Благо-мати: Як навчити дитину віддавати

Катерина Загорій, Катерина Засуха і Катерина Євтушенко – про благодійність різних поколінь

Бажання віддавати – одна з ключових цінностей людей, що реалізувалися у різних сферах, чи то кар’єра, чи родина, чи соціальні проекти. Для WoMo, жінок, однаково успішних у роботі та материнстві, благодійність має ще один вимір, — як потреба передати цю цінність дітям, новому поколінню. Саме про це говорили Катерина Загорій, Катерина Засуха та Катерина Євтушенко, спікерки благо-сніданку «Що віддав – те твоє», що відбувся за підтримки «Фонду родини Загорій».

Катерина Загорій, директорка з розвитку «Фонду родини Загорій», виховує сина

Сімейний фонд – це не благодійність, а фінансовий інструмент, куди ми спрямовуємо частину приватних доходів родини. Ця десятина прозоро перераховується у фонд, це робить вже два покоління нашої родини, і, сподіваюсь, що наші діти будуть робити так само. У кожного з членів сім’ї є свої зацікавленості у благодійності, які ми перенесли і на діяльність фонду. Ми домовилися, що переглядаємо стратегію фонду раз в три роки. І коли мій син зрозуміє, що йому цікавіше, то ми додамо його активність у наші проекти. Окрім фонду, ми виділяємо певну суму на інші благодійні потреби, коли, наприклад, треба поремонтувати машину військовим. Запитів до нас дуже багато, і я обов’язково питаю у людини про те, що вона пропонує, верифікую джерело інформації, а також те, чи ця людина сама займається цим проектом. Це означає, що вона включилася і має мотивацію допомагати.

Дітей до благодійності привчати треба, так само, як чистити зуби чи казати «Дякую». Діти не народжуються з цією навичкою, тому треба їх вчити, і зокрема, як це треба робити, а не просто абстрактно розповідати про добро. Можна зібрати іграшки, прибрати територію, де ти живеш, чи зліпити жирафа, а гроші з його продажу виділити на благодійність.

Дуже ефективно виїжджати з дітьми на благодійні акції – там вони зустрічають інших дітей, конкурують за досягнення, хто краще зробить, а потім хваляться цими історіями.

Тема тварин також підходить дітям. Наприклад, у дитячих магазинах Києва можна купити ведмедика, і гроші від цієї покупки йдуть на допомогу заповіднику в Закарпатті, де живуть ведмеді. Також можна допомагати притулкам з тваринами, куди можна привезти ліки, їжу, прибрати там. До того ж, в притулку дитина може познайомитися з рідкісними тваринами, наприклад, з сурікатами.

Ефективно працюють акції у школі. Семилітні діти здатні прибрати територію навкруги аварійного будинку біля школи, намалювати таблички про «прохід заборонено», а дорослі можуть їм допомогти і зробити свою частину роботи. Діти віддають свій час, гроші з копілки, і кожен раз можна розширювати ці можливості.

Буває, дитина хоче дати гроші, а потім через дві години передумує. І я ніколи не тисну, якщо так стається. Не треба вимушувати дитину жити тим життям, яким ви живете. Це ви хочете займатися благодійністю, і якщо ви не можете замотивувати її робити так само, то тиснути не треба.

Навичку благодійності треба тренувати, розповідати про це дитині і пропонувати максимально широкий вибір опцій – екологія, тварини, інші діти, соціальні акції перед святами. Спробуйте підходити до цього креативно, адже віддати гроші найпростіше, проте краще, щоб дитина робила щось сама.

Почати благодійність з дітьми – лише половина справи, важливо відчути відповідальність і продовжувати це, навіть коли ти втомлений, а надворі погана погода і хочеться лежати на канапі і пити чай з зефіром.

Катерина Засуха, виконавча директорка PR-агентства Grou, мама двох дітей, волонтерка «Мама SOS»

Працюючи у благодійному фонді, від колег з програми «Сиротству – нет», я дізналася, що більшість дітей в інтернатах України – це соціальні сироти, у яких є живі батьки, мами, що не хочуть чи не можуть турбуватися про них. Тому я долучилася до ініціативи «Мама SOS», волонтерами якої є працюючі мами, які, так само, як і я, хочуть підтримати жінок, що мають мало можливостей виховувати дитину і ризикують втратити її. Адже соціальні служби, що бачать погані умови, забирають дітей у інтернатну систему, яка їх калічать.

Дитина має тягнутися за вами, найкраще працює приклад батьків. Я дуже вірю в те, що діти виростають акуратними, коли батьки складають речі в порядку, і захоплюються спортом, якщо спостерігають спортивне життя тата і мами. Мої діти бачать, що я на вихідних пакую посилки, а коли ми йдемо в магазин, я купую речі і для інших мам. Спочатку вони питали, що я роблю? Кому призначені ці п’ять пачок фарби, альбоми, зошити? А навіщо ми відправляємо їх діткам в інші міста? Я розповідаю, і у відповідь діти пропонують брати і їх речі. Діти дізнаються про твою позицію, осмислюють її, і, якщо вони з тобою солідарні, то починають підтримувати. Принаймні до мене діти долучилися.

