Леся СайкоЕмоційне виснаження стало майже фоном для сучасної жінки. Але чи справді це норма? Чи є інший шлях — без надриву, внутрішнього виснаження та хронічного «тримайся»? Підприємиця, коуч, громадська діячка, авторка книг і СЕО одразу двох масштабних проєктів — MindPort та OBRANI VIP CLUB — Наталія Грещук не просто говорить про ментальне здоров’я, вона формує тренди в цій сфері. Її особистий шлях, досвід менторства та глибинна робота з жінками трансформувались в OBRANI — унікальний простір для підтримки жіночої цілісності, де ретрити, медитації, освітні програми та наставництво об’єднані у цілісну систему трансформації.
OBRANI — це проєкт, що охоплює всі ролі жінки: від себе справжньої — до себе реалізованої у бізнесі, материнстві, стосунках. А головне — це про повернення до себе без вини, страху й виснаження.
У інтерв’ю для Womo трендсеттерка у сфері ментального здоров’я пояснює, чому ми так масово втрачаємо внутрішню опору, як відрізнити втому від вигорання, які щоденні дії допомагають тримати зв’язок із собою і чому справжня жіноча сила починається з дозволу бути.
Чому сьогодні так багато жінок стикаються з емоційним виснаженням? Що на це найбільше впливає?
Ми живемо у часи колосальної швидкості, інформаційного шуму й постійного тиску до змін. Темп, у якому існує сучасна жінка, не відповідає природі її нервової системи. Все пришвидшилось: ритм життя, очікування, рівень відповідальності. Але тіло жінки залишилося живим, чутливим, циклічним. І коли воно не встигає — виснажується.
Соціальні ролі жінки радикально змінились, але рівень підтримки залишився незмінним. Сьогодні вона має бути емоційно стабільною, але м’якою; незалежною, але не холодною; доглянутою, але не нарцисичною; сексуальною, але не вульгарною; успішною, але не «задавакою»; водночас — хорошою мамою, дружиною, експерткою, ідеальною у всьому. Бо саме це транслюють медіа, і з’являється відчуття, що потрібно відповідати цим стандартам.
Усе це поступово ламає внутрішню опору. Це викликає тихий протест, але суспільство ще не дає дозволу вголос сказати: «Я не справляюсь».
Чоловіки сьогодні також переживають кризу ідентичності: тиск на успішність, посттравматичні наслідки війни, соціальна невизначеність. Вони теж живуть у подвійній внутрішній напрузі й часто втрачають опору.
А коли чоловік «випадає» — жінка інстинктивно підхоплює все, і часто більше, ніж здатна витримати. Вона бере відповідальність не лише за себе, а й за партнера, дітей, бізнес, родину. І водночас мовчить, бо вважає, що «має витримати».
Ось чому жінки сьогодні масово виснажуються. Не тому, що вони слабкі. А тому, що замість бути розслабленими, що насправді й дає їм сили, вони весь час тримають опори.
Але настав час повернути баланс. Бо нести все — не означає бути сильною.
Справжня сила в тому, щоб дозволити собі нести лише своє.
Чи є різниця між звичайною втомою та початком вигорання? Як її розпізнати?
Так, різниця є — і вона ключова. Втома — це коли ти втомилась. Вигорання — коли тебе більше немає.
Звичайна втома минає після відпочинку. Достатньо поспати, побути в тиші, змінити обстановку — і енергія поступово повертається. А от вигорання — це коли навіть після сну, моря, йоги чи вихідного дня нічого не змінюється, і все одно нічого не хочеться.
Це не про фізичну перевтому, а про втрату глибокого зв’язку з собою, сенсу та ідентичності. Про стан, коли ти вже не чуєш, що для тебе важливо, не знаєш, чого хочеш, і не відчуваєш радості навіть у тому, що колись любила.
Це як жити своє життя, але бути в ньому лише тінню. Ніби спостерігаєш за всім з боку, але не береш участі. Це дуже небезпечний стан, у якому легко застрягти надовго.
Які найбільші міфи навколо ментального здоров’я жінок заважають вчасно подбати про себе?
Міфи — це пастки. Вони тихі, але тримають міцно. Найнебезпечніші з них ті, що звучать як норма.
