Леся СайкоВ умовах повномасштабної війни українське суспільство наново відкриває для себе поняття патріотизму, лідерства та відповідальності. Сучасна українська армія — це дзеркало нації, де пліч-о-пліч із чоловіками служать тисячі жінок, які свідомо обрали шлях захисту країни. Їхня присутність у Силах оборони вже давно не потребує доведення чи виправдань — вона є живим свідченням того, що у боротьбі за свободу немає «нежіночих» професій.
Наша сьогоднішня співрозмовниця — Олена Малюта, заступниця командира зенітного ракетного дивізіону 152-ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри та позаштатна радниця командира бригади з гендерних питань. За плечима цієї жінки майже 30 років роботи в юриспруденції (у специфічній системі слідчих ізоляторів), служба у підрозділі, де під її командуванням перебуває чимало жінок, а також глибокий особистий контекст: військовою справою охоплена майже вся її родина, включно з чоловіком та батьком.
Читайте також: Інтерв’ю з Дарією «Гілкою»: про сестринство на фронті, вагу БК та шлях до рідної Нової Каховки
В інтерв’ю Олена відверто розповідає про те, як наважилася сказати синові про мобілізацію одразу після його повноліття, чому не вірить у романтизацію війни, з якими викликами стикається на командній посаді та чому головним критерієм на передовій вважає не стать, а професіоналізм, дисципліну й людську підтримку.
Як ви прийшли до рішення долучитися до Збройних сил України?
Після початку повномасштабного вторгнення бажання стало особливо сильним. Але на той момент мій син ще навчався у школі, був неповнолітнім, і як мама я розуміла свою відповідальність перед ним. Діти не кошенята. Тому це рішення не приймала на емоціях, романтизуючи війну. Я мала достатньо часу, щоб його обдумати, поспілкуватися з оборонцями, визначитися з бригадою.
Коли сину виповнилося 18 років, ми відсвяткували і поговорили наступного дня вранці. Я сказала йому, що йду до війська. Мій характер він знав. Звичайно, він проти, бо ж яка дитина хоче, щоб її мама була на війні? Всяке може статися. Але сперечатися не став. Він добре мене знає: якщо мама щось вирішила, вона це зробить.
Сказала: «Сину, для мене було важливо знати, що я роблю все можливе, аби тобі не довелося це робити. Аби жив у вільній країні». Це, напевно, і є найпростіше пояснення моєї мотивації.
Читайте також: Військовослужбовиця 3-ї ОШБр про сенси, боротьбу за Україну та сестринство на війні: інтерв’ю з Мариною “Мамайкою” Мірзаєвою
Чим ви займалися до служби і наскільки складно було змінити цивільне життя на військове?
До війська я майже 30 років працювала у сфері юриспруденції. Може звучати дивно, але це був слідчий ізолятор. Це зовсім інше середовище, інший ритм життя, інша система відповідальності. Звичайно, довелося багато чого опановувати заново.
У війську недостатньо бути фахівцем у своїй цивільній професії. Тут необхідно навчитися працювати в системі, де рішення часто потрібно ухвалювати швидко, де від твоїх дій можуть залежати інші люди, а відповідальність перестає бути абстрактним поняттям.
Водночас попередній досвід нікуди не зникає. Юридична освіта навчила мене аналізувати інформацію, працювати з документами, системно мислити й відповідати за власні рішення. У війську ці навички також стали корисними.
Читайте також: Від дитячих казок до підтримки Голлівуду: інтерв’ю з композиторкою Марією Яремак
Яку посаду ви обіймаєте зараз і в чому полягає ваша робота?
Сьогодні я проходжу службу у 152-й окремій єгерській бригаді імені Симона Петлюри на посаді заступника командира зенітного ракетного дивізіону. Користуючись нагодою, скажу, що у нашому дивізіоні найбільша кількість жінок-військовослужбовиць серед підрозділів бригади. Вони дуже комфортно почуваються.
Служба на цій посаді — це передусім відповідальність за людей і за організацію роботи. У війську посади відрізняється від цивільних. За ними стоять конкретні завдання, рішення і люди, які мають розуміти, що від них вимагають.
Я прийшла сюди не доводити, що жінка може виконувати «чоловічу» роботу. Я прийшла виконувати свою роботу професійно. На війні зрештою має значення не стать людини, а її компетентність, дисципліна, здатність навчатися та брати на себе відповідальність.
Читайте також: Як молода режисерка змінює правила гри в українському театрі: інтерв’ю з Тетяною Костинюк
Ваша родина також тісно пов’язана з військом. Наскільки це вплинуло на вас?
Військова служба для нашої родини ніколи не була чимось абсолютно чужим. Мій батько був артилеристом. Сьогодні служить мій чоловік. В іншій бригаді. Загалом семеро членів нашої родини перебувають у Силах оборони України.
Коли війна стосується практично кожного у твоїй родині, вона перестає бути чимось ефемерним. Ти дуже добре розумієш ціну кожного дзвінка, кожного повідомлення і кожного дня, коли з близькою людиною все гаразд.
Напевно, саме тому в нашій родині не виникає питання, навіщо хтось із нас служить. Кожен прийшов до цього рішення своїм шляхом, але ми всі розуміємо, заради чого це робимо. Не здивуюся, якщо син прийме таке ж рішення.