Ми їздили на святкування Нового року у центр для ВІЛ-інфікованих дітей. Я запропонувала своїм дітям поїхати разом, і вони з радістю зробили це, і хочуть повторити знову. Якщо діти бачать, що у них більше можливостей, ніж в інших дітей, то вони починають їм допомагати. Важливо, щоб батьки не закривали від своїх дітей цей світ, чи дітей з синдромом Дауна – повірте, це відкриті, щирі діти, так, вони інакші, але найгірше, коли батьки ізолюють своїх дітей від тих, кому якраз не вистачає соціалізації.

Так, я дуже вірю в приклад батьків, родини, але не може не сказати і про школу. Я заздрю своїм дітям – якби я могла повернутися в дитинство, то хотіла б вчитися в їх школі. Позиція, цінності школи є такими, що мої діти з трьох років кожен триместр проводять благодійні акції. Вони прибирають територію школи, сортують сміття. Трьохрічки біжать стометрівку заради благодійності – це виглядає смішно і дуже мило, але школа закликає батьків підтримувати захід. Також діти багато збирають для переселенців, причому не гроші, боже борони, але школа привчає робити щось самим – наприклад, разом з батьками зробити печиво, лимонад, а потім продавати. Діти постійно щось майструють, проводять щорічний ярмарок школи, де продають цінні для них предмети, і кожен клас визначається, на що він збирає гроші. Така активність є частиною програми школи, і це саме фандрейзінг, а не передавання батьківських грошей. Від школи дуже багато залежить, і я дуже вдячна людям, які склали таку програму, бо бачу, як змінюються мої діти, як вони цим живуть, благодійність стає частиною їх. Ми разом ходимо на благодійні забіги, дітям це дуже цікаво. І для всіх це такий fun!

Важливим фактором є книжки. Дуже важливо, щоб діти читали літературу, яка доносить правильні месседжі. На моїх дітей велике враження справила книжка «Поліанна» про дівчинку, сильну духом, яка у всьому бачила тільки позитив. Мої діти після цієї книжки стали говорити, що треба ходити до хворих діток і читати їм «Поліанну», щоб вони вірили в те, що вони одужають. І ця історія – теж про благодійність, не про гроші, а про розуміння того, що навколо тебе є люди, яким інколи треба просто увага і віра в краще.

З дітьми ми придумуємо, як можна заробити на хатніх справах, – вони збирають макулатуру, сортують пластик і кришечки, тим більш, зараз є сервіси, коли приїжджають до вас і забирають все це. Коли я отримую зарплатню, то разом з дітьми ми плануємо домашній бюджет – скільки ми витрачаємо на їжу, на комунальні платежі, також виділяємо частину на благодійність. І коли дитина має свої гроші, то ми також виділяємо певну суму на благодійність, навіть якщо це 20 гривень. Ми свого часу також їздили на Фролівську, коли там була «гаряча» фаза і потрібні були руки, щоб сортувати речі. Якщо батьки розповідають дітям про події, які з ними відбуваються, розділяють свої думки, залучають до своєї активності, то й діти стають їх однодумцями, і це дуже важливо.

Катерина Євтушенко, школярка, волонтерка, спікерка конференції «Завтра по имени»

Для мене благодійність – це крик душі. Багато хто з дорослих вважає, що на нас, дітей, світ ніяк не впливає. Я себе до дітей вже не дуже відношу, але тим не менш, інколи буває дуже боляче спостерігати за подіями, адже ми бачимо все те ж саме, що й ви. Я почала свою благодійність з Євромайдану. Школа, де я навчаюся, знаходиться біля Майдану, і кожного дня я чула і бачила, що там відбувається. Коли почалися серйозні події, ми робили бутерброди, а з розширенням Євромайдану на всю країну ми почали організовувати акції. Вони не були вже такими глобальними, але ми з друзями збирали кошти, передавали їх в зону АТО. Потім я зрозуміла, що варто займатися і дітьми – ми допомагали онкохворим дітям, сиротам, і продовжуємо це робити.

Загалом благодійність була в моєму житті давно. Коли я вперше побачила, як мої батьки відкладають свої речі для когось, я так само спитала – а навіщо вони це роблять? Але після того, як ми відвідали дитбудинок у Києві, я сама почала відкладати свої іграшки. У благодійності дуже важливий реальний приклад батьків, того, що вони роблять.

Потрібно робити добро, допомагати людям. Для мене це можливість вивільнити емоції, потребу щось змінити, адже я розумію – я не можу припинити те, що вже сталося, але я можу зробити свій вклад, допомогу, яка, може, когось врятує, комусь зробить краще чи просто дасть задоволення від іграшкового ведмежати. Я помітила, що культура благодійності серед дітей не дуже розвинена, і хотіла б, щоб такі ініціативи були більш популярними.

На мене вплинули книги Бодо Шефера, «Поліанна», а якщо говорити про більш дорослі книги, то враження на мене справили «Алхімік» Пауло Коельо та «Чайка на ім’я Джонатан». Ця книга про те, як почати літати, і для мене один з методів польоту – це благодійність. Бо коли ти можеш зробити інших щасливими, особливо якщо сам зробив виставу чи теплий вечір, то це справді дарує крила.

Дякуємо Panna Pasticceria за чудову атмосферу та смачні десерти.

Фото: Олена Владико

— Читайте також: Воспитание благодарности: Как научить детей чувствовать ценность того, что есть

Мы в Facebook