Письменниця, бізнес-тренерка й мандрівниця Людмила Калабуха побувала у 66 країнах, але щоразу повертається до рідного Львова й особистих спогадів. 32 роки тому, у свої 19, вона вийшла на вулиці Львова продавати саморобну біжутерію. Тоді, у 90-ті, обходила бари, перукарні, аптеки та установи з валізкою прикрас, які виготовляла її подруга. Її виганяли, ображали, але вона знову стукала в нові двері.
Згодом пригоди на львівських вулицях стали частиною її книжок. Тут вона зустріла майбутнього чоловіка, тут минула значна частина її життя. І сюди повертається після подорожей світом, від джунглів Амазонки, Бразилії чи Гренландії.
У розмові з WoMo, спеціально для спецпроекту «Місто на дотик», Людмила Калабуха розповідає про Львів, який знає не лише за красивими фасадами, а й за міськими звичками, несподіваними історіями та людьми, які роблять його Львовом.
Читайте також: Львів сьогодні: місто, до якого їдуть на два дні і назавжди
Львівські звички та таємний код міста
Яка львівська деталь чи міський ритуал для вас і є Львів?
Я придумала власний таємний ритуал, яким посвячую гостей міста у справжніх львів’ян. Вчу їх, як у Львові повідомляють, що хочуть у туалет. І це ціла історія.
Яка саме?
На початку XX століття власником найпопулярнішої кнайпи Львова «Атляс» на площі Ринок був Едвард Тарлевський — пан Едзьо, як усі його називали. Він прославився своїм креативним баченням бізнесу та правилами поведінки в закладі. Серед них були й такі: «Тарілки, склянки та стільці не можна використовувати як аргументи до своїх політичних і релігійних переконань».
На площі Ринок тоді був базар, людей повно, а громадських туалетів не було. Як припекло, куди бігти? От пан Едзьо й вирішив створити в кнайпі платний туалет, дописавши у свої правила: «До бабці клозетової ставлення має бути чемне й платне. Без пропозицій». І якщо хтось хотів піти до туалету, казав, що «йде до пана Едзя».
Із приходом радянської влади ресторан, як і все майно пана Едзя, відібрали. Він виїхав в Австралію, де й закінчив свої дні працівником пральні. Але вже понад 100 років справжні львів’яни замість «Я хочу в туалет» кажуть «Я піду до пана Едзя». І навіть у модних львівських кав’ярнях ви можете побачити на відповідних дверях не «00» або «WC», а напис «Пан Едзьо».
Читайте також: Львів під час війни: цифри, які пояснюють місто краще за путівник
Людмила Калабуха про місця, які змінюють людей
Чи є у Львові місця, які нагадують вам про важливі повороти у власному житті?
Я завжди зупиняюся біля одного місця в історичному районі Львова. Це приватна клініка, де колись народилася я теперішня. Зі своєю місією, з усім тим, чим живу сьогодні. Колись давно я тягала вулицями Львова валізку-крамничку з десятками кілограмів біжутерії і думала лише виживання родини. Якось моїм клієнтом став незрячий масажист, який замовив подарунок для своєї дружини, також незрячої. Хотів подарувати їй срібний перстенець. У ту зустріч я вклала всю душу: ретельно підготувалася, описувала кожен перстень, водила її пальцями по візерунках і сама приміряла.
Тоді я вперше близько спілкувалася з незрячими людьми і була вражена спектром емоцій на їхніх обличчях.
Як вони раділи, як уважно мене слухали, скільки неприхованих відтінків настрою я спостерігала. І раптом він сказав мені: «Яка ж ви щаслива людина: працюєте з людською радістю. Дякую вам за все».Це була одна з тих зустрічей, після яких починаєш інакше дивитися на себе та людей поруч.
І мені особливо відгукується, що місто і сьогодні продовжує цю місію допомоги. У місті з’являється дедалі більше клінік, центрів реабілітації, місць, де допомагають людям відновлюватися після важких травм, повертатися до повноцінного життя. Мені здається, це теж дуже багато говорить про Львів та його людей.