Читайте також: Як збудувати український digital з нуля: інтерв’ю із засновницею CF.Digital Іриною Муштіною
Як родина поставилася до вашого рішення служити?
Звичайно, близькі хвилювалися. І я чудово їх розумію. Коли на війні перебуває дорога тобі людина, сказати, що ти спокійний, неможливо.
Особливо важливою для мене була розмова із сином. Ми не можемо повністю позбавити своїх близьких страху за нас. Але можемо бути чесними з ними. Моя родина знає, чому я тут. А я знаю, що вдома є люди, заради яких варто робити свою роботу максимально добре.
Чи доводилося вам стикатися зі стереотипами щодо жінок у війську?
Стереотипи існують. Було б неправильно робити вигляд, що їх немає. Але, на мою думку, найкращий спосіб змінювати ставлення — не сперечатися про те, на що здатна жінка, а просто професійно виконувати свою роботу.
Мені не потрібні особливі умови лише тому, що я жінка. Так само я не вважаю, що жінка має постійно доводити, що вона краща за чоловіків, аби заслужити право перебувати на певній посаді. Є вимоги до посади, є знання, навички, відповідальність і результат. Якщо людина їм відповідає, стать не повинна ставати визначальним критерієм.
Читайте також: Про жіноче лідерство та розвиток освітнього бізнесу: інтерв’ю з Марією Придьмою, СЕО Litosvita та Cultosvita
Що для вас найскладніше у військовій службі?
Найскладніше — це відповідальність за людей. Я пропускаю всіх через власну душу. До побутових труднощів, навантаження чи нового режиму можна адаптуватися. Набагато складніше усвідомлювати, що поруч із тобою люди, у яких є родина, діти, батьки, плани на майбутнє.
Війна дуже швидко змінює ставлення до багатьох речей. Те, що раніше здавалося важливим, може втратити значення. Натомість починаєш особливо цінувати прості речі: можливість почути голос близької людини, знати, що всі живі, побачити своїх рідних, водночас саме люди поруч дають сили продовжувати. У війську дуже гостро відчуваєш значення взаємної підтримки.
Що допомагає вам психологічно триматися?
Передусім розуміння того, навіщо я тут. Коли ти чітко знаєш причину свого рішення, багато труднощів сприймаються інакше.
Допомагає родина. Боже, як я за ними сумую і люблю їх. Допомагають люди, з якими служиш. Військовий колектив дуже швидко вчить розуміти цінність простого людського ставлення: іноді достатньо кількох слів, жарту чи звичайного запитання «Валеріївна, ви як?», щоб відчути підтримку. Те саме транслюю і до людей у підрозділі.
Я також намагаюся не втрачати себе. Військова форма не скасовує того, ким ти була до служби: жінкою, мамою, дружиною, людиною зі своїми інтересами та характером. Важливо зберігати цю внутрішню опору. Звичайно, що у мене є хобі і вподобання, але через війну вони відійшли на другий план.
Читайте також: “Гора з плечей”: Марія Фабрічева дала відверте інтерв’ю, в якому розповіла про психологічні заборони, що керують нашим життям
Як, на вашу думку, війна змінила роль жінки в українському війську?
Насамперед вона зробила видимим те, що жінки давно здатні виконувати дуже різні завдання. Сьогодні вони служать на командних посадах, працюють у бойових підрозділах, медицині, зв’язку, логістиці, штабах та багатьох інших напрямах.
Але я б не хотіла, щоб ми сприймали це як постійне змагання між чоловіками й жінками. У нас спільний ворог і спільне завдання.
Жінка у війську не повинна бути ані красивою картинкою, ані доказом чиєїсь прогресивності. Вона військовослужбовиця. І ставитися до неї потрібно відповідно до її професійності, досвіду та результатів роботи. У мене є пілот Анюта, кухарі Світлана та Альона, багато інших дівчат, які можуть дати фору будь-якому чоловіку.
Про що ви мрієте після перемоги і якою бачите роль українських жінок після війни?
Найперше хочеться, щоб наші діти отримали можливість жити без війни. Щоб їм не доводилося робити той вибір, який сьогодні робимо ми.
Після перемоги Україні знадобиться дуже багато сильних і професійних людей — і чоловіків, і жінок. Тих, хто вміє брати відповідальність, працювати, відновлювати країну й не чекати, що хтось зробить це замість них.
Війна вже показала, наскільки багато можуть українські жінки. Але для мене важливо, щоб після війни нам не доводилося щоразу це доводити. Щоб жінку оцінювали не за тим, наскільки вона відповідає чи не відповідає чиїмось уявленням про «жіночу роль», а за її знаннями, здібностями, працею та людськими якостями.
Читайте також: Лідерство в умовах війни: відверте інтерв’ю з Анною Міщенко
А якщо говорити про мою особисту мрію, то вона дуже проста: щоб мій особовий склад після кожного бойового завдання повертався цілим і неушкодженим. Щоб усі поверталися до своїх рідних, до тих, хто на них чекає. І щоб поверталися з результатом — із якомога більшою кількістю знищених ворожих цілей. Напевно, для командира це і є найкращий підсумок роботи: люди живі, завдання виконане, ворогові завдано максимальних втрат.