«У всіх так, потерпи» — це міф про те, що твій біль неважливий, бо хтось має ще гірше. Але чужий біль не зменшує твого.
«Мама витримала — і я витримаю. Колись було ще гірше». Але ти — не твоя мама, і часи вже не ті. Справжня сила сьогодні у тому, щоб дозволити собі жити інакше.
«Я спочатку всім допоможу, а потім подумаю про себе». Це дорога в нікуди. Бо «потім» майже ніколи не настає. А ти вже починаєш зникати.
«Психотерапія для слабких». Насправді — це для сміливих. Для тих, хто хоче жити свідомо і готовий дивитися на правду.
«Я вже стільки всього знаю, досить вчитись і копатися в собі, бо нічого не змінюється». Проблема не в знаннях, а в тому, що вони не закріплені глибокими сенсами. А саме вони разом із внутрішньою візією мотивують діяти й пізнавати себе заново.
Ці міфи тримають жінку в пастці мовчання. Але варто лише сказати: «Мені важко» — і вже починається зцілення.
Які перші сигнали емоційного виснаження варто помічати?
Емоційне виснаження починається з малого. Тобі не хочеться відповідати на повідомлення, дратують навіть найближчі, яких любиш. Зникає бажання робити щось для себе, тіло болить без видимих причин. Часто з’являються простудні захворювання, ти плачеш без особливої причини або, навпаки, не можеш заплакати взагалі. Постійно супроводжує відчуття провини — за те, що не встигаєш, не така, не достатньо хороша.
Згодом приходить апатія до життя. І найстрашніше — втрата сенсу. Не просто не знаєш, чого хочеш, а взагалі не розумієш, навіщо щось хотіти. Це глибокий сигнал того, що твоя душа втомилась грати ролі й кричить: «Де я?»
Які щоденні або прості практики ви порадили б для підтримки ментальної гармонії?
Гармонія — не про те, щоб усе встигати. Вона про контакт із собою. І підтримувати цей контакт можна дуже просто.
Починай день не з телефону, а з себе. Торкнись до грудей, скажи: «Я тут. І я важлива». Сповільнись. Нехай ранкова гігієна починається з дотику до тіла, з погляду собі в очі. Запитай: чого насправді хоче ця жінка в дзеркалі?
Роби щось руками. Малюй, пиши, мий фрукти з любов’ю. Ручна дія — це повернення до тіла. Вкладай сенс у дрібні речі: миєш посуд — ніби вимиваєш проблеми з дому.
Виділяй годину тиші щодня. Без дітей, без новин, без звуків. Лише ти й тиша. Саме в ній народжуються справжні відповіді.
Слухай музику. Танцюй. Плач під неї. Дозволь тілу знову стати гнучким. Це не про фітнес — це про повернення до живої себе. Бо гнучкість тіла — це ознака гнучкості мозку, його легкості й відкритості до життя.
Спілкуйся з тими, з ким можна бути без захисту. Без ролей, без фрази «я в порядку». З тими, хто здатен витримати твою правду.
І ще одне: психотерапія або наставник із глибиною — це не розкіш, а гігієна душі.
Чому саме формат ретриту стає все популярнішим серед жінок? Що в ньому працює?
Формат ретриту стає дедалі популярнішим серед жінок, бо саме там вони вперше за довгий час знову стають собою. Усе в ретриті спрямоване на відновлення контакту з собою — з тією частиною, яку в щоденній метушні легко втратити.
Там не потрібно бути ефективною, гарною чи сильною. Можна не тримати все під контролем, не відповідати очікуванням, не доводити свою спроможність.
Це простір, де від тебе нічого не вимагають. Де можна просто сидіти в тиші й бути. Не в ролі дружини, мами чи бізнесвумен, а як душа в тілі, яка втомилась і шукає, де знову вдихнути на повні груди.
У ретриті жінка знаходить саме те, чого їй так бракує у повсякденному житті.
Як допомагає жіноче коло чи спільнота у подоланні емоційного виснаження?
Жінці потрібна жінка. Бо в жіночому колі тебе не виправляють, а бачать. Там не дають порад, там кажуть: «Я теж там була». І в цей момент ти перестаєш бути одна. Саме тому такі спільноти безцінні, і знайти своє коло — ніби знайти жіночий скарб.