Читайте також: Львів за один день: готовий маршрут містом
Місто, яке вміє приймати нових людей
Чи відчуваєте ви, як змінився Львів із появою нових мешканців, зокрема переселенців? Як це впливає на його атмосферу?
Я хочу розповісти про так званих нових львів’ян, як я їх називаю. Це люди з різних куточків України, з різними долями та історіями, які щиро прийняли й полюбили наше місто та його цінності. А воно — їх.
Якось моя сусідка розповіла мені про свою бабцю, що працювала гардеробницею у Львівському оперному театрі. Після Другої світової війни вона не зустріла жодного свого однокласника. Всі її колишні сусіди або загинули, або їх вивезли, або вони самі виїхали. Люди, серед яких вона виросла і працювала, зникли з її життя. Тоді Львів практично повністю наповнився іншими людьми, але все одно залишився Львовом. Тому я впевнена, що наше місто має якийсь особливий, чудовий вайб.
Львів вміє перекодовувати людей, які готові відкрити йому своє серце, на справжніх львів’ян. І доля до мене прихильна: серед нових мешканців я зустрічаю саме таких людей.
Читайте також: Вихідні у Львові: бюджет на одну людину та сім’ю
Людмила Калабуха про Львів очима мандрівниці
Ви побували вже у 66 країнах. Чи змінюється ваше сприйняття Львова після повернення з інших міст? Що вас у ньому найбільше захоплює?
Я бачила Перу та Мексику, джунглі Амазонки, Японію й Південну Корею, Шрі-Ланку, Індію та Непал, Заполяр’я та Гренландію. І коли я повертаюся до Львова, дивлюся на наші прекрасні будинки та храми й думаю: Боже, як все це будували? Попри усілякі війни — турки, татари, шведи, козаки, панські міжусобиці. А моровиці та епідемії, які викошували до 70 % населення?
А люди будувалися. Деякі будинки та храми зводили десятиліттями, а то й століттями. І це при тому, що люди тоді часто не доживали й до 30 років.
Чи легко вам писати про власне місто? Адже Львів присутній у ваших книжках, навіть якщо вони не про нього.
Він живе в кожній з моїх книжок: «Почніть говорити “НІ”: як упевнено відмовляти та викликати повагу», «Коли говорити “ТАК”: як повірити в себе, реагувати на негатив і домовлятися», «Зробіть НАВПАКИ: життя та продажі ДО і ПІД ЧАС ВІЙНИ». У них і є мій Львів. Його люди, історії, жарти, мої пригоди на його вулицях. Навіть історія про пана Едзя, яку я вам сьогодні розповіла, описана в одній із них.
Читайте також: Львів за два дні: маршрут містом за межами площі Ринок
Місто, яке продовжує жити й будуватися
Чи змінилося ваше відчуття дому після 2022 року? Що тепер означає для вас повернення до Львова?
Я почала ще гостріше відчувати зв’язок із людьми, які жили тут до нас. Де вони брали мотивацію? Як могли починати будувати те, чого, можливо, ніколи не побачать завершеним? І я знайшла відповідь.
Віра в Бога, усвідомлення, що кожен дім та храм має бути фортецею, щоб захистити їх самих та їхніх дітей. А ще сам процес творіння — величезний ресурс для людини. Будувати, починати нові справи з надією, що все вдасться, давало їм наснагу, підтримку, відчуття безсмертя. Ставало запорукою виживання.
Треба діяти, коли світ навколо валиться. Діяти, щоб вижити й жити. І я відчула таку підтримку та єднання з цими людьми, своїми попередниками на цій землі. Час зник. Минуле й майбутнє зцементувалися в ТУТ і ЗАРАЗ.
Нічого не змінюється. Треба штовхати себе вперед, будувати храми та домівки, засівати поля, садити сади та вірити у власне безсмертя, як засівали і садили, будували і вірили вони.
Читайте також: Музеї Львова: 7 місць, які варто відвідати хоча б раз