроминальна ріка

Ірина Шувалова — поетеса, перекладачка, одна з упорядниць першої на пострадянському просторі антології сучасної світової квір-літератури «120 сторінок содому».

«Ми маємо право бути нещасливими. Бути непевними, наляканими, розгубленими, плакати ночами, трусити те ріднесеньке своє на руках, аж доки не відчуваєш спини, доки ноги не починають гудіти від танцювання по кімнаті — туди-сюди, а руки відриваються, наче тримаєш каменюку, — і хочеться піти геть із кімнати, лишити позаду те свиняче верещання, червоне, як буряк, зморщене личко, на якому не написано анічогісінько, крім образи на тебе і нескінченного невдоволення — чим? кому? за що? Хочеться піти в парк і сісти біля фонтана — саме тоді, коли це ще робочий день і натовпи офісних клерків досі цокають клавішами по своїх загородках замість того, щоб трюхкати алеями і обсідати всі лавки безформними дупами в сірих бізнес-штанцях. Сісти біля фонтана, глибоко вдихнути, не думати ні про що — ані про священний обовязок материнства, ані про введення мяса в раціон немовляти, ані про те, який же скажено дорогий той крем проти розтяжок, що його так наполегливо радять на мамських форумах, ані про те, що знову забула запустити прання, ані про те, що бос дзвонив і натякав, що колектив, мовляв, уже зачекався новоспеченоъї мамусі, — не відчувати тривоги, сумніву, провини, а тільки сидіти і слухати, як каже «плоп-плоп» вода і як приглушене гудіння автомобіля на дорозі, яку ледве видно з-поза тріумфальної літньої зелені, спершу наближається, а потім довго-довго глухне — і серед усіх інших автомобільних моторів і далі чуєш саме його вперте хрипкувате ревіння, аж доки «плоп-плоп» знову заступає собою все.»

  • Ціна: 230 грн
  • Де придбати: discursus.com.ua
— Читайте також: WoMo-книга: Неймовірні. П`ятнадцять жінок, які творили мистецтво та історію