Чиє дитинство краще: Годі про «старі добрі часи»!

It’s not good. It’s not bad. It’s different

Людей, що відчувають ностальгію за дитинством — дуже багато, не менше серед них тих, що вважають своє дитиниство, «за старих часів» набагато кращим, змістовнішим, ніж дитинство сьогоднішніх дітей. Чому не буває «кращого» дитинства розмірковує Слава Світова –  автор книжок «Жменька слів для доброго настрою» (2014), «Жила-була Я!» (2016), співавторка збірок історій «Балачки про все на світі» (2014), «Теревені аж до ранку» (2016).  

Дитинство Слави

Ви не подумайте! Моє дитинство було пречудовим, кольоровим і веселковим! Але я ніколи не стану бити себе в груди, пристрасно закочувати очі під лоба і промовляти: «От що тут ви, діти, маєте зараз. Яке то те ваше дитинство? От я у свій час, от у мене дитинство було!…»

А що у мене? Як і у кожного, хто виріс у 80-ті, у мене було дуже всього багато! Я росла на вулиці серед трави, дощових калюж і зелених луків, де щедро випасали своїх корів сусіди. Десь там, разом із прадідом Федосем і коровою Буланою була і я! У коротенькій сукеночці, сандаликах на застібках, у пишних бантах і підколінках з кутасиками. Я збирала квіти, плела віночки, мріяла стати космонавтом (чи, здається, балериною, а потім вчителькою, а потім лікарем, а потім – артисткою?!). Влітку я прокидалася ні світ, ні зоря під дивовижні кукурікання усіх можливих півнів і бігла пізнавати світ. Лиш час від часу я забігала додому, аби з’їсти скибку хліба із маслом, присипану зверху сіллю. Або скибку хліба із сметаною, присипаною зверху цукром. На обід мене приганяла різочкою прабабуся Ганя, а на вечерю заганяв мамин або бабусин голос-сирена, що погрозливою луною, уже чи не вдесяте, йшов вулицею, і тоді я – щаслива, розпатлана, із забитими коліньми та яскравими враженнями летіла додому, щоб встигнути на вечірню програму «Добраніч, діти!». Взимку я мчала на санчатах з гірки, завзято ліпила снігову бабу стільки разів, аж доки рукавиці й штанці не перетворювалися на мокре сніжне місиво, аж доки славетна прабабця Ганя не заганяла мене додому, аби перевдягти у все сухе і вкинути в мене пару ложок гарячого супу.

Квітень 1986 та дефіцит

Іноді я ходила з подружками у кіно. Індійські фільми вражали мене своєю сюжетністю, сльозливими перипетіями і музикальними образами. Я дивилася діафільми на стіні довгими вечорами, вслухаючись у голос дідуся, який читав мені зі стіни казку. Я знаю, що таке газбулька із автомату на вулиці, і що таке квітень 1986, коли всі зойкали і хапалися за голову, бо я тоді цілий день гралася на вулиці, під сонцем. Я знаю, що таке гра в «резиночки»! Ще б пак, постраждали тоді не лише дідовi труси і мої колготи, гумка діставалася звідусіль, зв’язувалася вузликами докупи, дбайливо складалася у кишеньку, аби на завтра в школі, під час перерви, зірково стрибати на ній, через неї – аж до неба, демонструючи найвигадливіші па… Я знаю, що таке «класики»! Кругла баночка з-під крему для взуття до цього часу хвилює мою уяву. Так би і поскакала вперед, один, два, три, чотири, п’ять, шість! У радянському світі, де все було дефіцит, і дефіцитом було все, я бачила і купони, і чоботи «на зіллі», і рублі, і карбованці. У мене також є фотографія із мавпочкою на морському узбережжі. Я також заповнювала чудові дівчачі анкети, добросовісно відповідаючи на усі запитання на кшталт «Хто із хлопчиків у нашому класі тобі подобається найбільше?». На Новий рік я була Сніжинкою, обшитою сріблястим дощиком, і я була унікальною сніжинкою, як у природі. І кожна Сніжинка у нашому класі такою була! Я вела пісенник, і до цього часу пам’ятаю, як чомусь на першій сторінці у мене був якийсь Владімір Мігуля (what!?), а вже на другій – Юра Шатунов. Я збирала марки (філателіст була ще той!), ходила в музичну школу, де обожнювала співати в хорі, грати в оркестрі й ненавиділа академконцерти і сольфеджіо. Я була звільнена з фізкультури (окрім третьої четверті, де ми нарешті переставали займатися щурячими перегонами на кілометри із висолопленими язиками, і переходили у спортзал, і була гімнастика і берізка, «кувирок» вперед і назад, і було мені щастя!). Я їздила з татом на червоному «Москвичі», мала вдома двоє котів і собачку. Я страждала від нерозділеного кохання ще у початковій школі, а потім, у старших класах від нерозділеного кохання страждали вже за мною. Я була хорошою дівчинкою і моє дитинство справді було щасливим! Воно було справжнім і сповненим любові.

Джастін Тімберлейк, Піратка та війна

Зараз, коли я дивлюся на свою маленьку донечку, то розумію, наскільки іншою росте вона! Час скажено летить вперед, світ змінюється зі швидкістю світла, і я дуже рада, що у цьому прекрасному, шаленому світі моя 4-річна малеча носить зачіску каре, грайливо наспівує англомовний джастінтімберлейківський хіт із мультику «Тролі» — I got sunshine in my pocket, вміє оперувати мобільним телефоном і планшетом краще від бабусі, любить віршики Івана Андрусяка, вірить у Святого Миколая, Діда Мороза і Санту (і від усіх трьох чекає на подарунки!), одягає на ялинковий дитсадочковий ранок костюм Принцеси Піратки, знає, що таке війна (бо її тато служить в АТО), хто такий Бог, і Чакалка, та мріє стати пожежником, коли виросте.

Так, вона у своїх чотири із хвостиком роки зараз перегнала «мене тодішню». Вона має ще більше іграшок, більше розваг, більше вибору, ще більше Любові. Але, як і я колись, вона любить купатися в озері і ходити босоніж по траві, обожнює книжки і морозиво, мандрівки і повітряні кульки, бачить кольорові сни, складає неймовірні історії, хоче мати маленького песика, а ще – завжди та в усьому прагне перемагати і бути першою. Тому що, Господи, діти – такі діти! Крізь простір і час. Попри війни і катаклізми. Всупереч змінам та інноваціям. І, як не крути, а їхнє щасливе дитинство залежить від нас, дорослих.

Тож порівнювати чиїсь дитинства – невдячна справа. Бо, як колись казав мій англомовний професор: «It’s not good. It’s not bad. It’s different». Мудрий був професор, бо й справді, чого порівнювати?

Фото: Джон Вильгельм

— Читайте также: Я устала создавать своим детям сказку