Жіноче коло — це простір без конкуренції, без оцінок і ролей. Це як духовна пуповина, що з’єднує тебе з великою жіночою пам’яттю. Тут можна бути будь-якою: вразливою, сильною, зручною, сумною.
І саме ця енергія підтримки стає мостом до відновлення. Бо там, де тебе приймають без умов, починається зцілення. Саме це я прагнула створити в OBRANI, бо передусім цього бракувало мені самій.
Які практики на ретриті найбільш трансформаційні саме для жінок у стані виснаження?
Найглибша трансформація для жінки у стані виснаження починається не з дії, а з дозволу нічого не робити. Адже вона надто довго жила у режимі «треба», «встигни», «будь сильною», і перший крок до повернення — це зупинка. Саме в цьому полягає сила жіночих ретритів, які я створюю: жінка нарешті має простір, де не мусить «працювати над собою», не трансформується — вона просто є. Спостерігає, дихає, відчуває. І навіть це вже лікує.
На ретриті важливою частиною стає прийняття турботи. Масаж, дотик, краса, тиша — коли все для тебе. Це глибоко перебудовує внутрішню систему: з «я мушу» на «я можу приймати». Жінка вчиться отримувати від життя блага без провини, без відпрацювання, без пояснень. Її тіло згадує, що воно живе, чутливе, а не механізм для досягнень. Особливо допомагають прості, але потужні практики — ходьба босоніж, дотик до землі, купання у водоймах, відчуття вітру на шкірі. Все це повертає до тіла, циклічності та жіночої природи.
Окрема роль належить спа-процедурам, аромату, сенсорним ритуалам — це не лише про зовнішню красу, а передусім про ніжність до себе. Іноді навіть звичайний денний сон стає найпотужнішою духовною практикою, бо символізує дозвіл жити в іншому ритмі — власному. Усі ці елементи я доповнюю авторськими практиками, створеними мною спеціально для цих ретритів. Вони перевірені десятками жінок — не «ламають», а бережно розкривають. Це не про занурення в біль, а про трансформацію болю через любов і гідність. Ми визнаємо, проживаємо емоції в тілі, й м’яко перезаписуємо їх у силу.
Я глибоко вірю, що робота з жіночими травмами не має бути жорсткою. У моєму підході немає агресивного «проживання», натомість є усвідомлення, прийняття і ніжне повернення до себе. Це не терапія в сльозах — це шлях до чуттєвості, тиші, внутрішньої сили. Ретрит — це місце, де жінка знову стає центром свого світу. Не як тягар, не як функція, а як джерело. Джерело тепла, натхнення, життя.
Який перший крок ви б порадили жінці, яка відчуває, що «все тримається на ній», але вона вже не може?
Перший крок — це визнати це вголос, а не в голові чи пошепки. А чесно й відкрито сказати собі або близькій людині: «Я більше не можу. Я втомилася. Мені потрібна допомога».
Це не слабкість, а сміливість. Бо допоки ти тримаєш усе, наче нічого не сталося, ніхто й не побачить, що тобі важко. А визнання — це вже крок назустріч зціленню. Далі — важливо знайти простір, тишу або людину, яка не «виправить», а просто побачить.
Бо жінка не відновлюється в ізоляції. Вона розквітає тоді, коли бачить себе в очах інших жінок — тих, що пройшли схоже, які не засудять, не знецінять, а підтримають. Саме в таких колах народжується нова сила — тиха, глибока, справжня. І початок цієї сили — в одному реченні: «Я більше не можу».
Саме тому проєкт OBRANI так глибоко резонує з потребами жінок, які виснажені й більше не хочуть «тримати» все самі. У цьому просторі більше не потрібно бути кимось. Тут не вимагають сили, ефективності чи доказів, бо тут ти вперше відчуваєш, як тебе тримають. Кожна жінка проходить свій шлях повернення до себе, але не на самоті.
У цьому середовищі є глибина, м’яка дисципліна, підтримка, знання і — головне — живі, справжні люди, які колись теж втомилися. І вибрали себе. Вони йдуть у бік світла — без пафосу, без масок. І можливо, твій перший крок — це просто бути поруч. Бо іноді, щоб знову захотіти жити, достатньо просто потрапити в простір, де дихають інакше.