“Грай, [Марку]”: між видовищністю, історичною пам’яттю та відповідальністю

Моє перше враження від вистави «Грай, [Марку]» Олександра Хоменка сформувалося не без попереднього глядацького досвіду. Я обожнюю музичний театр, передивилась 20 разів Notre-Dame de Paris та бачила Les Misérables у Лондоні, балет «Корсар» у Віденській опері, досліджувала творчість Соломії Крушельницької, дивилася «Мадам Баттерфляй» на сцені Національної опери України. І насолоджуючись цими видовищними дійствами, я завжди приділяю увагу взаємодії музики, хореографії, костюма, сценографії та режисерських прийомів. 

21 жовтня відвідала виставу “Грай, [Марку]” театру МУР, до якого долучилась як декоратор з текстилю на запрошення художника-постановника Віталія Кравця.

Перше відчуття як глядача можна сформулювати так: усе найкраще — одразу.

Потужна хореографія, професійний балет, щира акторська гра, динамічна музична драматургія, розкішні костюми, бездоганна сценографія (ну як себе не похвалити) — вистава буквально захоплює глядача з перших хвилин. Водночас за цією видовищністю поступово відкривається значно глибший зміст, розмова про українську ідентичність, свободу вибору, історичну пам’ять і відповідальність за майбутнє. Поєднання цих двох вимірів — мистецького та суспільного — видається найцікавішою особливістю постановки.

Театр, який починається ще до початку вистави

Вистава «Грай, [Марку]» розпочинається задовго до того, як згасає світло й лунають перші репліки акторів. Щойно глядачі займають свої місця, простір зали наповнюється вигуками продавців газети «Рада». Волонтери, одягнені у костюми початку ХХ століття, голосно пропонують придбати примірник видання, яке свого часу стало важливим інструментом формування української національної свідомості та з діяльністю якого безпосередньо пов’язане ім’я Євгена Чикаленка.

Надзвичайно вдалий режисерський прийом Олександра Хоменка, який можна визначити як імерсивний елемент театральної постановки, — залучення глядача до художньої реальності через безпосередню взаємодію. Одразу історичний контекст перестає бути лише предметом сценічної оповіді. Він буквально входить у глядацьку залу, набуває матеріальної форми, голосу, руху та можливості особистого контакту.

Важливо й те, що глядач опиняється не просто в умовно відтвореній атмосфері минулого. Через газету «Рада» він зустрічається з одним із реальних інструментів українського культурного та політичного життя початку ХХ століття. Таким чином, театр починає розповідати свою історію ще до виходу акторів на сцену. Від моменту, коли глядач отримує лібрето, через вигуки продавців газет і до останнього згаслого сценічного ліхтаря постановка вибудовує цілісний досвід присутності.

Візуальна образність

Якби ми вимкнули звук і спробували сприйняти «Грай, [Марку]» виключно через візуальні образи, перед нами постало б надзвичайно яскраве, динамічне й насичене театральне дійство. Костюми, сценографія, пластика акторів, хореографічні постановки — усе працює на створення сильного візуального враження.

Особливої уваги заслуговують костюми, які створила Леся Патока. Їхнє стилістичне різноманіття вражає: від романтизованих піратських образів до естетики 1920-х років, від історичних силуетів до видовищних костюмів у стилі американського кабаре та бурлеску. 

Це справжнє свято театрального костюма, у якому кожна наступна сцена пропонує глядачеві нову візуальну естетику. Саме тут виникає певний дисонанс мого глядацького сприйняття. З одного боку, таке розмаїття захоплює, дивує, утримує увагу й постійно створює нові враження. 

Балет сам собою є надзвичайно потужним висловлювальним засобом. Його пластика, динаміка, синхронність рухів і складність хореографічних композицій уже створюють сильний художній ефект. Коли ж до цієї виразності додаються настільки ж активні, декоративно насичені костюми, виникає своєрідна конкуренція візуальних акцентів. У певні моменти мені хотілося, щоб костюм дещо поступився танцю, дозволивши повніше розкритися красі руху, або, навпаки, щоб хореографія дала можливість зосередитися на художній виразності костюма. Попри те що всі костюми створені однією авторкою, їхня стилістична різноманітність часом справляла враження роботи кількох художників із різними творчими підходами, що є ознакою неймовірного таланту Лесі Потоки. 

Мені дещо забракло візуальної ієрархії — можливості зрозуміти, що саме в конкретний момент є головним, а що покликане його підсилювати. Саме ця надмірність, ця майже невичерпна щедрість візуальних образів є однією з характерних особливостей таланту Олександра Хоменка. Вистава не прагне бути стриманою, як і режисер, вона захоплює простір, увагу й емоції глядача, пропонуючи йому максимально інтенсивний театральний досвід та неймовірну насолоду від дійства на сцені.

І саме в цьому полягає особлива естетика вистави — естетика надмірності, у якій видовищність стає самостійною художньою цінністю.

Сценографія як окремий світ

Окремої уваги у виставі «Грай, [Марку]» заслуговує сценографія, художником-постановником якої є Віталій Кравець, яка у виставі створює окремий світ, власну сценічну реальність, що існує за своїми законами. Особливо цінним для мене стало те, що декорації не прагнули буквально відтворити історичну дійсність. Натомість вони працювали через умовність, символічність та метафори, з відсутністю буквального ілюстрування часу, та створювали свій уявний світ. 

Я переконана, що роль сценографії в театрі надзвичайно важлива, саме вона формує перше враження від вистави. Вона здатна заворожити з першої секунди, збудити фантазію та запустити той особливий процес співтворчості, коли глядач уже не просто спостерігає за готовим образом, а подумки продовжує його, доповнює власними асоціаціями й особистим досвідом.

Віталію Кравцю вдалося створити простір, який не конкурує з історією, а розширює її, залишаючи місце для уяви та багатозначності. Ну і, звісно, не без моєї скромної допомоги! ))

Та якщо серйозно, саме в такій співпраці й народжується те, що я найбільше ціную в театрі, коли художній простір не просто вражає своєю естетикою, а починає жити власним життям, формуючи додатковий вимір вистави.

Справжня сценографія не лише показує нам світ, у якому відбувається дія, а й відкриває простір для світів, які народжуються в уяві глядачів.

Алегорія та мова тіла

Попри візуальну насиченість, “Грай, [Марку]” не обмежується декоративною видовищністю, художня мова вистави побудована на системі образів та алегорій, які дозволяють говорити про історичні події мовою театральної сцени. 

Особливе місце у виставі посідає мова тіла. Балет тут не просто ілюструє музичні номери, а формує окрему сюжетну лінію. Танцювальні сцени чергуються з діалогами, розширюючи можливості оповіді. Через пластику, рух, напруження й взаємодію тіл передаються ті стани, які складно або навіть неможливо висловити словами. Завдяки цьому особисті історії героїв набувають додаткової глибини. Їхні внутрішні конфлікти, сила та вразливість розкриваються не лише через текст, а й через фізичну присутність на сцені. Хореографці-постановниці Дані Сарман вдалось створити неймовірний світ сповнений художньої образності, який передає атмосферу того періоду, та вдало ілюструє настрої головних героїв.

Право на власне майбутнє

Одним із найбільш промовистих моментів вистави для мене став діалог Євгена Чикаленка, яку виконав талановитий Артур Пісковський з представником імперської влади. Імперська логіка зводить людське щастя до передбачуваності — знати, що буде завтра, мати їжу, сон, можливість розмножуватись та гарантію незмінності, впевненості у завтра, адже воно нічим не відрізняється від сьогодні.

Чикаленко відповідає на це запитанням: «З ясел їсти і неба не бачити?».

Дуже лаконічно та алегорично у цій репліці стикаються дві концепції буття — біологічне існування та життя повноправного суб’єкта. Образ ясел гарантує їжу, але водночас фіксує залежність. Небо стає метафорою вільної людини. Це питання можна поставити не лише окремій людині, а й цілій нації, чи достатньо мати гарантоване існування, якщо втрачається право на власний голос, культуру та майбутнє.

У цьому сенсі вистава виходить далеко за межі історичної оповіді. Вона говорить про фундаментальний вибір між безпекою, яку пропонує рабство, та свободою, що завжди передбачає невизначеність. Саме тут постать Євгена Чикаленка набуває особливої актуальності, де він постає не лише історичним діячем і меценатом, а людиною, для якої українська культура була не абстрактною цінністю, а справою всього життя та особистого вибору. І це, на мою думку, є однією з центральних ідей вистави. Право на власне майбутнє неможливе без готовності брати за нього відповідальність.

Мистецтво, яке перетворює емоцію на досвід

І повертаючись до першого враження від вистави, я розумію, що головний дисонанс у моєму сприйнятті «Грай, [Марку]» так і залишається невирішеним… З одного боку, перед нами візуально довершений, надзвичайно насичений твір синтетичного мистецтва, у якому музика, хореографія, костюми та сценографія створюють справжнє переживання свята, але з іншого — усвідомлення всієї серйозності теми, історії становлення української культури, формування національної свідомості та боротьби за власну державність. І здається, моя права й ліва півкулі кожна по-своєму насолоджувалися виставою! Одна — красою образів, інша — змістами і посмаком, які вистава залишає після себе. 

Водночас діяльність МУР додає до цього ще один, третій вимір — вимір сьогодення. Адже відповідальність не завершується художнім висловлюванням — вона знаходить продовження у реальних вчинках. Благодійні ініціативи театру, підтримка українських військових, здатність об’єднувати людей навколо спільних цінностей демонструють, як мистецтво виходить за межі сцени й стає активним учасником суспільного життя.

Саме тому я бачу в «Грай, [Марку]» не лише яскраве театральне дійство, а й приклад того, як сучасне українське мистецтво працює з історичною пам’яттю та формує культурну ідентичність. Для мене це ще й запрошення замислитися над власною роллю у творенні майбутнього країни — не колись потім, а саме сьогодні.

Саме тут, на мою думку, відкривається одна з найважливіших можливостей мистецтва — перетворювати емоційне переживання на особистий досвід, а досвід — на усвідомлену позицію, здатну створювати майбутнє.

Справжня сила культури полягає не лише у здатності викликати емоції, а й у тому, щоб ці емоції ставали частиною нашого досвіду, змінювали спосіб мислення та спонукали до дії. Майбутнє України — це не лише образ, який ми прагнемо побачити завтра, а насамперед результат того, що ми обираємо і робимо сьогодні.